Поруч з ними — матері з виплаканими від горя очима, мовчазні батьки, молоді дружини, діти.
Пояснення просте: в країні — війна. Неоголошена, підла й цинічна. Війна без правил. Ворог — держава, яку ще вчора ми вважали дружньою. Це її «вірні сини» стріляють в нас, українців, — тих, з ким донедавна листувалися в соцмережах, а дехто і служив у радянській армії та фотографувався для дембельських альбомів. На світлинах, що й досі зберігаються в багатьох нинішніх захисників України, вони мило усміхаються, а тепер дивляться на своїх однополчан крізь приціли «калашів». А вже їхні нащадки фотографуються... поруч з убитими колишніми однополчанами своїх батьків.
Капітан Миронов — один із тих, хто добре знає, що таке війна: під час одного з рейдів його підрозділ потрапив у засідку бойовиків, яких було у шість— вісім разів більше, ніж наших десантників. Та хлопці не відступили, а прийняли бій. Тоді Ярослав, який за кілька днів до цього повернувся з Косова, втратив ногу.
З ним, як і десятками інших військовиків, познайомився в госпітальній палаті.
— Не шкодуєш, що так сталося? — запитав його. Трохи подумавши, капітан відповів:
— Я ж, вибачте, не в п’яній бійці постраждав, а робив свою буденну роботу — захищав рідну землю.
Сьогодні наші недавні «брати» — солдати російської армії — «частують» нас «градами», протипіхотними мінами, до речі, забороненими міжнародними конвенціями. Допомагають їм у цьому так звані козаки і добровольці, а точніше — різні покидьки і моральні байстрюки, зібрані таким же покидьком-головнокомандувачем на неозорих просторах Росії.
Колишній випускник Ленінградського університету і підполковник КДБ, який, як стверджують колишні друзі, ні в навчанні, ні в службі не хапав зірок з неба, реалізує себе в іншій справі: розширює ним же придуманий «руський мир». Утопічний. Та ще й на весь світ, як останній фраєр, бреше про свою непричетність до подій на Сході України. А оці хлопці, покалічені, зі зруйнованими вщент долями, стали для нього кісткою в горлі: вмираючи під «дружніми гостинцями», заважають «архітекторам» цього «миру» закладати його підвалини в Україні.
Не впевнений, що політики з часом про них не забудуть, а якщо і згадуватимуть, то лише як про електорат — напередодні чергових виборів. Радий помилитись, але вся наша історія, в тому числі й новітня, в цьому сенсі не додає оптимізму. Та вони не переймаються цим. Українські солдати, офіцери, серед яких багато добровольців, як їхні діди й прадіди в грізному 1941-му, зупинили ворога, поведінку вождя якого так добре копіює «собиратель земель русских».
Афінському полководцю Фемістоклу, під командуванням якого грецькі війська перемогли армію персів, належать слова: «Ми б загинули, якби не гинули».
Відтоді пройшли тисячоліття, а сказане ним є актуальним і досі для нас, українців. Нині цей світ залишають наші сини, брати, батьки. У розквіті сил. Такою дорогою ціною, як і греки в сиву давнину, відстоюють вони нашу Вітчизну, її майбутнє, майбутнє своїх дітей, онуків. Народжених і ненароджених. Нас із вами. Вони — не ангели. Ангели літають в інших місцях. Але так розпорядився Господь Бог, що для нас вони стали ангелами-охоронцями в буквальному розумінні цього слова.
Не називатиму імена і прізвища українських вояків, котрі воюють на Сході України і з якими познайомився останнім часом — боюсь когось не згадати. Практично всі вони дістали тяжкі поранення, багато хто втратив руки, ноги, і лише завдяки диво-лікарям і Богові залишилися живими. Під час відвертих розмов жоден із бійців не поскаржився на долю, мовляв, коли б не війна, то я міг би...
Серед тих, хто загинув, визволяючи і захищаючи українську землю, воюючи з добре вишколеними російськими вояками і покидьками «місцевого розливу», вириваючись із так званого Іловайського котла, є й невідомі солдати, яких, на відміну від їхніх російських «братів», з усіма військовими почестями ховають у Дніпропетровську. Хто б міг повірити, що в історії незалежної і миролюбної України, яка добровільно відмовилася від третього за потужністю ядерного арсеналу, безпеку якій на початку 90-х гарантували провідні країни світу, з’явиться могила Невідомого солдата, який поліг у борні з ворогом, що теж був одним із цих гарантів?
Це, при всій повазі до інших захисників України, насамперед, солдати й офіцери Збройних Сил України призупинили розширення «руського миру». Саме завдяки їм ракові пухлини під назвою «ДНР» і «ЛНР» не пустили свої метастази в інші регіони України. Це завдяки українським хлопцям з Полісся і Поділля, Волині і Галичини російські десантники зрозуміли, що «навчання і маневри» на українській землі можуть коштувати їм життя.
Німецький канцлер Фрідріх Бісмарк вважав солдатів «робочими конячками, здатними виграти війну і своєю непомітною роботою значно переважувати галасливу роботу сотень політиків». Додати до сказаного «залізним канцлером» нічого...
Сергій ЗЯТЬЄВ, фото автора