Дванадцять зимівників, що повернулися, проходили всебічне комплексне обстеження різних параметрів стану здоров’я — за тією ж програмою, відповідно до якої їх перевіряли рік тому перед подорожжю до Антарктиди (для порівняння).
Першим моїм співрозмовником став один із найдосвідченіших українських полярників — начальник станції у зимівлі 22-ї експедиції, співробітник Національного антарктичного наукового центру (НАНЦ) Віктор Лук’ященко.
Свої управлінські функції він поєднував із проведенням досліджень за своїм професійним фахом (він — геофізик-сейсмолог, а наявна на «Академіку Вернадському» високочутлива апаратура дає змогу фіксувати на чималих відстанях коливання земної кори як від природних землетрусів, так і від різних вибухів техногенного походження).
— Протягом зимівлі нашої 22-ї експедиції, — розповідає Віктор Лук’ященко, — персонал станції повсякденно забезпечував безперебійне функціонування всіх технічних та інших систем «Академіка Вернадського» й водночас регулярне виконання як на острові Галіндез, так і на різних сусідніх островах та в акваторіях того регіону Західної Антарктики різних досліджень.
Віктор Лук’ященко розповів, що під час антарктичного літнього сезону (а він у Південній півкулі нашої планети припадає на грудень, січень і лютий) та на початку тамтешньої осені (перша половина березня) до острова Галіндез неодноразово підходили то яхти, то туристичні круїзні судна (українські зимівники нарахували 72 таких візити, а загальна кількість екскурсантів, які оглянули українську станцію, становила близько 3700).
— Оскільки зимівники, — зазначає Віктор Дмитрович, — протягом восьми місяців — із квітня по листопад — живуть і працюють на острові Галіндез фактично в автономному режимі (бо протоки між островами та інші навколишні акваторії надовго вкриваються суцільною кригою), то згадані відвідини станції туристами під час антарктичного літа якось скрашують і урізноманітнюють там наше життя. Хоча і слід визнати, що численні екскурсії часом утомлюють та й відволікають від повсякденної роботи.
Ще одним моїм співрозмовником про перипетії експедиційних справ став головний інженер Національного антарктичного наукового центру Ігор Мороз, який нині вже вп’яте керував ротацією (перезмінкою) зимівельного персоналу на «Академіку Вернадському».
Саме він координував доставку на станцію річних запасів дизельного палива, різноманітних продуктів харчування, спорядження та всього іншого, що потрібно для зимівників 23-ї антарктичної експедиції (2018–2019).
Тут, мабуть, варто зауважити, що нинішнього року чергова (23-я) українська антарктична експедиція вирушила з Києва дуже пізно — 22 березня (а це в Антарктиці — вже глибока осінь).
І сталося таке аж ніяк не з вини Національного антарктичного наукового центру, а через певні вади існуючого порядку торгів, котрі — для визначення виконавців робіт і послуг, що закуповуються за держбюджетні кошти, — проводяться у системі РrоZоrrо.
Адже будь-яка — навіть необґрунтована — скарга, що їх раз у раз подає до Антимонопольного комітету України той чи інший несумлінний учасник торгів, автоматично зупиняє їхню процедуру, — й це може тривати неодноразово (саме так і робила кіпрська компанія «Бомелевія», коли стало зрозумілим, що у цього претендента немає шансів на перемогу).
Через усе це торги у системі РrоZоrrо були фактично зірвані «Бомелевією». А оскільки через невпинне наближення в Антарктиді тамтешньої зими під серйозною загрозою опинилось і проведення ротації полярників на «Академіку Вернадському», і доставка на станцію всього необхідного для її функціонування, ситуацію визнали кризовою.
Як розповів авторові цих рядків заступник директора НАНЦ Валерій Литвинов, враховуючи всі і перш за все часові фактори, міністр освіти і науки України Лілія Гриневич (до системи МОН входить Національний антарктичний науковий центр) звернулася з листом-клопотанням до Прем’єр-міністра України Володимира Гройсмана стосовно визнання ситуації, що склалася, надзвичайною.
