За кожним прізвищем у Книзі Пам’яті стоїть невгамовний людський біль, який ятритиме душі і серця рідних загиблих ще багато і багато років. А можливо, не вщухне ніколи. Принаймні, у серцях українських матерів, котрі віддали державі найдорожче — життя своїх дітей.
У переддень Дня матері, який в Україні, як і у всьому світі, щороку відзначають 13 травня, з ініціативи Полтавської ОДА та громадської організації «Сім`ї загиблих учасників бойових дій Полтавщини» зібрали матерів і вдів бійців і командирів, котрі загинули в зоні бойових дій.
Майже півтори сотні згорьованих жінок, чия пам’ять знову повернула їх до тих страшних хвилин, коли вони дізналися про загибель своїх синів і чоловіків, приймали в Обласному музичнодраматичному театрі імені М. В. Гоголя.
«Ми запросили до обласного центру у переддень Дня матері не лише матерів наших загиблих земляків, але й удів, котрі втратили на війні чоловіків, — розповів кореспонденту «ДУ» голова ГО «Сім`ї загиблих учасників бойових дій Полтавщини» Іван Петренко.
Сьогодні їм нелегко. Чимало з них утратили на війні не тільки свою кровинку, але й єдиного годувальника... Звісно, активісти нашої громадської організації не можуть вирішити всі їхні проблеми, але ми хочемо проведенням цього заходу не лише підтримати цих жінок та вклонитися їм до землі, але й привернути увагу до їхніх проблем...»
Про те, як живуть нині матері загиблих учасників бойових дій, розповіли журналісту самі жінки. Хоча держава начебто і передбачила законодавчо їхній надійний соціальний захист, але чимало з того, що обіцяно державою, так і залишається на папері.
Особливо сутужно доводиться тим матерям, котрі проживають у віддалених селах, де місцева влада сама бідна наче та церковна миша. Тож дуже часто матерям і вдовам полеглих солдатів і офіцерів доводиться буквально боротися за свої пільги.
Лідія Олександрівна Ковтун (село Черевки Миргородського району):
«Мій син загинув 17 серпня 2016 року в Авдіївці. Служив за контрактом у десантних військах. Йому було 37 років... У 2014 році його призвали по мобілізації, потім він залишився на службі за контрактом.
До армії працював у Полтаві будівельником. Родини в нього не було... Батька в нас теж немає. Нині я отримую за нього пенсію — 3000 гривень. А моя пенсія була всього 1000 гривень.
Довго довелося добиватися його пенсії. Це тільки говорять та обіцяють, що в нас — матерів загиблих воїнів буде все добре. А в житті все інакше...
Приміром, я маю право на безплатний проїзд, але на це ніхто навіть не зважає. Добре, що хоча сьогодні до Полтави привезли на машині начальства з Миргорода. Та й обіцяють додому відвезти. Якщо хтось співчуває і розуміє нас, то ще пільги надають і хочуть полегшити наше життя.
Недавно у Полтаві я лежала у лікарні, так хірург зробив операцію безплатно. Каже, що він сам «афганець», тож добре розуміє мої біди... Я дуже йому вдячна! Дай Боже йому здоров’я!
Попервах і однополчани, з якими син служив разом, цікавилися тим, як я живу. Приїжджали на похорон, на дев’ять і на сорок днів. А потім наче й дорогу до мого села забули... Та я не ображаюся: час спливає, тут про живих нині не пам’ятають, що вже казати про мертвих...
Єдине, кого хочу побачити, — це командира мого сина. Він казав, що син загинув від кулі снайпера, але я в це не вірю...
Важко жити самій. Хоча і говорять, що є пільги, але то на папері. Стала частіше хворіти. Вчора тільки накупила ліків на 400 гривень, хоча мали дати знижку або взагалі безкоштовно. Але в аптеці відмовили, що хоча так і належить за законом, але грошей на це не виділяють. І таке скрізь. Сутужно доживати віку тепер самій...»
Марія Василівна Юрковець (с. Малі Сорочинці Миргородського району):
«У мене інша історія. Мій син Ігор 1991 року народження у Полтаві закінчив військовий коледж сержантів, його відправили служити в Дніпропетровськ, де він прослужив усього три місяці, після чого відправили в зону АТО. Він був зв’язківцем, молодшим сержантом. Прийняв БМП зв’язку і майже одразу потрапив в Іловайський котел.
Перша звістка була, що він згорів у танку. Тож його офіційно вважали загиблим. Але аналізи ДНК цього не підтвердили. Його викреслили зі списку загиблих і перевели у статус зниклого безвісти.
Потім знайшли свідків, які стверджували, що бачили сина пораненого, але живого... Після цього зі списку безвісти зниклих його так само викреслили і його перевели в статус військовополоненого. Тепер він перебуває на обліку як військовополонений.
Але в його частині, де подають списки на обмін полонених, ніхто цього не підтверджує... Хоча в СБУ мені підтвердили інформацію, що він справді в полоні. Отже, жодних пільг я не маю...
Я намагалася дізнатися про долю сина. Навіть за допомогою Червоного Хреста, але все було марно. Ніхто не говорить, де мій син. Я продовжую пошуки і вірю, що він живий. Четвертий рік я його чекаю і вірю, що він повернеться...»
Печальним виявився захід у театрі, де разом зібралися згорьовані жінки. Невгамовний біль від утрати синів і чоловіків поєднав цих мужніх і незламних матерів і вдів. Майже всі вони вперше побачили одна одну.
Говорили між собою мало, адже все вже давно сказане і пересказане. Ділилися лише тим, як вони виживають після того, як доля приголомшила їх страшною звісткою. Душі їхні спустошені, серця кровоточать, але вони живуть надією, що принесені ними жертви були немарними...
Олександр БРУСЕНСЬКИЙ, м. Полтава
Фото автора
