Репортер — це мобільна людина, яка спостерігає за життям, фіксує його й доносить до читача або глядача. Я завжди використовував метод невтручання, тобто спостерігав ніби зсередини чи збоку.
Коли знімаю пейзаж, я не фіксую форми й фарби, а знімаю стани природи. Люблю також знімати взаємодії людей, сюжетні портрети.
Кожна людина унікальна. От кажуть: такий-то фотогенічний чи не фотогенічний. Авжеж, на одного ліпше світло лягає, на іншого — гірше, але в кожного є свій внутрішній стан. Тож грамотно використовуй світло, вибудуй композицію, лови настрій людини, виявляй своє ставлення. Усе має бути в кадрі, кадр має бути живий. Тоді вже не потрібно спеціальних ефектів та обробки світлини.
— В яких виданнях працювали?
— У найрізноманітніших, від суспільно-політичних до «жовтої» преси. За часів Радянського Союзу працював в АПН (Агентство печати «Новости»), там, де нині на Хрещатику УНІАН, раніше якраз розміщалося Українське відділення АПН.
Згодом працював на велике російське видавництво «Ньюс медиа». В Україні воно називалося «Ньюс медиа пресс». Видання «Жизнь как она есть» виходило щодня великим обсягом, ілюстративне наповнення становило не менш ніж 50 відсотків.
Часто контактував зі знаковими, відомими, знаменитими людьми: у політиці, театрі, кіно, шоу-бізнесі. Наприклад, мав щастя з Богданом Сильвестровичем Ступкою працювати над кількома проектами, брати участь у зйомках фільму «Тарас Бульба». Спілкування було досить щільне, особливо в театрі.
— А в чому полягала ваша участь у «Тарасі Бульбі»?
— Я працював в операторській групі з українського боку.
— Які відбувалися колізії під час зйомок?
— Їх було занадто. Зйомки почалися взимку, у лютому, на Хортиці. Їм передувала прес-конференція. Наступного дня мала відбутися зйомка перших кадрів. Причому за сценарієм і романом Гоголя написано: «Падає сніг на ще незамерзлий Дніпро, козаки стягують величезні кораблі. Тарас дивиться зі скелі й думає про Україну...» На Хортиці спеціально побудували село (воно потім стало частиною музею).
Але йшов дощ, негода, плюсова температура, всі переживали. Та на ранок ми побачили диво: падав чудовий сніг при мінус тринадцяти. Зйомки фільму почалися точно за сценарієм.
Атмосфера була цікавою й часом веселою, тому що команду зібрали потужну. Працювала міжнародна група каскадерів: чехи, поляки, росіяни, українці. Цією групою й постановкою батальних сцен керував знаменитий американець Нік Пауелл з Голлівуду, який робив фільми «Гладіатор», «Останній самурай». Він привіз із собою фахівців, які навчали каскадерів верховій їзді, рубці на шаблях, падінням... Відбулася дуже серйозна робота.
Штурм фортеці знімали в Кам’янці-Подільському. Це було просто унікально: зняли, як кажуть у кіно, одним кадром. Під час тривалого підготовчого періоду побудували двадцятиметрові драбини, відрепетирували. І ось почалася багатокамерна зйомка, в тому числі з кранів, з великою кількістю масовки, піротехнікою. Дубль не робили, надто складно було все повторити.
— Подейкують про крутий запальний характер режисера Володимира Бортка.
— Мені, напевно, менше діставалося, ніж іншим. Бортко — людина дещо своєрідна. Він керував усім жорстко, не завжди був правий на майданчику. Головний оператор Дмитро Мас часом не погоджувався, навіть полишав камеру, але рішення залишалося за Володимиром Володимировичем. У нього, зокрема, стався скандал із Ніком Пауеллом, контракт із ним перервався. Деталей я не знаю, але в Голлівуді звикли по-іншому працювати. Якщо вони замовляють п’ятдесят коней, то має бути п’ятдесят, а не двадцять, якщо замовляють тридцять волів, то має бути тридцять, а не п’ять, із запланованих статистів має бути п’ять тисяч, а не три. Через організаційні накладки (а не фінансові) вони й розійшлися.
— А яким Вам видався Богдан Ступка?
— Він був людиною зайнятою, приїжджав на зйомки в чітко обумовлений час, оскільки працював у театрі, був задіяний в інших проектах.
З одного боку, Ступка був комунікабельним, з ним було легко, а з другого — в ньому проявлявся твердий характер. Коли щось ішло не так, він міг і припинити спілкування. При тому вирізнявся чудовим почуттям гумору, іронією й самоіронією. Титан духу.
— Розкажіть про вашу участь у фотовиставках.
— Їх небагато. Дві з них у різні роки пройшли в Угорщині. Перша демонструвалася в трьох містах. 150 робіт були тематично сегментовані, зокрема на репортажні знімки, природу, портрети людей, причому для мене не важливо, знаменита людина чи ні.
