У колишньому СРСР якщо і говорилося про його існування, то обов’язково з акцентуванням уваги громадян на тій обставині, що недуга ця характерна виключно для країн «гнилого Заходу, де суспільство вражене наркоманією, розпустою та іншими негараздами морального забарвлення». Тоді, на початку 80-х, мало хто міг подумати, що ця проблема торкнеться і громадян «країни розвиненого соціалізму».
Особисто я про існування СНІДу дізнався взимку 1987 року, перебуваючи в тодішньому Ленінграді: одіозний російський журналіст Олександр Невзоров у своїй популярній на той час передачі «Шістсот секунд» повідомив про смерть 35-річної ленінградки, натякнувши при цьому на її легковажну поведінку. Наступного дня новину гаряче обговорювали в пасажирському транспорті, трудових колективах. Туди їй і дорога — такий був лейтмотив цих обговорень.
Від дня офіційного визнання захворювання минуло 33 роки. Тоді, у далекому 1981-му, навіть учені-інфекціоністи у своїх прогнозах не передбачали, що ця хвороба загубить життя десятків мільйонів людей: за висновками експертів Всесвітньої організації охорони здоров’я, вона призвела до ВІЛ-інфікування більш як 60 мільйонів землян, а померло понад 25 мільйонів жителів планети.
Проте незалежні експерти стверджують, що людей, уражених СНІДом, насправді у кілька разів більше і їхня кількість продовжує неухильно зростати. І не лише в країнах так званого третього світу, а й у найбільш розвинених!..
Якщо говорити про Україну, то мусимо визнати, що вона посідає в Європі одне з провідних місць за кількістю ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД. Їх із кожним роком усе більшає. Наприклад, за офіційними даними, у серпні поточного року було офіційно зареєстровано 1614 нових випадків ВІЛ-інфекції, серед яких — 301 дитина, та 815 хворих на СНІД, з яких 231 помер.
Коли ж аналізувати загалом кількість ВІЛ-інфікованих у нашій країні, то нині їх майже 259 тисяч, а ще 72 тисячі хворих на СНІД. Протягом 1987–2014 років близько 35 тисяч українців пішли з життя. Але ті ж незалежні експерти, представники громадських організацій, які воюють із цією хворобою, спростовують дані цифри, вважаючи їх суттєво заниженими.
Захворюваність, якщо брати до уваги її поширення по регіонах, не є рівномірною. Так, кількість ВІЛ-інфікованих, які на 1 вересня 2014 року перебували на диспансерному обліку з діагнозом ВІЛ-інфекція, у Донецькій області становила 28952 особи, Дніпропетровській — 23731, Одеській — 17208, Київській — 4597.
Найменше хворих у Івано-Франківській області — 789, Чернівецькій — 734, Закарпатській — 337 осіб. Якщо навіть підрахунки вести за кількістю хворих на тисячу населення, то все одно їх найменше в західних регіонах України. Фахівці кажуть, що це пов’язано насамперед зі способом життя, тобто сповідуванням моральних цінностей...
У 1995 році в Україні було зареєстровано стрімке поширення інфікованих громадян. Сталося це практично водночас зі збільшенням кількості українців, які потрапили в обійми так званої білої смерті — наркоманії. До речі, саме споживачі наркотиків ін’єкційним шляхом є найбільш активними розповсюджувачами інфекції.
І в МОЗ, і міжнародні експерти переконані: посиливши боротьбу з розповсюджувачами і споживачами наркотиків, можна суттєво обмежити і коло тих, хто поповнює лави ВІЛ-ніфікованих. Принаймні, досвід інших країн у цьому переконує. На жаль, у структурах, покликаних боротись із цим злом, не надто переймаються даною проблемою...

Кого найбільше «любить» хвороба?
На думку заступника голови Державної служби з протидії ВІЛ-інфекції та іншим соціально небезпечним хворобам Олени Єщенко, основними причинами поширення хвороби є особливості поведінки і способу життя громадян. В першу чергу тих, які входять до груп підвищеного ризику, — повій, наркоманів, виявлення хвороби на пізній стадії, збільшення чисельності дітей, народжених хворими матерями, а також зростання кількості хворих жінок дітородного віку.
