У судах протягом останніх місяців під будь-якими приводами намагаються не приймати позови. Пояснення часом досить креативні: відмовляють тому, що квитанція про сплату збору надрукована на чорно-білому принтері, тому це, мовляв, не оригінал, а копія. Причина такої пошесті — небажання псувати собі статистику нерозглянутих справ перед завершенням року.
Негативно позначаються на судовій практиці дії попередньої влади, особливо яскраво це проявляється в адміністративних судах, які засипані податковими справами, адже часто використовувалася схема, при якій після проведеної перевірки ще не було оприлюднено рішення, а кримінальну справу вже порушено. Люди ходили на допити — репресивна машина запущена.
Судове рішення чогось варте тоді, коли воно виконується. В Україні таких менше третини. Державні судові виконавці не справляються, і щоб розвантажити те, що накопичилося, їм потрібно працювати з десяток років. Аби якось зменшити своє навантаження в майбутньому, вдаються до відмовки, що вже стала класикою: відкривати виконавче провадження не будемо, тому що суд у своєму рішенні не вказав ідентифікаційний код...
Тож хай там як, а Україна мусить дозволити собі приватних працівників на цьому поприщі. Прикладом можуть служити країни Балтії: там держвиконавців немає взагалі. До цього підвело логічне рішення: роботу судового пристава повинен оплачувати боржник, а не всі громадяни. У Грузії і Казахстані після відповідної реформи є державні і приватні виконавці, тож можна обирати, до чиїх послуг вдаватися. До речі, особлива потреба в альтернативній службі виникає при стягненні з держави: не секрет, що працівники ДВС у таких випадках отримують такі собі інструкції — виконуйте рішення, але не поспішаючи. Якщо держава захищає не лише боржників, а й стягувачів, закон про приватних виконавців необхідно ухвалювати однозначно.
Реформа реформ
Де ниточка, за яку слід потягнути, щоб розплутати клубок не лише побіжно означених, а й усіх судових проблем? Відповідь очевидна — судова реформа, адже те, що відбулося під такою назвою у 2010 році, інакше, як контрреформуванням, не називають. Реформа повинна бути не косметичною, а фундаментальною. Акцент має бути на тому, щоб задовольнити право громадянина на справедливий суд. Тож не настільки принципово, якою буде судова система — три- чи чотириланковою. На перший план виходить кваліфікація і доброчесність судді.
Пропозицій, як цього досягти, не бракує. Є радикальні: звільнити всіх служителів Феміди і заново набрати суддівський корпус за конкурсом. Це не позбавлено сенсу хоча б тому, що є так звані судді, які покладаються на своїх помічників, — у них кваліфікація вища, і саме вони готують судові рішення.
Наразі ж вимальовується поміркованіший підхід, який вважають мало не панацеєю — атестація суддів. Найближчим часом має з’явитися новий закон про Вищу раду юстиції. Є сподівання, що з цього органу знімуть заполітизованість, туди прийдуть достойні люди.
Для кращої підготовки майбутніх служителів Феміди варто було б зменшити кількість вузів, які готують юристів, — нині їх близько трьохсот. Серед них є такі, у котрих раніше здобували спеціальність інженера чи товарознавця, а потім переорієнтувалися на престижну професію.
Звичайно, кількість судових інстанцій також є важливою. Суперечки у професійних колах з цього приводу точаться не один рік, і аргументів на користь повернення до колишньої триланкової не бракує. Наприклад, вказують на порівняно малу завантаженість адмінсудів, які розглядають лише 10% усіх справ. Варто згадати, що ці суди створювали для захисту громадянина від держави, однак на практиці отримали дещо інше. Саме місцеві суди розглядають в рази більшу кількість соціальних справ (щодо пенсій, допомоги, інших виплат), ніж адміністративні. Останні ж переважно займаються податковими спорами, переважна більшість яких — за позовом державних органів. Однак справляння податків — це не функція суду. Наводять і такий доказ: від 2010 року, коли в нашій країні почали діяти три спеціалізовані суди, кількість скарг до Європейського суду з прав людини значно зросла.
Розв’язання проблеми вбачають у тому, щоб відмовитися від спеціалізації судів, замінивши її спеціалізацією суддів. У державі повинен бути єдиний касаційний суд (цю роль має виконувати Верховний Суд), але важливо, щоб він не захлинувся від кількості справ, які до нього надходять. Збільшувати штат ВС вважають недоцільним, натомість пропонують змінити правила допуску до касаційного розгляду, розвантажити касаційну інстанцію шляхом встановлення певних фільтрів — вона не повинна займатися будь-чим.
Позитивний вплив у цьому сенсі мало б запровадження медіації. Відповідні законопроекти вже подано до Верховної Ради, справа за їх ухваленням. Тим більше, що суспільство вже готове до її запровадження, принаймні у податкових спорах. Слід перебудувати роботу судової системи так, щоб рішення ухвалювала перша інстанція, у крайньому разі — апеляційна, щоб людина знала: зайшла в районний суд і вирішила всі свої питання.
Можливо, буде запроваджено адвокатську монополію. Це позитивний фактор, тоді підвищиться рівень правосуддя, адже він залежить не тільки від професіоналізму служителя Феміди, а й захисника.
Реформою реформ назвав Президент судову реформу. Фахівці, дотичні до цього процесу, переконують: поки не буде змінено судову систему, неможливо говорити про реформи в правоохоронних і багатьох інших державних органах.
Ніна КЛИМКОВСЬКА