Брало участь чотири фотографи. Виставку назвали «Чорно-біле життя». Основу моєї експозиції, крім портретів, становили фотографії, зроблені в Гостомельському собачому притулку. Через його життя я намагався висловити і показати те, як ми живемо. Товариство притулку дуже схоже на наше суспільство — ті ж внутрішні проблеми, економічні й моральні.
— Тобто через собаче життя Ви показали людське...
— Так. Нині наше життя дуже схоже на те, що відбувається в собачо-котячому притулку. Я туди поїхав, щоб проілюструвати статтю, і побачив, до якої міри там проблеми взаємин тварин і людей схожі, співзвучні з проблемами нашої країни.
— Робота на «Євробаченні», певно, щось протилежне?
— Це складова частина моєї взаємодії з шоу-бізнесом. Я просто одержав завдання висвітлювати знакову подію для України. Перед цим Руслана виграла «Євробачення» у 2004 році.
Моя відповідальність у тому, що фотографії мають бути цікаві. Якщо вони подобаються мені, у них підвищуються шанси сподобатися іншим. Вийшла гарна серія. Я висвітлював «Євробачення» з першого до останнього дня. Багато моїх світлин з’явилося у вітчизняних і закордонних виданнях.
— З ким з артистів доводилося найплідніше працювати?
— Список дуже великий. З кимось виникали досить тісні стосунки, з кимось — просто ділові. Я працював і на кліпах артистів. З Потапом і Настею Каменською здружився. Чудові своєрідні артисти.
— Потап мені здається надто цинічним...
— Радше він тримає марку «хлопця з району». Це частина його іміджу, адже він — «чувак з Лівого берега».
— Якою Вам здалася Настя?
— Настя Каменська — душевна й чарівна. Дуже подобається мені як артистка і жінка. Подарував їй кілька своїх робіт. Так вийшло, що в переддень Нового року я опинився в компанії з нею, її мамою й татом, тобто в домі батьків Насті. Прийшов із тортом Потап.
— Вечір вийшов, як бризки шампанського?
— Я б не сказав, що звучали тільки жарти-каламбури, але ситуація була весела, цікава. Своєрідне чаювання тридцятого грудня, за п’ять-шість годин перед від’їздом до Москви на новорічні концерти.
— З Пугачовою, Басковим доводилося працювати?
— Звичайно. Алла Борисівна навіть висловлювала деяке невдоволення, адже доводилося знімати її в нестандартних ситуаціях. Одна така трапилася після ювілейного концерту Іллі Рєзніка в Національному палаці «Україна». Вони разом виїхали на вокзал. Зазвичай, персональний вагон Пугачової подавали на перший перон, а цього разу він стояв на четвертій колії й дещо осторонь. Пугачовій довелося бігти через рейки. Забавна ситуація виникла. Мені вдалося зняти, як вона йде через рейки, як сідає у вагон. Неординарна серія знімків вийшла. Звісно, Алла Борисівна висловлювала невдоволення: скільки можна, досить, набридло... Тим більше, що я впродовж кількох років мозолив їй очі.
З Миколою Басковим як фотограф я працював на його кліпі та на інших заходах. Якось він із Філіпом Кіркоровим відвідав Києво-Печерську лавру. Я був з ними в печерах і знімав. Якесь чортовиння є в Філіпі: коли він стояв перед іконою, його просто ковбасило. Тоді це не афішувалося, тому що були якісь домовленості між редакцією й Філіпом Бедросовичем. Я цю ситуацію зафіксував, у тому числі містичні метаморфози з Кіркоровим.
— Басков і Кіркоров — дуже різні. Басков мені здається гуморним, м’якішим...
— Я б не сказав, що він м’який. Але зовні він більш «гладенький».
З Філіпом Бедросовичем теж досить багато доводилося перетинатися, на різних заходах, зокрема на «Крим мюзик фест», що був організований Аллою Борисівною і Софією Михайлівною (Ротару) в Ялті.
З Олександром Пономарьовим хороші знімки виходили. Чудова людина. З його колишньою дружиною Вікою теж було цікаво працювати. Лорак на світлинах добре виходить. Я в неї на кліпах працював. Коли на проспекті Шота Руставелі затопило кав’ярню «Анджел», що належить її чоловікові, ми телегрупою виїжджали, робили сюжет, зокрема — щоб допомогти (я тоді працював на телеканалі 1+1).
— А чому затопило кав’ярню?
— «Хронічна» проблема. Прорвало трубу — і в приміщення натекло води мало не до колін. Так відбувалося кілька разів. Ми через телеканал сюжетом допомогли надавити на комунальні служби, і, зрештою, чималий відрізок труби, який постійно проривало, замінили.
— Артисти за своєю природою часто примхливі, нервові. Не конфліктували?
— У кожного з нас є свої «таргани», у когось більше, у когось менше. Але якщо шляхетне переважає, ти завжди знайдеш порозуміння з іншими. У мене, напевно, тільки з одним актором виникла проблема через його характер. Ідеться про Дмитра Нагієва. На зйомках фільму в Одесі відбувся інцидент, постало питання: або він на знімальному майданчику, або я.
