Отже, іммігранти мусили свою етнічно-релігійну національну свідомість змінювати у громадянську свідомість державно-політичного профілю. Це складно в ситуації, коли іммігранти після від’їзду з вітчизни відчувають до неї найбільший сентимент. Ідентифікація з інституціями нової батьківщини вимагає відмови від спадку власних предків або залишення його на задньому плані, якщо ці предки боролись із державою їхнього нинішнього поселення. Так діється у випадку іммігрантів із колишніх колоній або меншин, відірваних від вітчизни внаслідок зміни кордонів колишніх колоній або масових депортацій.
Європейський Союз і ООН розробили до цього часу багато правил і приписів щодо захисту національних меншин. Але ці інституції перестають діяти, коли меншини стають проблемою, наприклад у випадку збройного конфлікту чи замороження дипломатичних відносин між країнами, які мають у своїх межах значний відсоток населення ворожої держави.
Рамкова конвенція про захист національних меншин забезпечує рівність щодо закону і недискримінацію, право на збори і об’єднання, свободу висловлювань і думок, переконань і релігії відкрита до підписання з 1 лютого 1995 року під патронатом Ради Європи. Меншини також мають гарантований захист мови і своєї культури та право на власні освітні заклади.
Усе виглядає в міру гармонійно, коли всім добре. В часи «просперіті» можна тішитися різнорідністю згідно з принципом, що хвиля припливу піднімає догори всі кораблі, але як трактувати національні меншини, коли з’являється економічна криза або збройний конфлікт, як в Україні? Щодо цього Євросоюз не має рішення. Єдиною тактикою ЄС стосовно сепаратистів є замовчування і залишення проблеми на розсуд окремим країнам як їхньої внутрішньої проблеми. Поки прагнення до автономії окремих груп і регіонів не перетинають певної межі, цього вистачає, але що робити у випадку ескалації вимог?
Сильна національна діаспора на теренах іншої держави — це найсильніше плече дипломатії. Єврейська діаспора у США є найкращим гарантом безпеки держави Ізраїль від часу його виникнення. Прем’єр Туреччини Реджеп Тайюп Ердоган багато років поширює зону впливу своєї країни через активізацію турецької меншини на теренах колишньої Османської імперії.
Історія вчить, що в ситуації збройного конфлікту з вітчизною (колишньою батьківщиною) діаспора підтримує її, бо відсутність такої підтримки свідчила б про свідомий розрив із нею і вважається своєрідною духовною зрадою. Чи, приміром, у випадку спору між Естонією і Росією представники російської меншини перестануть уникати всього, що шкодить добру Таллінна, чи турецька меншина у Болгарії стане на боці Софії, якщо дійде до суперечок з Анкарою? А як бути із творенням добра?
Як правило, примат лояльності щодо старої вітчизни, тієї «справжньої» бере верх над лояльністю щодо держави проживання. Колаборація зі старою країною в такому разі не є колабораціанством, а зрада не є жодною зрадою, а моральною і відважною дією на користь вітчизни.
Напередодні Другої світової війни німецька меншина у Польщі і Чехословаччині провела багато провокаційних акцій саботажу, які Гітлер спритно використав у своїй пропаганді. Національні меншини і іммігранти зазвичай емоційно не пов’язані з урядом нової вітчизни. З нею їх не поєднує спільне походження, релігія, мова, географічно-територіальні кордони, національні герої чи спільність історичного досвіду. Їх потреба приналежності до державного організму є умовною, тобто до моменту, поки це лежить в їхньому інтересі. У нових країнах їхнє почуття обов’язку обмежується радше до елементарного дотримання законів і звичаїв — це просто міжлюдські відносини для нормального співіснування. І рідко коли або зовсім не усвідомлюють обов’язку захисту «короля і вітчизни».
З метою дестабілізації держави меншини зовсім не мусять брати участь у нелегальній діяльності. Досить бути легальними або напівлегальними, але і цього досить для впливу на державу, яка перебуває у складній внутрішній або зовнішній ситуації. Посилаючись, скажімо, на право на самовизначення народів, можуть ефективно розхитувати і руйнувати державу зсередини, домагаючись усе ширшої автономії.
Радикальні виступи меншин завжди за своєю природою є антисистемними. Казус Криму і Донецької народної республіки нині спонукав шотландських сепаратистів до радикалізації вимог. П’ятимільйонна Шотландія вже має власний уряд і парламент. Широкої автономії вимагають баски, корсиканці, бретонці і ельзасці. Власної держави вимагають 7 мільйонів фламандців у Бельгії. У черзі за власною державою стоять каталонці Іспанії, які вже мають власного президента, уряд, парламент, поліцію і фінансову систему. Вимоги незалежності звучать також в Уельсі, Сардинії і в Південному Тіролі.
Новим явищем на сепаратистській карті Європи стали іммігранти. У таких країнах, як Бельгія і Німеччина, їхня кількість у першому і другому поколінні становить понад 10% населення. У Великобританії, Голландії і Франції цей відсоток становить понад 20%, при цьому піраміда народжень показує, що найбільше дітей — у родинах іммігрантів.
У великих містах Західної Європи вже існують виділені дільниці і квартали, де проживають виключно іммігранти, де функціонують національні школи, де діють двомовні установи і законодавство відповідно до вимог їхньої релігії, наприклад є легальна полігамія, спеціальна банківська система і навіть окрема поліція.
Із доісторичних часів існував торговельний обмін, під час якого люди переміщувались. Великі торговельні шляхи: Бурштиновий, Шовковий, Ганзейська спільнота сприяли обміну культур. Одна справа — заняття бізнесом, а інша — дозвіл іноземцям купувати у власність землю та створення власної поліції і фінансової системи. У ситуації продовження конфлікту між державами меншина з кращою самоорганізацією може швидко привести до неконтрольованого заколоту, як це зробили сепаратисти-терористи на Донеччині.
Радісна гонитва до багатокультурності може принести протилежний результат від очікуваного. Неодноразово спостерігалося спрямування фрустрації, викликаної військовою кризою, проти національних меншин, яким раніше надавали привілеї на виріст. Політики ЄС, який, подібно страусу, намагається сховати голову у пісок, вже недостатньо, щоб відповісти на виклики нашого неспокійного часу.
Петро ПЕТРІВ