Особовий склад частини був озброєний приладами радіаційної розвідки та армійським комплектом дезактивації техніки. А ось індивідуальних засобів захисту майже не мали.
Через кілька годин у Прип’яті розгорнулися мобільний загін хімічних військ і окрема рота радіаційної та хімічної розвідки, які прибули на допомогу. У наступні квітневі дні в район Чорнобильської атомної почали прибувати підрозділи хімічних військ та вертолітних.
Уранці, 27 квітня, в Чорнобилі під керівництвом генерал-полковника Володимира Пікалова — начальника хімічних військ СРСР — почала працювати оперативна група, до якої увійшли офіцери — представники практично всіх управлінь Міністерства оборони та Генерального штабу.
Для того, щоб з’ясувати радіаційну обстановку на самій станції і прилеглих до неї територіях, у повітря підняли літак Ан-24, яким керував капітан А. Зайцев. На ньому була встановлена спеціальна високочутлива до радіації апаратура. Водночас радіаційна розвідка проводилася і на землі.
Обстеження земної поверхні з повітря та за допомогою бронетехніки, здійснюване військовими спеціалістами, дозволило вивчити картину забруднень та руйнувань, яких зазнали конструкції 4-го енергоблоку.
Неабияку тривогу викликав реактор, адже температура в ньому становила близько 1 500 градусів. Із часом вона піднялася до 2770 градусів. Зусиллями військових авіаторів було виконано чи не найскладніше завдання — перекриття викидів із зруйнованого реактора. Зробили це, закидавши його кратер мішками з піском, глиною і свинцем.
Операція «Голка»
У ті тривожні дні і ночі вертолітники виконали чимало відповідальних і ризикованих завдань, спрямованих на вгамування «атомного диявола». На особливу увагу заслуговує проведення операції «Голка». Її суть полягала в наступному. Сталеву трубу довжиною 18 метрів та діаметром 100 мм наповнили необхідними приладами і у вигляді голки підвісили до гелікоптера Ка-32 на трос завдовжки 200 м. Пілот Микола Мельник із філігранною точністю вставив її в реактор, завдяки чому спеціалісти почали отримувати інформацію про ті процеси, що відбувалися всередині реактора.
Через кілька днів колеги Мельника провели зйомку поверхні енергоблоку і встановили стаціонарну систему контролю теплових та радіаційних параметрів його стану. У ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи брали участь представники різних військових структур, зокрема частини і підрозділи інженерних військ очищали дах 3-го енергоблоку від радіоактивних відходів. Через неможливість використання дистанційно керованих механізмів, урядовці довірили цю роботу виключно військовослужбовцям Збройних Сил. При цьому дозована межа була визначена у 20 бер, що давало можливість перебування кожного з них в небезпечній зоні не більше трьох хвилин.
Перш ніж розпочати роботи, туди піднялися розвідники-дозиметристи: за їхньою інформацією розробили 660 маршрутів. При виконанні цього завдання лише у вересні 1986 року на даху реактора відпрацювала понад тисяча військовослужбовців, а в грудні — при повторній його дезактивації — ще 1500 чоловік. Командування не подбало як слід про безпеку особового складу. За свідченням учасників тих подій, «озброєні» вони були здебільшого віниками, відрами, ганчірками та лопатами. Не маючи навіть елементарних засобів захисту, практично всі ці люди, діставши значні дози опромінення, невдовзі почали тяжко хворіти, більшість із них пішли з життя...
Солдати й офіцери Радянської армії виконували й інші важливі завдання. Зокрема, саме їм довелося вивозити різний радіаційний мотлох, що утворився після вибуху, зводити захисну стіну навколо зруйнованого блоку, а також проводити дезактивацію території навколо нього. Для цього було залучено 26 інженерних батальйонів різного призначення, чисельність яких становила близько десяти тисяч чоловік. А ще — 900 одиниць спеціальної інженерної техніки. Щоб хоч трохи зменшити вплив радіації, солдати обладнували автомобілі захисними свинцевими екранами.
Доводилося їм виконувати й доволі специфічні завдання. Наприклад, провели майже 400 вибухів, спрямованих на руйнування окремих елементів конструкцій, що заважали руху техніки до реактора; пробивання отворів у залізобетонних стінах реактора для зливу води; створення біологічного захисту між третім та четвертим енергоблоками.
— Солдати й офіцери працювали, зазвичай, на найнебезпечніших ділянках, — розповідав безпосередній учасник тих подій генерал-майор Віталій Гольдін. — Тому, звичайно, саме серед них було найбільше постраждалих від радіації. Так, наприкінці 1986 року лише за офіційними даними опромінилося близько 70 тисяч воїнів.
Кожен прожитий день віддаляє нас від тієї страшної ночі — 26 квітня 1986 року. Дедалі меншає серед нас тих, хто брав участь у ліквідації наслідків катастрофи. Ми маємо берегти пам’ять про людей, які пішли з життя, шанувати живих героїв.
