Усі вони жили за різних часів і різних історичних обставин, але прагнули мати єдину соборну Україну. В роки Першої світової війни наші діди, які воювали як у складі війська Австро-Угорщини, так і Російської імперії, браталися на фронті, розуміючи, що змушені проливати кров не за свою землю.
Після того, як восени 1917 року в Петрограді стався жовтневий переворот, Центральна Рада 7 листопада того ж року проголосила утворення Української Народної Республіки, до складу якої увійшли 9 губерній. Менш ніж за рік, восени 1918-го, представники західноукраїнських політичних партій зібрались у Львові і створили Українську Національну Раду, яка 19 жовтня оголосила про створення Західноукраїнської Народної Республіки. Згодом між ними почалися переговори про об’єднання в одну державу. Вони, як згадували потім їх учасники, були надскладними, але, врешті-решт, увінчалися успіхом.
...22 січня 1919 року. На Софійській площі зібралися тисячі людей. При вході з вулиці Володимирської — Тріумфальна арка, прикрашена старовинними гербами. Рівно о 12.00 посол ЗУНР Л. Цегельський передає грамоту Національної Ради «Про об’єднання Західноукраїнської Народної Республіки з Великою Східною Україною» голові Директорії Володимиру Винниченку. Після цього за участі духовенства починається молебень, а потім — військовий парад, який приймає Євген Коновалець. Про перебіг тих подій пише у своїй книзі «На схилку віку» Левко Лукасевич:
«Стоїть морозний день, дерева вкриті інеєм. З самого ранку місто має святковий вигляд. Скрізь національні прапори і транспаранти. На балконах будинків розвішано килими й полотна з яскравими українськими малюнками. Особливо гарно удекоровано Софійську площу та сусідні вулиці. З-поміж них вирізняються будинок, де міститься центральна контора телеграфу, та дім Київського губернського земства. Тут, на балконах, портрети і погруддя Тараса Шевченка, прикрашені національними стрічками, прапори. На Тріумфальній арці при вході з Володимирської вулиці до Софійської площі — старовинні герби Східної України і Галичини.
По всьому майдану на стовпах герби чи не всіх українських губерній і плакати. Об одинадцятій ранку під звуки музики почали йти сюди українські піхотні частини, артилерія та самострільні команди, котрі стали шеренгами з усіх чотирьох боків площі. За військом рушили люди, зібралася велика кількість народу, заповнила всю площу й сусідні вулиці. Чимало з присутніх забралися на дерева, щоб звідти краще побачити дійство. Розміщенням делегацій по місцях та всім церемоніалом свята завідував артист Микола Садовський. Незабаром поперед війська стали нові шеренги з учнів, котрі в супроводі вчителів прийшли з національними прапорами і плакатами.
На майдані стає дедалі тісніше. Займають свої місця члени Галицької делегації, урядовці з Головою Ради Міністрів Володимиром Чехівським, делегати Трудового Конгресу, представники Національного Союзу, найвищі цивільні та військові достойники, закордонні дипломати.
О дванадцятій під урочисті звуки дзвонів з Мазепинської дзвіниці й інших церков та гук гармат з Печерська із Софійського собору виходить на площу і стає навколо збудованого там аналою духовенство з хоругвами. У церковній процесії архієпископ катеринославський Агапіт і єпископи: мінський Георгій, вінницький Амвросій, черкаський Назарій, канівський Василь, уманський Дмитрій.
У тиші, що запала на якусь хвилину, здалеку почулися вигуки «Слава!» на честь членів Директорії, котрі під’їжджали на автомобілях. Військовий оркестр грає Національний Гімн. Настає найурочистіший момент свята. Акт Соборності розпочав своїм привітанням представник Української Національної Ради, голова Галицької делегації Лев Бачинський, а Лонгин Цегельський зачитав заяву Президії Української Національної Ради і Державного Секретаріату про волю ЗУНР об’єднатися в одну Українську соборну державу».
Член Директорії Федір Швець урочисто зачитав Універсал Директорії Української Народної Республіки:
«Іменем Української Народної Республіки Директорія оповіщає народ український про велику подію в історії землі нашої української.
3-го січня 1919 року в м. Станіславові Українська Національна Рада Західної Української Народної Республіки, як виразник волі всіх українців Австрійської імперії і як найвищий їхній законодавчий чинник урочисто проголосила злуку Західної Української Народної Республіки з Наддніпрянською Українською Республікою в одноцільну суверенну Народну Республіку.
Вітаючи з великою радістю цей історичний крок західних братів наших, Директорія Української Народної Республіки ухвалила тую злуку прийняти і здійсняти на умовах, які зазначені в Постанові Західної Української Народної Республіки від 3-го січня 1919 року.
Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України — Західно-Українська Народна Республіка, Галичина, Буковина і Угорська Україна, і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснилися віковічні мрії, якими жили і за які вмирали кращі сини України. Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка. Однині народ український, визволений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об’єднаними зусиллями всіх своїх синів будувати нероздільну самостійну Державу Українську на благо і щастя всього її трудового люду» (мо­ва та пра­во­пис ори­гі­на­лу збе­ре­же­ні).
