Факти – вперта річ
Для тих, хто й досі вважає, що Україна добровільно приєдналася до більшовицької Росії, процитую Лева Троцького — одного з найближчих соратників Леніна. Звертаючись до комуністів-агітаторів, які вирушали на наші землі, він писав:
«Пам’ятайте також, що так чи інакше, а нам необхідно повернути Україну. Без українського вугілля, заліза, руди, хліба, солі, Чорного моря Росія не зможе існувати, вона задихнеться».
А ось досить красномовне зізнання М. Муравйова перед тим, як його орда захопила Київ:
«Цю владу ми несемо з Далекої Півночі на гострих штиках і там, де її встановлюватимемо, підтримаємо силою штиків. І нехай загинуть мільйони, але Україна має бути нашою».
Подібних напучувань і зізнань більшовицьких вождів можна навести сотні: вони збереглися в архівах і свідчать про насильницький характер приєднання України до складу Російської радянської імперії. А також і про опір більшовицькій владі, яку уособлювали російські війська і який почався відразу після того, як Москва спробувала «вгамувати» наш народ. Зі зброєю в руках проти неї виступили сотні тисяч українців. Історія зберегла багато неспростовних фактів, які також свідчать, що спротив набув масового характеру.
Так, Михайло Тухачевський, до речі, розстріляний у 1937-му своїми господарями як «ворог народу», заявляв, що Червоній армії доводиться вести «не бої та операції зі знешкодження бандитів і контрреволюціонерів, а справжню війну з місцевим населенням». Влада «робітників і селян» трималася лише завдяки військовій силі. Так, наприкінці 1920-го — на початку 1921 рр. війська Червоної армії, які перебували на окупованій території УНР, налічували понад мільйон осіб. За словами Михайла Фрунзе, 85 відсотків із них були етнічні росіяни, 6 відсотків — поляки, євреї, представники інших національностей, а українців поміж них було менш ніж 9 відсотків.
Навесні 1920 року в Харкові, який перебував під владою більшовиків, була видана інструкція каральним органам, котра повністю розв’язувала їм руки в боротьбі з українцями, які бажали жити в самостійній державі.
«Взяти 10 заручників і розстріляти на місці»
На жаль, сили виявилися нерівними, і Україна поступово перетворилася на вотчину Росії. Але тій цього було замало: на окупованих територіях більшовицькі яничари розпочали проти українців криваву війну. Насамперед, із тими, хто не бажав миритися з так званими новими порядками. Особливо «відзначилися» чекісти — «передовий загін партії», як їх називали комуністичні вожді. ЧК свою «роботу» розпочала в Україні на початку січня 1919 року — після захоплення Червоною армією Харкова. Так, 15 січня того ж року був сформований особливий корпус військ ЧК, призначений для боротьби з селянами. Допомагали йому спеціальні загони по боротьбі з бандитизмом, до складу яких брали навіть колишніх кримінальних злочинців.
Головне — відданість новій владі і готовність убивати тих, хто не згоден із нею. А щоб звірствам надати хоча б якусь видимість законності, незабаром з’явилася постанова, яка давала право розстрілювати селян, які не підтримували нової влади, на місці. І не лише їх, а й мирних людей, на яких падала бодай найменша підозра у спротиві чи відмові у співпраці з каральними органами. Завойовники не приховували свого шовінізму, виносячи смертні вироки від імені Росії.
Коли ознайомлюєшся з архівними документами, котрі проливають світло на ті далекі події, бачиш певні паралелі із сьогоднішніми подіями на сході нашої країни. Приміром, росіянам тоді допомагали й етнічні українці, разом із ними творячи чорні справи. Один із них — комендант Харківської ЧК Степан Саєнко. Його злочинна, садистська сутність особливо проявилася під час масових розстрілів на Слобожанщині у 1919 році. За свідченнями жертв, яким пощастило вижити, перед розстрілом цей кат полюбляв усіляко познущатися над приреченими людьми: роздягав своїх жертв і кілька годин тримав на лютому морозі, а ще особисто колов кинджалом, прирікаючи на мученицьку смерть. Нова влада сповна віддячила своєму вірному слузі, удостоївши його кількох радянських орденів і надавши статус почесного громадянина міста Харкова.
Історія зберегла свідчення ще про одного покидька — Дору Євлінську, яка в підвалах Одеської ЧК власноруч розстріляла понад 400 чоловік, переважно офіцерів. За надмірну жорстокість її колеги прозвали відьмою. Скільки тоді було подібних саєнків, євлінських? Сотні, тисячі, руками яких і зміцнилася радянська влада.
А хіба зараз у так званих ДНР і ЛНР покидьки, зомбовані російською пропагандою, не знущаються над людьми, які не поділяють їхніх поглядів? Хіба не відрубують руки українським патріотам? Це вони влаштували так званий парад українських військовиків-полонених, а «патріотично налаштовані жителі Донецька», як назвало їх російське телебачення, морально і фізично ображали їх.
