Останнє місто до 1940 року належало Фінляндії, як і територія навколо північного берега озера Ладога і Карельського перешийка з містом Виборг (фінське Вііпурі) між Фінською затокою і озером Ладога.
У результаті воєн із Радянським Союзом — 1939–1940 і 1941–1944 років Фінляндія втратила більшість карельських земель, а тамтешнє фінське населення було евакуйоване в глиб Фінляндії.
Хоча Карелія у сучасній Фінляндії вважається однією з історичних фінських земель, існує окремий карельський народ, який має багато спільного з фінами і користується карельською мовою (колись вона вважалася діалектом фінської).
Незважаючи на наплив російськомовного населення і відсутність офіційного визнання для карельської мови (з 1940-го карельська мова навіть у номінальній республіці не була офіційною), вона залишається живою мовою.
Конституція Республіки Карелія формально гарантує підтримку фінській, карельській і вепській мовам. Остання — це мова нечисленного угро-фінського народу вепсів, який проживає на південно-західному побережжі Онезького озера.
У період «холодної війни» тема втрачених земель у Фінляндії не зачіпалася взамін за погодження з обмеженнями, нав’язаними Москвою Гельсінкі у Договорі про дружбу, співпрацю і взаємодопомогу від 1948 року у питанні проведення закордонної політики.
Фінляндія зберегла більшість атрибутів незалежної і демократичної держави у внутрішній політиці. Часткову залежність Фінляндії від СРСР названо загальновідомим терміном «фінляндизація».
Влада у Гельсінкі прагнула до того, щоб ніщо не підірвало добросусідських відносин із потужним сусідом. Відновлення сентиментів за втраченою землею не лежало в інтересі Фінляндії, якою твердою рукою керував багаторічний президент Урхо Калева Кекконен.
На широкий загал не допускалися такі дратівливі теми, як повернення Карелії, а медіа практикували самоцензуру у питанні фінсько-радянських відносин. Лише після завершення «холодної війни» поступово з’являлась інформація, ніби фіни після 1945 року безрезультатно намагалися повернути втрачені землі.
Відчутну зміну приніс розпад СРСР, що означало для Фінляндії кінець залежності від Кремля, санкціонований новим Договором про сусідство, підписаним у 1992 році.
У публічному і політичному дискурсі знову з’явилося питання можливого повернення Карелії, так зване карельське питання (фін. Karjala-kysymys).
Щоправда, у 1990 році Верховна Рада Карельської АРСР оголосила декларацію суверенності, але не відбулося проголошення незалежності з огляду на відсутність статусу союзної республіки — інакше могло бути, якби Москва за три десятиліття до того не понизила адміністративний статус Карелії.
Нині жодна серйозна політична сила у Фінляндії не вимагає повернення карельських земель, цю ідею висувають лише маргінальні націоналістичні і праві сили.
Опитування газети Helsingin Sanomat за 2005 рік показало, що 62% фінів проти повернення Карелії (його підтримали менше третини респондентів), що пояснювалось економічними наслідками.
Існують невеликі організації репатріантів із Карелії і їхніх нащадків, які підтримують об’єднання з давніми землями, але вони не мають значного впливу на політику держави.
Відносне відкриття кордонів дозволило виникнути «сентиментальному» туризму у Карелії: на початку дев’яностих років у колишніх фінських містах і селах з’явились екскурсії їхніх колишніх мешканців. У 2009 році встановлено 72-годинне безвізове перебування у Росії для екскурсантів, які прибували поромом до Виборга.
Кожний фінський політик, який говорить про ймовірне приєднання колишньої фінської Карелії до Фінляндії, мусить нині усвідомлювати витрати, з якими пов’язане повернення цих земель.
Інкорпорація економічно слабких територій до однієї з найбагатших європейських держав і вирівнювання різниці у розвитку потребували б мільярдних витрат, про що говорили, зокрема, колишній прем’єр-міністр Еско Аго та колишній посол Фінляндії в ООН Макс Якобсон.
Останній звернув також увагу на демографічне питання: згідно із загальним переписом населення у 2010 році карели становлять лише 7,8% населення російської Республіки Карелія (це 45,5 тисячі осіб), натомість фіни — 1,4% (8,5 тисячі осіб).
Політичні вади такого кроку також були б значними: Борис Єльцин у 1994 році засудив захоплення Карелії, але Володимир Путін проти будь-якого перегляду післявоєнних кордонів.
Нинішню фінську адміністрацію більше хвилює підтримання добрих відносин із сусідом, ніж повернення цих земель, тому офіційно ця тема практично не порушується.

Євген ПЕТРЕНКО