— А причина?
— Він гуляв по пляжу в плавках. Звісно, я зробив кілька кадрів. Через це потім відбувся конфлікт, причому, я вже не знімав — просто перебував на майданчику. Йому це не сподобалося. Він затіяв скандал, ситуація дійшла мало не до бійки.
— До такої міри він не любить пресу?
— Напевно. Вирішили, що краще я залишу майданчик, щоб зйомки тривали далі. Причому заспокоював Михайло Боярський, але даремно. На Нагієва не діють авторитети.
— Напевно, в артистичному середовищі є свої рекордсмени людяності й рекордсмени гордині.
— Я підходжу до цього так: може, я щось не те зробив, щось не зрозумів. Із шоуменом Сергієм Притулою у мене трапився неприємний інцидент. Чи то він не так вчинив, чи я щось не второпав. У підсумку мої дії його обурили. Дотепер у голові не вкладається, чому?
— Що за ситуація сталася?
— Наскільки я збагнув з його інтерв’ю пост-фактум, йому не сподобалося, як було знято й подано в газеті конкурс. Ми перетнулися на проекті Оксани Марченко «Україна має талант». Я стояв біля свого автомобіля й чекав на Оксану. Притула йшов до іншого автомобіля. Я привітався, а він відреагував незрозумілим жестом — показав мені дулю. Я спробував з’ясувати, в чому справа. Сергія понесло, він почав викрикувати звинувачення. Це було при знімальній групі проекту «Україна має талант». Були ще журналісти «Телекритики». Я й досі не можу зрозуміти, чого він вибухнув.
Після того мене як фоторепортера з журналістом запрошували на два прямих ефіри — на ранкові передачі, які на «Новому каналі» вели Ольга Фреймут, Олександр Педан і Сергій Притула. Тема — «Плітки українських мас-медіа». Нас вирішили «прокотити». Я ретельно підготувався.
— Тобто Вас звели, щоб викресати іскри скандалу?
— Мене з колегою намагалися зробити об’єктом критики, посміховищем. Але ми були добре підготовлені. Сергій Притула некомфортно почувався. Не вийшло ситуації, на яку вони розраховували. Нам хотіли висловити «фе», а ми красиво себе відстояли.
— Які у Вас взаємини з театром?
— Із ним я знайомий з дитинства, тому що мій дідусь був головним режисером і директором Херсонського музично-драматичного театру.
У Києві я більше знайомий з акторами, ніж з театром як структурою. Причому, стосунки з чоловічою частиною майже не складалися, а з жіночою — так. Наприклад, з Ольгою Сумською й Русланою Писанкою я внутрішньо зблизився.
— Які вони?
— Чудові люди. Скажімо, з Ольгою Сумською та її чоловіком Віталієм завжди почуваєшся легко й невимушено. Вони абсолютно природні у всіх проявах. Мені доводилося бути з ними у звичайних побутових ситуаціях, у компанії.
І з Русею Писанкою легко, хоча в неї доволі своєрідний характер.
— А в чому її своєрідність?
— Палець до рота не клади.
— Може гостро пожартувати?
— Дуже гостро. Але на неї не варто ображатися. Потрібно бути просто коректним. Ти можеш пожартувати з нею так само. Абсолютно адекватна людина.
Я пригадую, якось їхав дуже пізно на своєму автомобілі на Виноградар, повертався з кіностудії «Фільм u.a». Раптом бачу знайому машину, знайомі номери. Літо, опущене скло, автівка повзе, за кермом сидить Руслана Писанка й душевно співає українські пісні. Я порівнявся, потім на третину корпусу відстав, слухав, напевно, хвилин з десять. Врешті все-таки обігнав Русю і зупинився. Ми випили по склянці кави, я сказав: «Русю, я від тебе балдію». Людина просто відпочивала від проблем, турбот, роботи, від себе. Нічне місто, траса вільна... Вона поринула в себе, дивилася вперед і співала.
— Зосередимося на вашому захопленні відео.
— Я більше займався репортажним відео. Це робота на телеканалі 1+1 у телевізійній службі новин. Робив сюжети про артистів і про події в країні. Здебільшого для «ТСН особливе».
Нині я сфокусувався на відеоіграх та мультиках. За певним сценарієм створюю середовище для сцен, які будуть наповнюватися персонажами. Це більше технічна робота: 3D-візуалізація й анімація руху в просторі.
3D-моделювання — це перехід у кіно. Приміром, у кількох документальних сюжетах я застосував 3D-анімацію й деякі 3D-ефекти. Тобто я можу змінити реальне середовище для конкретного персонажа в конкретній сцені, трансформувати її так, як це необхідно.
З 2012 року я відійшов від шоу-бізнесової бучі. Напевно, відбувається переосмислення того, що я робив, відбувається підготовка до нового кроку. Сподіваюся, цієї осені запуститься серйозний великий проект. Там буде відео, фото, слово.

Володимир КОСКІН