А ще — недостатня поінформованість українського суспільства щодо небезпеки цього захворювання, ігнорування нашими співвітчизниками елементарних вимог щодо запобігання ВІЛ-інфекції. Давно доведено: будь-якій хворобі значно легше запобігти, аніж позбутись її. Особливо це стосується СНІДу.
Статистика МОЗ України свідчить, що найбільш поширеними шляхами інфікування є статевий, парентеральний. Під останнім слід розуміти споживання наркотичних речовин ін’єкційним шляхом, переливання препаратів чи компонентів крові, трансплантацію донорських органів, клітин тканин, біологічних речовин тощо.
На сьогодні людство поки що не винайшло проти ВІЛ-інфекції вакцини. Єдина можливість не підхопити її — звести до мінімуму ризик захворіти. Отже, потрібно уникати сексуальних контактів із партнерами, в надійності яких ви не впевнені, або ж — у крайньому випадку — користуватися презервативами.
Звісно, не захоплюватися наркотиками. А якщо все ж потрапили в полон білої смерті, то в жодному разі не брати шприци загального користування. Застосовуйте виключно стерилізований медичний інструментарій: інфекція гине при +50–60°С протягом 10–12 хвилин стерилізації.
Слід пам’ятати, що інфекція не передається при побутових контактах, зокрема через слину, укуси комах, кашель і чхання, піт і сльози, при рукостисканнях.
У більшості людей після зараження ВІЛ-інфекцією тривалий час не спостерігається жодних симптомів, і вони продовжують жити звичайним життям. Правда, в деяких випадках через кілька днів з’являються ознаки, що нагадують грип: збільшення лімфовузлів, лихоманка, втрата ваги, загальна слабкість, які за кілька тижнів можуть минути.
Загалом, як стверджують лікарі-інфекціоністи, безсимптомний етап розвитку хвороби інколи триває до десяти років. У цьому і вся небезпека: людина, нічого не підозрюючи, не звертається по медичну допомогу, втрачаючи дорогоцінний час.

Про ВІЛ-інфікованих держава пам'ятає
За висновками експертів ВООЗ, Україна є однією з країн колишнього Радянського Союзу, де протидія ВІЛ-інфекції ведеться найбільш послідовно і результати її теж є найбільш вагомими. Це значною мірою обумовлено тією обставиною, що попри всі труднощі і негаразди в нашій країні тривалий час діють програми боротьби з цим захворюванням. Їх реалізація якраз і сприяла тому, що СНІД не набрав форм пандемії.
Навіть нині, коли наша країна переживає вкрай складні часи — найскладніші за всю її новітню історію, держава все ж не забула про тих, хто став жертвою цієї страшної недуги. Так, на сьогодні антиретровірусну терапію отримують понад 60 тисяч громадян, а всі регіони країни забезпечені, за інформацією МОЗ, АРВ-препаратами. Замісну терапію отримують понад вісім тисяч осіб.
Українські жінки за бажання безкоштовно і добровільно можуть пройти під час вагітності відповідні обстеження. Лікарям украй важливо знати ВІЛ-статус жінки для того, щоб призначити їй антиретровірусні препарати: це унеможливлює інфікуванню новонародженої дитини. Під час вагітності у ВІЛ-інфікованих з’ясовується стан її імунної системи, стадія захворювання, що сприяє ефективному лікуванню.
В Україні зараз функціонує Український центр профілактики і боротьби зі СНІДом МОЗ України. Не переповідатиму всіх нюансів його роботи, а скажу лише, що його фахівці виконали титанічну роботу щодо призупинення розповсюдження хвороби.
У жовтні 2014 року наш парламент схвалив Закон України «Про затвердження Загальнодержавної програми протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу на 2014–2018 роки», ініційований виконавчою владою.
— Її реалізація спрямовуватиметься на подальшу профілактику захворювання, — говорить Олена Єщенко. — Ми сподіваємося, що вдасться досягти обнадійливих результатів.
Виконання Програми дасть змогу покращити виявлення хвороби на ранній стадії, поліпшити лікування. А ще — дозволить значно зменшити ризик інфікування медичних працівників, кількість ВІЛ-інфікування серед представників груп підвищеного ризику. Очікується, що на 1% зменшиться інфікування внаслідок передачі ВІЛ-інфекції від матері до дитини.