Більшовики нищили храми, а тепер їхні нащадки і вожді так званих ДНР і ЛНР переслідують священиків Київського патріархату, а в школах запроваджують російські програми навчання. Знову пропагуються цінності радянського минулого, а тих, кому вони не подобаються, називають бандерівцями.
Більшовицька влада, колискою якої стала Росія і звідки вона прийшла на українську землю, пролила ріки крові в Україні. А перші її рівчачки з’явилися ще у 20-х роках. Ось витяг із протоколу Черкаської повітової наради по боротьбі з бандитизмом, яке відбулося у травні 1921-го.
«Взяти із села Балаклея 10 чоловік з куркульсько-бандитського елементу та села Сивдівки 5 чоловік і розстріляти на місці». У чому ж провинилися селяни? А в тому, що «не симпатизували радянській владі». Нині теж на окупованих територіях розгорнута війна проти громадян, які воліють жити в суверенній Україні.
«Кількість бандитів зростає...»
Незважаючи на масовий терор, учинений російсько-більшовицькою владою в Україні, народ не хотів миритися зі становищем рабів. І не лише у 20-ті роки, коли вона тільки-но прийшла до нас, а й пізніше — коли вся територія України опинилася під їхнім чоботом.
«Існує широко розгалужене польсько-петлюрівське підпілля, яке охоплює 67 районів України. Протягом лише 20 днів арештовано 12 178 чоловік, ліквідовано 995 угруповань, які, за нашими агентурними даними, є ворогами радянської влади і саботажниками. Незважаючи на всі заходи, кількість бандитів та антирадянських елементів зростає».
Це — витяг із доповіді Сталіну голови Всеукраїнської ЧК (укр. — Надзвичайної комісії) Балицького.
За словами Романа Круцика — голови Київської громадської організації «Меморіал», яка опікується вшануванням пам’яті безневинних жертв більшовицького режиму, практично в кожній області були спалахи стихійної, а то й організованої боротьби проти більшовицької влади.
— Протягом десятиліть нам розповідали байки про те, як український народ люб’язно зустрів проголошення радянської влади, — говорить Роман Миколайович. — Але це була відверта брехня. Документи, які я бачив на власні очі, працюючи в архівах СБУ, переконливо спростовують подібні твердження. Радянська влада насаджувалася насильством, у тому числі й безжалісними масовими розстрілами людей, голодоморами. Навіть тепер, на 24-му році існування незалежної України, мало хто знає, що в багатьох волостях і повітах України до кінця 20-х років діяли партизанські загони!
За радянськими джерелами, лише на Київщині у квітні 1919 року сталося 38 збройних виступів селян. Одним із найчисленніших повстанських загонів був загін отамана Зеленого (Данила Терпила) з Трипілля.
У березні, зібравши три тисячі невдоволених радянською владою, він розпочав антибільшовицьке повстання на півдні Київської губернії. Зеленівці виступали, насамперед, проти свавілля ВЧК, насаджування так званої продрозверстки і створення колгоспів. Вони визволили Обухів, Богуслав, Переяслав, Таращу, перерізали залізничне сполучення з Києвом, часто зупиняли на Дніпрі судна з награбованим українським хлібом. Уже влітку 1919 року загони Зеленого налічували майже десять тисяч чоловік, маючи на озброєнні гармати і кілька десятків кулеметів.
У районі Чорнобиля діяв загін отамана Струка, який оголосив себе командувачем Першої повстанської армії і навіть планував разом із Зеленим штурмувати Київ. У зверненні до селян Київщини він писав:
«Надійшов час, брате, коли треба тебе застерегти від біди в тяжку для тебе годину... Встанемо всі, як один, до зброї і скажемо: «Геть з України, прокляте сміття! Не давай їм своїх синів, шли до нас чесних повстанців. Настав час визволення нашого краю».
У квітні 1919 року повстанці увірвалися до Києва, намагаючись захопити пошту, телеграф і Лук’янівську в’язницю, казарми військової частини...
Навіть наприкінці 20-х — на початку 30-х років, коли окупаційний більшовицький режим почувався в Україні досить упевнено, знищивши десятки, а то й сотні тисяч своїх противників, знаходилися сміливці, які чинили йому спротив. Зокрема, на Чернігівщині в ті часи діяли 64 підпільні організації та осередки, 137 повстанських загонів, відбулося 32 селянських повстання.
На Полтавщині, незважаючи на масові арешти, підпільна повстанська діяльність теж не припинялася. Так, у 1929–1932 рр. каральними органами тут було ліквідовано десятки осередків Спілки визволення України, до складу яких входили і повстанці. Загалом у цьому чудовому краю діяло понад 70 загонів, які вступали в сутички з ВЧК, загонами, що проводили продрозверстку.
Доповіді командирів загонів Червоної армії, ЧК свідчать не лише про мужність повстанців, а й уміння воювати з ворогом. І це не дивно: командирами багатьох повстанських загонів були професійні військові, зокрема старшини армії УНР, які не втратили своїх навичок.
Сергій ЗЯТЬЄВ