Наслідком цього стало розпорядження очільника уряду, яке, беручи до уваги таку надзвичайну ситуацію, дало змогу НАНЦ, хоча й з чималою втратою часу, визначити виконавця робіт і послуг із проведення перезмінки та забезпечення всім необхідним антарктичної станції шляхом прямих перемовин із тим претендентом, чиї пропозиції були визнані прийнятними.
— Через численні зупинки торгів у системі РrоZоrrо, що призвело до відчутної втрати часу, — говорить головний інженер НАНЦ Ігор Мороз, — нам і нашим партнерам з «Інтерпромфлоту» довелося виконувати закупівельні й логістичні операції в умовах сильного цейтноту, бо відкладати на більш пізній час старт судна з Пунта-Аренаса в Антарктику було вже неможливо.
— До речі, — зазначає Мороз, — нашій експедиції у Чилі надавав усіляку підтримку Тимчасовий повірений у справах України в тій державі Віталій Цимбалюк.
— Усе придбане для потреб антарктичної станції, — веде далі Ігор Володимирович, — було завантажено в трюми та інші приміщення риболовецького судна Маrі Gоlds, яке плаває в тих краях під українським прапором.
Керує судном досвідчений капітан Володимир Бігич із портового міста Чорноморська, що на Одещині (це — колишній Іллічівськ), та й команда Маrі Gоlds — з різних міст України, що полегшувало спілкування зі співвітчизниками (порівняно, скажімо, з аргентинськими або ж чилійськими екіпажами тих суден, які фрахтували для забезпечення низки різних попередніх українських антарктичних експедицій).
— Цього разу, — додає Ігор Мороз, — крім усього іншого спорядження, ми придбали і завезли на станцію ще й додаткові сучасні засоби зв’язку — 14 нових портативних рацій індивідуального користування, а також одну стаціонарну радіостанцію, яка забезпечує надійний зв’язок на відстані до 80 кілометрів.
Завантаживши все, що треба, й прийнявши на борт учасників 23-ї української антарктичної експедиції — зимівників і сезонників, судно Маrі Golds 25 березня вийшло з Пунта-Аренаса через Магелланову протоку у тихоокеанську частину Південного океану й взяло курс на південь — через дуже широку (понад тисячу кіломентів) й вельми штормову протоку Дрейка, яка відокремлює Південну Америку від Антарктиди.
У перший день після прибуття експедиції до острова Галіндез, 30 березня, погана погода з мокрим снігом та сильним вітром дуже заважала розвантажувальним роботам. Але вже наступного дня, 31 березня, природа дещо вгамувалася й погода змінилася на краще, ставши згодом майже штилевою, сонячною й безвітряною. Завдяки цьому в темпі було здійснено операції з перевезення всіх доставлених судном вантажів на станцію.
З 1 квітня роботи за своїми програмами розпочали сезонні наукові загони, які протягом десяти днів здійснювали біологічні (як на суші, так і під водою), геолого-геофізичні, гляціологічні, екологічні та інші дослідження.
У протоці Мік неподалік від судна плавав великий за площею й чималий за висотою айсберг. З огляду на це капітан Маri Golds вирішив, як то кажуть, від гріха подалі, змінити місце якірної стоянки судна, вийшовши з протоки Мік.
І ця передбачливість виявилася незайвою, бо через якийсь час вітер і течії так розвернули айсберг, що він перегородив протоку. Тож якби Маrі Gоlds залишалося на тому місці, де судно перебувало раніше, вихід у відкрите море був би повністю заблокований...
Усе було б добре, якби під час перезмінки на станції раптово не сталася неочікувана й малоприємна подія. Один із тих дванадцяти, що прибули на річну зимівлю 23-ї експедиції, — 46-річний киянин Тарас Ковальов, який уперше потрапив до Антарктиди, а на «Академіку Вернадському» мав виконувати функції дизеліста і електрика, прибувши на станцію, заявив, що не зможе виконувати свої функціональні обов’язки (хоча у Києві напередодні старту експедиції не висловлював щодо цього жодних сумнівів).
Але ж дизель-генераторне господарство недарма вважають енергетичним серцем станції. У цьому комплексі — три шведських дизелі «Вольво». Один із них (по черзі) працює, другий перебуває у стані повної готовності до негайного включення в разі потреби, а третій — у резерві і щодо нього здійснюються профілактичні й ремонтні роботи (це, до речі, також входить в обов’язки дизеліста).
