Такий парадокс став наслідком сталінських спроб пошуку етнічного балансу на Кавказі шляхом посилення слабших і послаблення сильніших на той час вірмен.
Неспроможність радянського керівництва знайти компроміс у цьому питанні стало однією з найважливіших причин розпаду СРСР. Після 1991 року Вірменія і Азербайджан три роки воювали за контроль над Карабахом. Ця територія набула стратегічного значення після відкриття на Каспії великих покладів нафти.
Захід планував провести через Карабах в обхід території Росії нафтопровід. Відтак російські військові частини, дислоковані у Вірменії, фактично підтримали вірменську сторону у війні. На початку 1994-го Азербайджан не лише втратив увесь Карабах, а й прилеглі до нього власне азербайджанські території. Улітку 1994 року було досягнуто домовленості про припинення бойових дій. Відтоді врегулюванням конфлікту опікується Організація з безпеки і співробітництва в Європі.
Протягом останніх двадцяти років сторони ні на йоту не наблизилися до врегулювання ситуації. Вірменія за цей час не лише увійшла до Організації договору колективної безпеки на чолі з Росією, а й закріпила на своїй території найбільші на Кавказі російські військові бази. Крім того, Вірменія вирішила вступити до Євразійського союзу.
Саме цей військово-політичний вірменсько-російський союз і виглядає потужним стримуючим фактором для Азербайджану, адже в разі ініціативи силового вирішення конфлікту, яка б надійшла з Баку, відповідно до союзницьких зобов’язань Росія була б зобов’язана воювати на боці Вірменії. Тому не дивно, що Азербайджан досить знервовано реагував на російське відторгнення від Грузії у серпні 2008 року Абхазії й Південної Осетії, а у травні 2014-го — від України ще й Криму.
Зрозуміло, що безпосередній російський стратегічний інтерес у карабахському конфлікті виключає можливість його неупередженого посередництва. Для Кремля оптимальним на невизначену перспективу залишається варіант збереження в регіоні існуючого стану справ, що дає можливість мати потужні важелі впливу як на Єреван, так і на Баку.
Тож не дивно, що сочинські бесіди завершилися черговим зверненням до світової спільноти з проханням пожвавити посередницькі зусилля. Утім, особливого оптимізму від того ніхто не має. Нагірний Карабах декларує відмову розглядати навіть принципове для Баку питання повернення історичних азербайджанських земель, які вірмени вважають «буферною зоною безпеки» для себе.
Навряд чи врегулюванню сприятиме й історичний фактор. У 2015 році вірмени світу відзначатимуть століття вірменського геноциду в Османській імперії, тому буде дуже непросто схилити їх до компромісу з Азербайджаном, який є регіональним союзником Туреччини. Водночас навіть локальна війна за Нагірний Карабах є надто ризикованою для Ільхама Алієва, адже, попри певні переваги у чисельності збройних сил Азербайджану над Вірменією, російсько-вірменський союз, навпаки, створює асиметрію не на користь Баку.
Нинішнє напруження в зоні розподілу вірменських і азербайджанських сил є лише черговою спробою нагадати про цей застарілий конфлікт без будь-якої надії на його швидке врегулювання, адже конфлікт у Нагірному Карабаху вже став частиною існуючого порядку в Чорноморсько-Каспійському регіоні.
Звичайно, підвищена російська військово-політична активність у цьому регіоні негативно змінює баланс сил, але гра на загострення ситуації виглядає надто ризикованою для всіх. Тому й потрібна імітація дипломатичних зусиль, аби не скотитися до великої війни.
також у паперовій версії читайте:

• ВІЙНА ЕМБАРГО
• ТУРЕЧЧИНА: ВПЕВНЕНА ПЕРЕМОГА ЕРДОГАНА