Щоправда, столичній владі за підтримки уряду вдалося швидко опанувати ситуацію. Але то — в столиці. В українській глибинці все значно прозаїчніше, адже там не мають таких ресурсів, аби якщо не запобігти торф’яним пожежам, то бодай швидко з ними впоратися. Тому і тліють торф’яники поблизу полтавських сіл тижнями і місяцями, огортаючи все навколо задушливим сморідом. Аж доки природа не змилується і не поллє пересохлу до чорноти і порепану від безводдя землю рясними благодатними дощами.
Але такої біди, яка насунулася на Лубенський, Хорольський, Оржицький та Глобинський райони через торф’яні пожежі, тамтешні сторожили давно не пригадують. Зазвичай, у тих районах, багатих на поклади торфу, з настанням посушливих і спекотних літніх днів торф починає тліти на невеликих ділянках — площею два-три гектари. І місцеві брандмейстери без видимих надзусиль тримають ситуацію під контролем, заливаючи вогнища, що можуть тліти на глибині тижнями і навіть місяцями. Цьогорічна ситуація вийшла з-під контролю рятувальників, адже загальна площа підступної пожежі, яка ховається від них на глибині до півтора метра, доходила до 40 (!) гектарів.
Щоденним оперативним зведенням Головного управління ДСНС у Полтавській області, в яких повідомляється про хід боротьби з торф’яними пожежами, полтавці не раділи, адже новини вимальовувалися невтішні: торф на великих площах горить і нині. Майже все літо і вже половину першого осіннього місяця. Жителі сіл Тарасівка і Мусіївка Хорольського району та Турбаї, що на Глобинщині, поблизу котрих тліють ділянки торфу, вже втомилися від чаду, який із найменшим порухом навіть слабкого грайливого вітерцю накриває їхні домівки, що робить їхнє життя нестерпним.
До того ж на них накотилося ще одне лихо — в селах геть зникла вода в колодязях, а місцева річка Хорол практично пересохла. Селяни з надією дивляться на рятувальників, котрі вдень і вночі заливають водою тліючі торф’яники. Пожежники, своєю чергою, не втрачають слушної нагоди, щоб вставити шпильку місцевим. Мовляв, за що ті боролися, на те і напоролися.
А боролися тамтешні селяни, більшість з яких тримають у господарствах худобу, за родючі пасовиська. Щоб шовкова травиця там не переводилася і наче м’яким килимом встилала землі, де пасуть корів-годувальниць, селяни ще за дідівськими рецептами випалюють суху траву. Нібито після очищення вогнем на згарищі знову забуяє зелень. Так це чи ні, ще варто посперечатися, кажуть учені-господарники. А от шкоди природі палаючі гектари, якими розповзається полум’я, завдають точно. Не зрадили «традиції» у більшості полтавських сіл і цього посушливого літа, коли найменша іскра ладна спричинити велику біду. І вона таки постукала у двері селян, коли через навмисні підпали почали тліти торф’яники.
Пожежники, щоб загасити підступне полум’я, майже цілодобово не полишають торф’яних родовищ. Але це така справа: на те вони і державні вогнеборці. Річ в іншому. Для того, щоб заливати осередок загоряння, брандмейстерам потрібно багато води. Спочатку її брали з найближчих до сіл водойм. Потім, коли звідти викачали всю воду, пожежні рукави протягли до річки Хорол, що в Глобинському районі. Але й те, здавалося б, надійне джерело незабаром зміліло настільки, що про воду в річці вже й забули.
«Постала проблема із заповненням річки Хорол, звідки пожежні набирають воду для гасіння торфовища на території Іваноселищанської сільської ради, — розповів журналістам заступник голови Глобинської РДА Володимир Лісняк. — Рівень води в річці і без того був низьким, а нині впав практично до нуля, що унеможливлює ефективне гасіння пожежі на торфовищах».
Але біда, що майже впритул наблизилася до хат, не зупинила місцевих селян. Випалювання сухої трави тривало навіть у присутності рятувальників.
«Так, учора, о 15-й годині, на місці гасіння пожежі було виявлено осередок підпалення сухої трави. Завдяки нашому втручанню, бо ми перебували поряд, було відправлено автоцистерну з водою та необхідну кількість особового складу рятувальників — і пожежу було вчасно ліквідовано, — розповів представникам ЗМІ начальник обласного відділу запобігання надзвичайним ситуаціям підполковник служби цивільного захисту Ростислав Ялинник.
Через вчинені самими ж людьми торф’яні пожежі на територіях, де вони димлять, та через інтенсивну роботу рятувальників практично пересохли місцеві водойми. Як наслідок — зникла вода і з колодязів у селах. У деяких господарствах вже ніде набрати і цеберка води, щоб напоїти худобу та птицю. Голова Зубанівської сільради Валерій Петракін зазначає, що в селі немає централізованого водопостачання, а колодязі пересохли. Місцеві селяни масово звертаються зі скаргами, лають пожежників, котрі начебто викачали всю воду. Але при цьому чомусь забувають, що у більшості випадків у виникненні торф’яних пожеж винуваті самі.