У парі з кожним із цих трьох дизелів функціонує по генератору, котрі виробляють електричний струм, без якого неможлива діяльність численних технічних, житлово-побутових та інших систем станції — опалення, освітлення, кухонного обладнання, наукової апаратури, опріснювача морської води тощо.
Ось чому там такою важливою для всіх є фігура дизеліста-електрика (втім, при обмеженій кількості персоналу зимівників на «Академіку Вернадському» малозначущих професій там просто немає).
Тож вимушено заповнювати «вакансію», яка щойно виникла, довелось у найкоротші терміни — знайти або серед зимівників, що відпрацювали рік на станції, або ж серед сезонників гідну кандидатуру того, хто зміг би взяти на себе функції дизеліста і електрика й для цього залишитися працювати на «Академіку Вернадському» протягом року у зимівлі 2018–2019.
— Заслухали і обговорили кілька різних варіантів, — розповідає Ігор Мороз. — Після цього прийнятною була визнана пропозиція одного з учасників сезонного наукового загону — геофізика з Києва Дмитра Литвинова, котрий мав вести наукові дослідження протягом того нетривалого часу, коли відбувалася перезмінка.
Враховуючи гостру ситуацію, що склалася, він вирішив прийняти на себе обов’язки дизеліста і електрика у річній зимівлі 23-ї експедиції.
Варто зазначити, що Дмитро Литвинов — не новачок в Антарктиді й має в активі досвід трьох річних зимівель на «Академіку Вернадському» — у 10-й, 12-й і 19-й експедиціях.
До того ж він є фахівцем з електричного устаткування і електронного обладнання й свого часу налагодив на станції електронну систему контролю, яка дозволяє дистанційно, на відстані — з житлово-лабораторного корпусу — стежити за тим, як у приміщенні дизельної працює все дизель-генераторне господарство.
Так було знайдено вихід зі скрутного становища.
8 квітня учасники обох експедицій (22-ї і 23-ї) не лише відзначили Великдень, а й провели на станції традиційні урочистості, присвячені перезмінці, — мітинг і зміну на флагштоку того державного прапора, який за рік, що минув, добряче пошарпали тамтешні сильні вітри і хуртовини.
11 квітня, коли було завершено програму сезонних науково-дослідних робіт, дванадцять зимівників 22-ї експедиції і сезонники з їхніми особистими речами та упаковками зі зразками, зібраними під час біологічних, геологічних та інших наукових досліджень, перебралися на судно.
Туди ж заздалегідь було перевантажено зі станції металеві діжки з відпрацьованими відходами пально-мастильних матеріалів і упаковки пресованого сухого сміття: суворі екологічні правила вимагають усе це раз на рік вивозити з Антарктиди.
О 17:35 судно вирушило за зворотним маршрутом, узявши курс на північ — через морські акваторії Південного океану і протоку Дрейка — в напрямку Пунта-Аренаса.
Там 16 квітня завершилася морська подорож. 17 квітня для першої з двох груп українських полярників розпочався повітряний триетапний майже дводобовий шлях додому авіарейсами за маршрутом Пунта-Аренас — Сантьяго-де-Чилі — Рим — Київ. Через тиждень за тим самим маршрутом вилетіла і друга група.
На жаль, закінчувати цю розповідь доводиться на гіркій ноті. Один із тих учасників сезонного загону, які поверталися додому у другій групі, — досвідчений дослідник Антарктиди киянин Віталій Вернигоров з Інституту геологічних наук Національної академії наук України — в міжнародному аеропорту Рима відчув себе погано. Прихопило серце — й через це життя вченого там-таки трагічно обірвалося...
Тож на традиційній щорічній церемонії зустрічі з учасниками антарктичних досліджень, що повернулися до України, ті, що прийшли на цей захід, який відбувся 2 травня у Києві, — полярники, вчені з різних наукових установ, керівництво МОН і НАНЦ, представники громадськості та засобів масової інформації — вшанували світлу пам’ять про Віталія Вернигорова хвилиною мовчання.
Вадим ФЕЛЬДМАН