Цю промову усі присутні зустріли схвальними вигуками.

«Те, чого не зробили ми, зроблять наші діти»
На жаль, реального об’єднання українських земель в єдину і могутню державу, здатну протистояти зовнішнім ворогам, не відбулося. З різних — як об’єктивних, так і суб’єктивних — причин. Зокрема, і через те, що лідери УНР і ЗУНР дбали, насамперед, про інтереси своїх регіонів, не усвідомлюючи, що лише спільними зусиллями можна ефективно протистояти тодішнім викликам, яких було більш ніж достатньо. Це врешті-решт призвело до того, що одна частина України опинилася під російсько-більшовицькою окупацією, а іншу окупували поляки.
Радянські історики стверджували, що «історичне об’єднання українських земель відбулося у вересні 1939-го», коли Західна Україна опинилася під владою Сталіна. Але хіба це було те об’єднання, про яке українці мріяли віками? Адже радянська влада принесла на Галичину масовий терор: за менш ніж два роки були розстріляні, заслані до Сибіру десятки тисяч жителів цього краю.
— Ми, натерпівшись лиха від польської влади, спочатку раділи приходу червоноармійців, — згадує ті далекі події Юрій Шухевич, народний депутат України, син командувача УПА Романа Шухевича. — Та згодом зрозуміли: буде ще гірше. Бо ж серед ночі щезали в невідомому напрямку десятки людей, про долю яких і сьогодні нічого не відомо. Знали тільки одне: їх забирали працівники НКВС як ворогів народу.
— Подія, що відбулася на Софійській площі взимку 1919 року, не була даремною, — переконаний директор Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович. — Дух свободи, прагнення жити в одній неподільній Україні жив у серцях наших дідів і батьків. А 21 січня 1990 року відбулася одна з наймасштабніших акцій національно-демократичного руху — живий ланцюг, учасниками якого стали від одного до трьох мільйонів людей, вишикувавшись у довгий ряд від Львова до Києва. Цим самим вони засвідчили готовність відстоювати ті національні ідеї, що були проголошені січневим ранком 1919 року.
Саме після цього живого ланцюга розпочалася активізація національно-демократичного руху, під натиском якого парламент, в якому, до речі, більшість мали комуністи, у липні 1990-го прийняв Декларацію про державний суверенітет України, а 24 серпня 1991 року проголосив незалежність України. У грудні понад 90 відсотків українців твердо сказали на референдумі про бажання бути господарями на своїй землі, мати свою Українську державу.
У 1919 році українські політики усвідомлювали, що як держава Україна може відбутися лише за умови, що буде єдиною і неподільною, що лише за такої умови вона буде спроможна протистояти своїм недругам.
На календарі — січень 2016-го. Від тих подій нас віддаляють 97 років. Але ситуація, в якій опинилася нині Україна, нагадує тодішню, адже господарі Кремля, як і їхні попередники, намагаються стерти з політичної карти світу незалежну Українську державу. Не досягши своїх цілей протягом кількох десятиліть і переконавшись, що українці — після Революції гідності — почали рішуче позбавлятись «братських обіймів братського російського народу», вдалися до збройної агресії.
Укра­їн­ці зно­ву пе­ред ви­бо­ром: бу­ти єди­ним на­ро­дом і бу­ду­ва­ти влас­ну дер­жа­ву чи зно­ву ста­ти око­ли­цею ім­пе­рії, чо­го так праг­не сьо­го­дні Кремль, на­ма­га­ючись по­бу­ду­ва­ти на те­ре­нах Ук­раї­ни так зва­ний русь­кий мир. Не­за­дов­го до па­дін­ня УНР Си­мон Пет­лю­ра ска­зав:
«Те, чо­го не зро­би­ли ми, зроб­лять на­ші ді­ти й ону­ки, які, вреш­ті-решт, ма­ти­муть віль­ну Ук­ра­їн­ську дер­жа­ву, в якій по­чу­ва­ти­муть­ся не ра­ба­ми, а віль­ни­ми людь­ми».
Ін­ко­ли мож­на по­чу­ти, що не­за­леж­ність у 1991 ро­ці нам діс­та­ла­ся над­то лег­ко. Так, цей про­цес, сла­ва Бо­гу, не су­про­во­джу­вав­ся на те­ре­нах Ук­раї­ни бо­йо­ви­ми ді­ями, як це ста­ло­ся, на­при­клад, у ко­лиш­ній Юго­сла­вії, де за­ги­ну­ли де­сят­ки ти­сяч лю­дей. Але не за­бу­вай­мо про міль­йо­ни ви­мо­ре­них го­ло­до­мо­ра­ми, вби­тих про­тя­гом сто­літь у вій­нах за чу­жі ін­те­ре­си, сот­ні ти­сяч на­ших бать­ків і ді­дів, зни­ще­них ін­кві­зи­тор­ським ре­жи­мом у Со­ло­в­ках та ко­лим­ських та­бо­рах. Шлях до сво­бо­ди, со­бор­но­сті ук­ра­їн­ських зе­мель ви­явив­ся над­то дов­гим, ви­сна­жли­вим і до­ро­гим.
Сер­гій ЗЯТЬ­ЄВ