Програма сприятиме забезпеченню доступу всіх представників груп підвищеного ризику до участі у профілактичних програмах, охопленню всіх учнів і студентів програмами профілактики ВІЛ-інфекції/СНІДу та формуванню здорового способу життя. Реалізація Програми дозволить вирішити кілька надважливих для держави, суспільства проблем. Наприклад, покращити демографічну ситуацію, адже більшість жінок, які стають жертвами СНІДу, перебувають у репродуктивному віці.
Орієнтовний обсяг фінансування зазначеної Програми становить 6,4 мільярда гривень. Із цієї суми з державного бюджету передбачається виділити близько 5 мільярдів, понад 272 мільйони — з місцевих бюджетів. Більш як мільярд гривень повинен надати Глобальний фонд для боротьби зі СНІДом, туберкульозом і малярією. З інших джерел передбачається отримати майже 4,5 мільйона.
Призупинити поширення ВІЛ-інфекції і СНІДу можна. Для цього потрібно насамперед забезпечити доступ українців до послуг із консультування, тестування на ВІЛ-інфекцію та проведення діагностики, надавати більш ефективну всебічну підтримку хворим, формувати більш толерантне ставлення суспільства до цієї категорії населення. Та чи не найголовніше полягає у тому, щоб наші співвітчизники сповідували здоровий спосіб життя, не захоплювалися, зокрема, наркотиками, регулярно проходили медичне обстеження.
Держава повинна забезпечувати проведення лабораторних досліджень та діагностики ВІЛ-інфекції, вжиття невідкладних заходів щодо зниження рівня захворюваності серед дітей та вагітних жінок, передусім із числа представників груп ризику. Люди, які живуть із цією хворобою, повинні мати доступ до допоміжних репродуктивних технологій, що перешкоджатиме передачі інфекції від батьків до майбутньої дитини.
Такий факт: сьогодні в нашій країні діють десятки анонімних кабінетів, де можна обстежитися на наявність хвороби. Але більшість громадян намагаються обходити їх десятою дорогою, вважаючи, мабуть, що ця проблема їх не може торкнутись.
Напередодні Всесвітнього дня боротьби зі СНІДом, спілкуючись із громадянами — представниками різних соціальних груп населення, ми цікавилися їхнім ставленням до зазначеної проблеми. Зі зрозумілих причин прізвищ своїх співбесідників не називаємо, а ось їхні відповіді пропонуємо увазі читачів.
Василь Іванович,
пенсіонер, 75 років
— Раніше ніхто ні про який СНІД не чув. А почули про нього тоді, коли Горбачов проводив свою перебудову. Я вважаю, що коли б існував Радянський Союз, то ця хвороба до нас не потрапила б. Тодішня влада уміла захищати своїх громадян.
Віра,
вчителька початкових класів
— Щоб звести до мінімуму захворюваність на СНІД, потрібно вести якісніше просвітницьку роботу, починаючи ще з молодших класів у наших школах. До речі, цим самим можна запобігати і поширенню багатьох інших хвороб, насамперед інфекційних. Не вважаю таку роботу панацеєю від усіх наших бід, але переконана, що з часом вона дасть непогані результати.
Антон Мефодійович,
полковник Збройних Сил
— В армії теж виявляють ВІЛ-інфікованих, але вини війська у цьому немає: юнаки приходять хворими. Раніше під час призовних комісій усі вони проходили відповідні обстеження, але потім їх скасували, тому що ця процедура порушує права людини. Адже ніхто не може примусити людину до такого обстеження.
Не думаю, що це рішення було виваженим: хлопці живуть по 60–80 чоловік в одній казармі, трапляється, користуються спільними речами. Як на мене, то, враховуючи поширеність хвороби, було б за доцільне відновити ці обстеження, бо особливості військової служби і так передбачають обмеження деяких прав і свобод. До речі, самі військовики за таке рішення, оскільки розуміють, що від нього залежать не лише їхнє здоров’я, а й самі життя.
Анатолій, студент
— Допоки молодий, потрібно спробувати всі принади життя. Секс — не виняток. Але нам, людям, Бог дав голови не тільки для того, щоб носити шапки, а й думати. В даному випадку над вибором дівчини.
Сергій ЗЯТЬЄВ