В інтерв’ю британському журналу французький президент піддав сумніву деякі постулати: переконання про дію американських гарантій безпеки для Європи, дієвість статті 5 Вашингтонського договору, яка говорить про спільну оборону членів НАТО, а також місце Росії як головного противника Європи і Орбана як enfant terrible закордонної політики ЄС.
На думку президента Франції, Європа повинна сама подбати про свою безпеку, а елементом її нової архітектури має бути встановлення нових відносин із Росією, про необхідність яких Макрон переконує, використовуючи русофільські тенденції у керівництві європейських країн, зокрема Угорщини та Італії.
Політична криза НАТО, яке кілька днів тому відзначило 70-річчя, є фактом, який неможливо обійти. Вже понад рік тому Дональд Трамп заявив, що НАТО став «зайвим», а за інформацією «Нью-Йорк Таймс», неодноразово розглядав питання виходу Сполучених Штатів Америки з Альянсу.
Трамп змінює погляди і часто суперечить сам собі. У нього є переконання, що НАТО як союз спрямований — із перспективи Вашингтона — проти Росії, яка слабне і змушує США до захисту країн, про існування яких більшість американців не мають жодного поняття (як прийнята недавно Чорногорія), і в нинішній формі становить пережиток.
Цей погляд досить поширений у США. З перспективи Америки Європа сама мусить узяти на себе головний тягар оборони перед загрозами і фінансові гарантії військових можливостей.
Макрон, про що не пишуть його критики, чітко підкреслює, що з військового аспекту НАТО є дуже сильне, бо забезпечує «ефективну співпрацю військ і добре себе проявило в управлінні операціями».
Але НАТО — це не тільки військовий союз, але й передовсім Альянс на основі взаємних політичних зобов’язань, спільних інтересів і цінностей. А в цих аспектах — як, наприклад, ставлення до міжнародних договорів, оцінка загроз чи бізнесові інтереси — розходження між США і Євросоюзом ніколи не були такими глибокими, як нині.
США стають усе менше «проєвропейськими», навіть якщо і підтримують свою військову активність в Європі. Більше того, як нагадує заступник керівника Фонду German Marshal Томас Кляйне-Брокгофф, навіть якщо після ймовірного кінця ери Трампа США наблизяться знову до Європи з точки зору цінностей, то це зовсім не обов’язково викличе посилення військової активності на Старому континенті.
Американці приймають ключові рішення з точки зору безпеки Європи — про відмову від договору з Іраном чи виведення військ із Сирії — без консультації із союзниками; інший член Північноатлантичного пакту — Туреччина бере участь у військовому конфлікті на Близькому Сході, а свої дії координує з Росією, а не з Брюсселем.
Напевно, це не означає ще «смерті мозку» в НАТО, але з певністю свідчить про серйозну політичну хворобу, симптоми якої дуже тривожні. Бо як довго можна вірити у тривалість взаємних гарантій, якщо самі члени НАТО приймають рішення, що провокують загрози, проти яких Альянс потім мав би спільно оборонятись?
Американська «парасоля» над Європою не мусить закриватись, але, напевно, буде зменшуватися. Від екзистенціональної загрози з боку Росії не вдасться захиститися без американців, а заміна їх в Європі вимагатиме космічних витрат коштів у розмірі 350 мільярдів доларів і може тривати два десятиліття.
У сфері колективної оборони залишається сподіватися на присутність американців і розраховувати на те, що їхня переорієнтація буде відбуватися поволі і обережно.
Але ні останні успіхи східних європейців у запрошенні додаткової тисячі американських солдатів, ні підлещування до Трампа, ні, тим більше, заклинання не зможуть запобігти тому, що політична активність США в Європі буде радше зменшуватися, ніж зростатиме. А разом із тим буде збільшуватися невпевненість щодо тривалості і надійності їхніх союзницьких зобов’язань.
Ще більшою мірою це стосується сусідства Європи: на Близькому Сході, у Сахелі чи Північній Африці європейці все частіше справляються самі, також і з військової точки зору.
