Крім того, Меркель вимушена враховувати і регулярні заяви опозиційної до великої коаліції Лівої партії, яка ретранслює на бундесбюргерів основні тези кремлівської пропаганди щодо подій в Україні. Тож не дивно, що під таким пресингом Меркель продовжує шукати точку опори у дипломатичній еквілібристиці.
Зокрема, Німеччина закликала провести повторні переговори конфліктуючих сторін у Женеві. Україна пропонує на цій конференції розглянути графік виконання попередньої домовленості від 17 квітня 2014 року та гарантій проведення 25 травня президентських виборів в Україні.
Натомість російська сторона переходить у пропагандистський контрнаступ та вимагає присутності на гіпотетичних переговорах «уповноважених представників Донбасу». Цікаво, що дипломати Кремля навіть не звертають уваги на кричущу непослідовність своєї позиції, яка заперечує самовизначення у випадку албанців Косова, але вітає його у випадку Донбасу. Таким чином принципи міжнародного права підпорядковуються зручності для Росії політичної позиції тих, хто «самовизначається».
Не менш парадоксально виглядає французька позиція, адже президент Франції Франсуа Олланд досить оригінально трактує санкції, за яких його країна, побоюючись штрафних санкцій за невиконання контракту 2011 року, продовжує будувати для російського військово-морського флоту два вертольотоносці класу «Містраль».
Із наближенням дати виборів до Європейського парламенту Олланд вимушений зважати і на настрої нинішніх лідерів передвиборчої гонки, приміром Національного фронту Марін Ле Пен. Перебуваючи недавно в Москві, вона не приховувала симпатій до політичного курсу Володимира Путіна, який сіє розбрат між європейськими елітами та ускладнює ненависний для французьких ультраправих популістів курс європейської інтеграції.
Аналізуючи позицію Європейської комісії щодо актуальної політичної ситуації, яка складається в Україні та навколо неї, зазначимо, що її також диктує наближення виборів до Європейського парламенту. Вони мають відбутися в один день із виборами українського президента. Тому чинні бюрократи Європейської комісії не налаштовані приймати доленосні рішення в останні тижні свого перебування при владі.
Ось чому далі чергових дипломатичних реверансів на адресу України щодо необхідності використовувати переваги умовно відкритого для українських товаровиробників спільного ринку та підписання після президентських виборів у повному обсязі Угоди про асоціацію політичні сигнали з Брюсселя не пішли.
Звичайно, за нинішніх обставин і цього чимало, але у сухому залишку чи не єдиним тривожним дзвоником для Кремля є поки що європейсько-американські декларації про нові санкції проти стратегічних енергетичного та банківського секторів у випадку невизнання Росією результату президентських виборів в Україні або спроб їхнього силового зриву.
Утім, неможливо оминути увагою й факт, коли західні кредитори погрожують Україні дефолтом у випадку втрати Південного Сходу. Це особливо неприпустимо, коли миттєва втрата ринків збуту українських товарів у Росії ніяк не може бути компенсована скромними успіхами на європейському ринку.
Не в останню чергу цей соціально-економічний колапс провокує сепаратистські настрої Донбасу. Обіцянки європейських та українських політиків щодо масштабних європейських інвестицій у трансформацію промислового потенціалу цього регіону не можуть, на превеликий жаль, нагодувати родини тих, хто вже сьогодні втратив роботу.
Тож у розумінні особливостей системної української кризи ані Євросоюз у цілому, ані його окремі держави-члени недалеко просунулися. Це тим більше небезпечно, що українську кризу європейські скептики активно використовують як аргумент у критиці неефективності курсу Євросоюзу щодо країн — учасниць «Східного партнерства» взагалі.
Із подачі Росії було запущено тезу про «родову ущербність» цієї моделі співпраці через «заперечення ролі Росії у Східній Європі». Однак після аншлюсу Криму ця роль стає такою агресивно очевидною, що центральноєвропейські країни Євросоюзу закликають своїх західноєвропейських партнерів не стільки постійно йти на замирення режиму Путіна, скільки конкретно допомагати Україні. Залишилося тільки ці благі побажання перевести у русло реальної політики.