Свою точку зору на трагічну ситуацію має і начальник Головного управління ДСНС у Полтавській області Віктор Дейнега. У розмові з кореспондентом «ДУ» він зазначив, що нині на Полтавщині все ще діє п’ятий — найвищий — клас пожежної небезпеки через загоряння торф’яників. Але найбільше рятувальникам дошкуляють місцеві палії, котрі, вирішуючи власні проблеми, піднімають на ноги всю рятувальну службу Полтавщини.
Збитків зазнають усі: і природа, і люди. Про річку Хорол, яка практично пересохла через те, що звідти пожежні вибрали всю воду, ми вже говорили. Значно поменшало води і в Біловецькому водосховищі Семенівського району, що за 17 км від найближчого місця загоряння торф’яників. Зазвичай у водосховищі за регулярних дощів зберігається до восьми мільйонів кубічних метрів води, інформує В. Дейнега, але нині і воно заповнене лише на третину, адже воду беруть для гасіння пожеж і звідти.
«Причина лиха — люди, котрі, випалюючи суху траву і готуючи пасовиська, не розуміють, що вони завдають непоправної шкоди природі. До того ж завдають і чималих прямих матеріальних збитків, — констатує головний рятувальник Полтавщини. — Приміром, тільки з резервного фонду одного Глобинського району ми забрали майже 200 тисяч гривень на закупівлю пального для пожежної техніки. На сьогодні видано нам ще по дві тонни бензину та дві тонни дизпалива за рахунок обласного резервного фонду. Це все збитки! Додайте сюди оплату відряджень рятувальників, амортизацію техніки тощо.
Наші люди вже понад місяць проживають у польових умовах. Ми вимушені розгорнути для них пункти миття, за допомогою голів сільських рад організовуємо їхнє харчування. Держава і без того перебуває в тяжкому становищі, веде війну, а ми витрачаємо великі кошти на ліквідацію лиха, заподіяного самими людьми. Цілодобово задіюємо пожежну техніку, хоч вона будь-якої миті може бути потрібна для вирішення інших, важливіших завдань».
За словами В. Дейнеги, торф’яні пожежі мають свої особливості. Їх не можна порівняти, приміром, з лісовими пожежами або пожежами на сільгоспугіддях. Торф горить на досить великій глибині — до 1,6 метра. І для того, щоб його повністю загасити, необхідно розмивати верхній шар. Це небезпечна робота, адже пожежники можуть навіть провалитися в пустоти, де тліє вогонь. Розмивати поверхню торф’яних покладів необхідно під великим тиском. Тому рятувальники вимушені задіювати спеціальні насосні станції, які «проганяють» від 80 до 110 літрів води за секунду. Це дуже важка і небезпечна робота. І все це — через недбале ставлення і часто навмисне порушення заходів пожежної безпеки місцевим населенням.
«Ми локалізували ці пожежі, взяли їх у кільце і тепер поступово ліквідуємо. Але ж це лихо від самих селян. Переконаний, що таке робиться навмисне. Принаймні, у 90% випадків загорянь. Почалося все з випалювання трави, вона горить дуже швидко і перекидається на торф’яні родовища... Необхідно залучати міліцію для виявлення та затримки цих паліїв і притягнення їх до відповідальності», — переконаний В. Дейнега.
Утім, його побажання залишаються гласом одинака в пустелі: цього спекотного літа, коли на Полтавщині практично щодня вигорають по кілька десятків гектарів сухої трави, жодного палія ще не спіймано за руку. У міліцейських зведеннях та хроніках місцевих рятівників у таких випадках вказують, що причиною пожежі стало «необережне поводження з вогнем невідомої особи».
Щодо торф’яних пожеж в регіоні, то в ГУ ДСНС переконані: місцеві добре знають тих, хто підпалює траву, підготовлюючи землю для пасовиськ. Але хибне відчуття кругової поруки намертво тримає селян у своїх обіймах і не дозволяє «стукати» на своїх. Пожежники, до речі, нагадують жителям сіл, поряд з якими тліють торф’яники, що серед них є власники земельних паїв. А саме — земляних ділянок покладів торфу, які нині якраз і горять. Як власники, селяни мали б потурбуватися про пожежну безпеку на своїх пасовиськах. Принаймні, за спекотної погоди не випалювати там сухостою.
...Підсумовуючи розмову, В. Дейнега зазначив, що природа трохи допомогла селянам і пожежним: днями в тих районах пройшов дощ, і рівень води в річці Хорол вже трохи — до одного метра — піднявся. Є надія, що піднімуться й ґрунтові води. Тож і в колодязях з’явиться вода. Але пожежники продовжують на повну силу боротися з горінням торф’яників. Площа загорянь поступово зменшується, проте все одно це цілі гектари. Так природа карає тих, хто йде проти здорового глузду і намагається вирішити свої проблеми за рахунок інших. У тому числі — і самої природи...
Олександр БРУСЕНСЬКИЙ, м. Полтава