Так, він написав: «Так само, як у 1918 році, через ворожу політику західних держав Радянський Союз був змушений підписати з Німеччиною Брестський мирний договір, так само тепер у 1939 році (...) Радянський Союз змушений був підписати пакт з Німеччиною через таку саму ворожу політику Англії і Франції».
Далі Сталін переконував, що захоплення половини Польщі, балтійських держав та частини Румунії і Фінляндії, по суті, були необхідні для зміцнення радянської оборони від німецького нападу, а тих, хто не поділяв його точки зору, обізвав «фальсифікаторами історії» (формулювання пережило автора на десятки років).
Брошуру опублікували багатьма мовами, масштаб пропагандистського заходу був вражаючим. Наклади у країнах радянського блоку налічували мільйони примірників, на Заході з’явилися багатотисячні переклади (у Франції наклад становив 800 тисяч примірників). Брошуру поширювали також у Норвегії, Колумбії, Австралії, Аргентині, Індії і багатьох інших країнах, де Радянський Союз мав дипломатичні представництва.
Визначена Сталіним загальна директива боротьби з фальсифікаторами історії поширена у російській політиці історичної пам’яті в останні двадцять років. Символічним її вираженням стало створення у травні 2009 року Дмитром Медведєвим Комісії з протидії спробам фальсифікації історії на шкоду інтересам Росії. Значення пропагандистського виміру історії для Російської Федерації знайшло своє вираження, зокрема, у Концепції закордонної політики Російської Федерації (2008) та у Стратегії безпеки Російської держави до 2020 р. (2009).
Особливе значення у цьому контексті мала російська історична кампанія, пов’язана з 70-річчям початку Другої світової війни. Створення Медведєвим згаданої Комісії проти фальсифікацій викликало дуже неоднозначну реакцію у світі, а насправді це була спроба перехоплення президентом ініціативи у радикалів та націоналістів. Раніше розроблений (але так і не прийнятий) консервативними колами партії «Єдина Росія» Меморіальний закон передбачає серед іншого створення спеціального суду, який мав би займатися визначенням кримінальної відповідальності осіб, які дозволили собі «вихваляння нацизму» на територіях, які у 1941 році належали Радянському Союзу.
Російська дипломатія також продовжує сталінську практику продукування «історичної інформації». Прикладом такої діяльності є документи, присвячені латиським і естонським дивізіям «Ваффен СС», опубліковані на сайті МЗС РФ у лютому 2004 року — напередодні вступу балтійських держав до НАТО і Європейського Союзу.
Офіційні органи підтримували медіа. Відзначення Степана Бандери Віктором Ющенком званням Героя України викликало хвилю негативної реакції у російських ЗМІ. Особливої уваги заслуговував фільм одіозного журналіста російського телебачення Михайла Леонтьєва під скандально-претензійною назвою «Помаранчеві діти ІІІ Рейху».
Згідно зі сценарієм дружина президента Ющенка Катерина формувала свій світогляд під впливом необандерівських середовищ української еміграції. Цей досвід мав вплинути на історичну політику Віктора Ющенка. Подібні фільми зі специфічно інтерпретованою історією Литви, Латвії, Естонії, України чи Польщі випікались десятками.
Ще рік тому могло здаватися, що дискусії про історію нашого континенту відійшли у минуле. І дійсно, Росія вчинила певні жести (демонстрація по Першому каналу польського фільму «Катинь»). Певне значення мав і факт політичної відлиги. З владних посад у сусідніх країнах відійшли переконані критики російської історичної політики (Валдас Адамкус, Віктор Ющенко, Лєх Качинський, Михайло Саакашвілі). Агресивна історична політика і пропаганда у нових обставинах не мала великого сенсу — навіть повторення тез стосовно історичних питань у прийнятій у 2013 році Концепції закордонної політики Російської Федерації здавалося лише передруком старих тез.
Різко змінили ситуацію події в Україні.
Коли українська криза почала розгортатись, до роботи приступили також російські «історики». Можна навести кілька прикладів.
На початку березня російські міністерства оборони і закордонних справ опублікували «свіжовідкриті» документи про діяльність ОУН і УПА. Їх вибір і тематика не залишають сумнівів щодо політичної мотивації цього заходу. Матеріали присвячено співпраці українського підпілля з німцями та злочинам, вчиненим націоналістами проти поляків та радянських людей.
Напередодні Дня Перемоги Володимир Путін підписав зміни до кримінального кодексу, який був доповнений статтею «Реабілітація нацизму». Згідно з прийнятим законом підлягає покаранню, зокрема, «поширення явно брехливої інформації про діяльність СРСР у роки Другої світової війни». Але жоден із натхненників і авторів закону не потурбувався про визначення терміна «брехлива інформація».
На додачу до всього два тижні пізніше депутат від «Єдиної Росії» Сергій Желєзняк запропонував поправку, яка передбачає, як повідомили медіа, заборону «бандерівської символіки» на території Російської Федерації. Прийнята Держдумою у першому читанні поправка розширює сферу застосування статті із забороною пропаганди нацистської і екстремістської символіки — відтепер він стосується також «організацій, що співпрацюють із фашистськими організаціями і рухами». Запропонована зміна без уточнення поняття «організації, що співпрацюють» є абсурдною. Аж проситься на язик питання: чи за пропаганду символіки НКВС (співпраця з гестапо) тепер також можна потрапити у в’язницю?
Активізація російської історичної політики викликає захисну реакцію сусідів (хоч і не завжди продуману). У середині травня латиський Сейм установив відповідальність за заперечення факту комуністичної окупації. А наприкінці червня змінено преамбулу Конституції, у якій, зокрема, поставлено знак рівності між нацистським і комуністичним режимами.
В Україні натомість призначено директором Інституту національної пам’яті історика Володимира В’ятровича, якого не сприймають певні кола в Польщі, котрі мають специфічний погляд на Волинську трагедію 1943 року.
Все це показує, що конфлікти на ґрунті історичної пам’яті у Центрально-Східній Європі не швидко зійдуть з арени політичної боротьби.
Євген ПЕТРЕНКО