Але незабаром вирішили взятися за нього «по-справжньому»: в ніч із 25-го на 26 травня на його територію прибула група «товаришів», серед яких були десятки бороданів — чеченців.
— За кілька годин аеропорт буде нашим. І зробимо ми це без жодного пострілу: укропи злякалися і порозбігалися, як сполохані зайці, — заявив один із них на телекамеру російському журналісту, який «випадково» опинився поруч із цими покидьками.
Та буквально за лічені години «сполохані зайці» — бійці 3-го полку спецпризначення — їх звідтіля вибили, поклавши десятки бандитів. А Рада національної безпеки і оборони України розповсюдила заяву такого змісту:
«Підрозділи армійського спецназу за підтримки бойової авіації завдали удару по терористах, які намагалися взяти під контроль міжнародний аеропорт Донецька. Українські підрозділи діяли стрімко і ефективно — було вбито близько 45 бойовиків, ще кілька десятків поранені.
Третина батальйону «Восток» була знищена силами АТО. В рядах бойовиків почалася паніка, деякі лідери терористів поспішно покинули місто. Українські підрозділи закріпилися в районі аеропорту».
Та досягти спокою не вдалося: жоден наступний день не обходився без мінометно-артилерійських обстрілів, спроб проникнення диверсійно-розвідувальних груп до терміналу.
А ось після укладення у жовтні 2014-го Мінських угод ворог оскаженів: після обстрілів відразу починались атаки. Один із найбільших штурмів наших позицій стався на початку жовтня 2014-го. Але й він виявився невдалим.
Та ворог не хотів вгамовуватися: 2 листопада вкотре спробував узяти реванш. Ця спроба скінчилася тим, що наші хлопці повністю зачистили одне з приміщень нового терміналу, куди зуміли пробратися бойовики.
Після цього десантники, незважаючи на постійні артилерійські обстріли і прицільний вогонь снайперів, підняли над аеропортом кілька українських прапорів, які нагадували ворогу, хто тут реально господарює...
«Ми поклали десятки їхніх «суперменів»...
Оборона Донецького аеропорту тривала 242 дні. І в спеку, і в лютий мороз наші солдати й офіцери під шаленими обстрілами «Градів» відстоювали цей невеличкий клаптик української землі. Російські пропагандисти на зразок Кисельова теж скаженіли, правда, в телестудіях: кожен їхній спіч був суцільною брехнею.
Вони, зокрема, стверджували, що «аеропорт обороняють наркомани й алкоголіки, з якими народні ополченці ось-ось покінчать», «так звані захисники аеропорту для Української держави є звичайним гарматним м’ясом» тощо.
— Звільнившись із війська, я бачив ці так звані телешоу, — каже головний старшина запасу Анатолій Свирид. — І від душі насміявся. Адже гарматним м’ясом якраз були не ми, захищаючи свою землю, а «ополченці». І опинилися вони у цьому статусі з волі своїх господарів — російських офіцерів, відряджених на Донбас у ролі інструкторів-кураторів.
Серед нас були, відверто кажучи, різні люди. Та боягузів, так званих шкурників, які б ховалися за спини своїх товаришів чи не ділилися з ними останнім сухарем, я практично не бачив. Принаймні у нашій роті.
Оскільки сепаратисти не могли впоратися з поставленим завданням і взяти аеропорт, то інколи на допомогу їм приходили і їхні «старші брати» — російські спецпризначенці.
Вони, на відміну від своїх «колег», мали першокласну новітню зброю, зокрема снайперські гвинтівки. Я вже не кажу, що по нас гатили не тільки гармати й міномети великого калібру, а й «Гради». Але, повірте, і їм діставалося.
Чи було страшно? Так, звичайно: не вірте тим, хто каже, що під кулями не відчував страху. Казати так можуть лише лицеміри або, вибачте, дурні. Нам усім хотілося дуже й дуже жити: нас чекали тати й мами, діти і дружини.
Можливо, здамся трохи нескромним, але це саме прості українські хлопці, серед яких було чимало дійсно вчорашніх трактористів, агрономів, представників інших професій, далеких від армійської науки, вперше в новітній історії Росії розвіяли міф про непереможність російських спецпризначенців, які підпорядковуються Головному розвідувальному управлінню Генерального штабу російської армії.
Скільки про них знято дешевих бойовиків, які до недавнього часу вдень і вночі показували наші телеканали! І люди, спостерігаючи за їхніми «героїчно-професійними діями», свято вірили, що так воно і є насправді. Принаймні більшість телеглядачів.
А ми довели, що і їх, цих «суперменів», можна бити: вони ж не зі сталі, а звичайні, як і ми, люди. Тільки у нас була мотивація захищати аеропорт, а вони прийшли сюди, як і німці у 1941-му, окупантами.
— Коли б росіяни, які так підтримують Путіна, хоч краєм ока побачили кістки своїх співвітчизників, останки яких залишалися на летовищі під відкритим небом і які обгризали бродячі собаки, то, напевно, інакше ставились би і до свого президента, і загалом до цієї неоголошеної війни, — підтримує свого бойового побратима капітан-десантник Сергій Єфіменко. — Впевнений, що жоден росіянин, який побував в аеропорту, не скаже, що українці є боягузами і не вміють воювати.
До речі, у Донецькому аеропорту засвітився і загін «Вимпел» — спецпідрозділ МВС Російської Федерації, у якому служать напрочуд підготовлені вояки. Такий факт: у 1979 році саме бійці «Вимпела» штурмували і захопили палац афганського лідера, після чого і були введені до Афганістану радянські війська.
А ось із Донецьким аеропортом якось не вийшло: за інформацією російських журналістів, там склали голови кілька десятків спецпризначенців. Не допомогли ні «Гради», які сотнями насилали на українців, ні масовані артилерійські обстріли.
Січень 2015-го став місяцем найкривавіших сутичок. 13 січня, не витримавши обстрілів, обвалилася диспетчерська вежа аеропорту, яка встигла стати символом нескореності кіборгів. 15 січня терористи підійшли впритул до наших позицій.
Наша довідка
Площа Донецького аеропорту — 40 гектарів. Довжина злітно-посадкової смуги — 4 кілометри. Висота диспетчерської вежі — 45 метрів. 26 травня підрозділи армійського спецназу за підтримки бойової авіації завдали удару по бойовиках.
Це дало привід лідеру «ДНР» Захарченку стверджувати на телекамери російських журналістів, що «протягом 30 хвилин Донецький аеропорт буде повністю під контролем ополченців» і що там перебуває «якийсь десяток українських фанатиків».
Але це не відповідало дійсності: українські солдати, навіть розуміючи, що сили надто нерівні, не залишали своїх позицій. Утім, 19 січня бойовикам удалося проникнути у термінал і підірвати перекриття між поверхами нового терміналу: під їхніми уламками знайшли смерть десятки вояків.
20 січня кілька воїнів 80-ї аеромобільної бригади потрапили в полон до чеченських бойовиків. 21 січня з ДАПу якимось дивом змогли евакуювати 22 поранених. Вночі термінал залишили ще 13 кіборгів. Останнім рано-вранці вийшов поранений боєць 90-го окремого аеромобільного батальйону Андрій Казмірчук.
За підрахунками військового експерта Олександра Кривоносова, за весь період перебування українських військових у Донецькому аеропорту загинуло 100 осіб, а понад 400 дістали поранення. Терористи ж, зважаючи на перехоплені нашими військовими перемовини, втратили майже 800 осіб загиблими і близько двох тисяч пораненими.
Михайло ЩЕРБІНА