Чи загрожує дестабілізація у цих регіонах, ми переконалися після краху «арабської весни» і хвилі міграції та розквіту тероризму. Макрон стверджує, що Європа мусить мати здатність до дій у таких ситуаціях автоматично, не оглядаючись на США.
Звідси випливає і його ініціатива так званої Європейської інтервенційної ініціативи, завданням якої має бути тісна стратегічна і військова координація між країнами, які беруть у ній участь,— вона дозволить у разі необхідності здійснювати спільне застосування сили.
Це не міфічна «європейська армія», а просто структура співпраці національних армій незалежно від інституцій Європейського Союзу.
Аванси Макрона, який хотів би розмовляти з Путіним про нову архітектуру безпеки, дуже ризиковані і слушно були відкинуті Берліном і Варшавою. Нема повернення до старої моделі відносин із Москвою, яка ґрунтувалась на переконанні, що віддаленою, але загальною метою є співпраця на спільному для обох сторін фундаменті цінностей західної цивілізаційної моделі. Нині навіть у Парижі нема жодних сумнівів, що Росія обрала інший шлях.
Москва не хоче вже бути рівноправним членом західного світу (і платити за це певну ціну), а прагне встановлювати відносини із Заходом на власних умовах. Тому навіть якщо Путін захоче відступити з Донбасу, то нема повернення до того, що було у минулому.
Але чи у такій ситуації Європа може дозволити собі фактичну відсутність політики щодо Росії або обмеження її до санкцій, установлених за анексію Криму і агресію проти України?
За останні кілька років сталося дуже багато: Росія сильно пересунулась в орбіту впливу Китаю, повернулась як ключовий актор на Близький Схід (за пасивності Євросоюзу і через відступ США із Сирії), зблизилась із Туреччиною і здійснювала широкомасштабне втручання в політичне життя західних держав.
Відносини з Росією і надалі мають складати суміш діалогу і стримування, співпраці і конфронтації. Але ці пазли мусять бути укладені по-новому, а ЄС — який усе більше буде покладатися на власні сили — мусить знати, яке місце Росія бути займати у цьому новому баченні міжнародного порядку.
Отже, найбільшою нині проблемою Європи є не Макрон з його нестримним язиком і голлістським підходом до політики. Ним є факт, що ніхто, окрім президента Франції, не ставить ці запитання всерйоз: яким чином ЄС як цілість має реагувати на кризу НАТО, на тектонічні зміни в геополітичному оточенні Європи і стратегічну переорієнтацію Сполучених Штатів Америки.
Німеччина перебуває у завершальній стадії ери Ангели Меркель і нездатна до активної діяльності. Характерно, що потрібна була провокація Макрона, щоб німецький міністр закордонних справ Хайко Маас проявив ініціативу скликання панелі експертів з метою підготовки реформи функціонування НАТО (наприклад, шляхом проведення частіших політичних консультацій).
З ЄС формально виходить Лондон, якого не цікавить нічого, крім Брексіту, а ментально значною мірою відходить і Варшава, яка у вимірі безпеки ставить виключно на білатеральний договір із США і поглиблює конфлікт з ЄС навколо засад правової держави.
Позиція Макрона має глибоке коріння у французькому способі ставлення до проблем безпеки. У якій, зокрема, загроза з боку Росії не перебуває на першому місці, а ставлення до НАТО є амбівалентним.
Але це не дає права європейцям вдавати, що нічого не відбувається. Європейський Союз повинен серйозно думати про свою стратегічну автономію, тобто здатність до дій у ситуації, коли ні НАТО, ні США не будуть служити підтримкою.
Вона буде можлива лише тоді, коли країни ЄС узгодять спільні амбіції і скоординовано зможуть будувати свої військові можливості. Нині Європі до цього далеко, хоча і спостерігається певний прогрес останніми роками.
Але сигнал тривоги вже повинен горіти. Цей процес не мусить і не повинен стати у суперечності із союзом із США, а повинен його доповнювати. І саме тому Німеччина і Центральна Європа мусять брати активну участь у ньому. І ховати голову у пісок з точки зору безпеки Європи не менш шкідливо, ніж хаотичні дії французького президента.

Євген ПЕТРЕНКО,
за матеріалами іноземних медіа