Водні басейни (Індійський і Тихий океани) небагаті на вуглеводні і рибні запаси, але через них проходять головні траси торгового мореплавства, в тому числі транспортування стратегічної сировини. Невирішені територіальні проблеми у регіоні (Східно-Китайське і Південно-Китайське моря), які стосуються союзників США, що перебувають у стані конфлікту з Китаєм, створюють небезпеку блокування свободи морського і повітряного транспорту на цих просторах, особливо в ситуації дедалі більшої агресивності китайської політики.
Вищезазначені чинники привели до необхідності переоцінки поточної американської політики і перенесення її центру ваги у цей регіон. Сутністю стратегії Вашингтона стала описана вже багато разів зміна структури і дислокації збройних сил США у світі, виражена у посиленні політичної і військової присутності в регіоні Азії і Тихого океану. Її засадничою частиною — своєрідною відповіддю на розвиток китайських військових можливостей — є концепція повітряно-морської битви на Тихому океані, важливий елемент якої — географія військових баз і розбудова системи протиракетної оборони у цій частині світу.
Отже, Вашингтон поглиблює відносини з нинішніми союзниками в Азії (Японією, Республікою Корея, Австралією, а також Таїландом і Сінгапуром) та розвиває співпрацю з потенційними партнерами в регіоні (В’єтнамом та Сінгапуром), а також у рамках стратегічного партнерства — з Індією. Перенесення Сполученими Штатами політичного центру ваги в Азію привело до зміни масштабу і характеру присутності американців у Європі.
Нинішня криза на східному кордоні ЄС і НАТО, яка, здається, триватиме довше, ніж справа референдуму і анексії Криму, викликала у Європи надію на корегування американських планів стосовно активності на Старому континенті, хоча рівень російської загрози виглядає інакше з вікон Білого дому, ніж з Брюсселю. Але у зв’язку з викликами і загрозами, спричиненими розбійницькою політикою Кремля (яку не можна вже кваліфікувати як виняткову), Вашингтон був змушений по-новому продумати свою стратегію відносно Росії, особливо в ситуації, коли спроби залучення її до міжнародного порядку зазнали краху. Безсумнівно, у відносинах НАТО — Росія політика партнерства в минулому (як довго це триватиме, з’ясується за кілька років).
Китай, який не має дилеми географічного роздвоєння, як США і Росія, у ситуації європейських криз (Україна, раніше Грузія) реалізує стратегію збереження відносин із сусідом, з яким їх ділить довгий спільний кордон (хоча з увагою стежать за спробами реалізації Москвою на східних рубежах Європи доктрини «там, де російськомовні особи, там є Росія», особливо у можливому співвіднесенні її до Центральної Азії) і стараються маневрувати між Європою і своїм безпосереднім сусідом. Одночасне засудження Росії в її імперських прагненнях у близькому сусідстві з НАТО — що так чи інакше залучає Сполучені Штати у європейські справи — зовсім не лежить в інтересі Китаю, особливо в ситуації оголошеного Вашингтоном «повернення США на Тихий океан».
Політична і військова присутність США в Азії (особливо Центральній) не заважає співпраці КНР із Російською Федерацією, яка реалізується однаково як на багатосторонньому рівні (Шанхайська організація співпраці), так і двосторонньому (у 2001 р. був підписаний Договір про приязне сусідство, в якому підкреслено принцип «антигегемонізму» у міжнародних відносинах, а у 2005 р. — Декларація про міжнародний порядок у ХХІ столітті, в якій вказано на принципову роль ООН у розв’язанні конфліктів у «багатополярному світі»).
Між Китаєм і Росією, разом зі спільною метою, якою є багатополярне співвідношення міжнародних сил, існують, однак, розбіжності: Китай стурбовано спостерігає за розвитком співпраці Росії з Японією. Росія, у свою чергу, побоюється китайської міграції на своєму Далекому Сході. До об’єднуючого Росію і Китай стратегічного партнерства Пекін підходить дуже прагматично, особливо дистанціюючись від Москви при реалізації своїх економічних інтересів у Центральній Азії. Росія наразі потрібна Китаю як противага американській присутності в Азії. На нинішньому етапі обом сусідам вдається уникати серйозних непорозумінь щодо спільних викликів, таких, як американська активність у цьому регіоні.
Малоймовірно, щоб Вашингтон і Пекін досягли консенсусу щодо зони впливів у Тихоокеанському регіоні, особливо з огляду на протилежні геостратегічні інтереси. Китай досить сильно противиться посиленій присутності Сполучених Штатів у регіоні, який вважається Пекіном «безпосереднім сусідом», тим більше, що актуальна оборонна стратегія Вашингтона вважає загрозою дедалі більший вплив Китаю на економіку і безпеку Сполучених Штатів.
Для США Росія, відносини з якою раніше мали концентруватися головно на створенні умов найширшої участі Москви у справах міжнародного ладу і безпеки, у довготривалій перспективі може виявитись якщо не союзником, то, принаймні, нейтральним гравцем у регіоні Азії і Тихого океану. Особливо у разі, коли економічні і політичні впливи Китаю в пострадянських державах у Центральній Азії небезпечно наближаються до рівня, неприйнятного для Кремля.
Тому важливого значення набирає питання, чи змусить динаміка українських подій коригування ухваленої Вашингтоном два роки тому концепції американської присутності у світі. Але, враховуючи значення подій в Азії (економічні відносини і ситуація з безпекою у Тихоокеанському регіоні), зміни можуть виявитися не такими глибокими і тривалими, як хотіли б європейські союзники.

Євген ПЕТРЕНКО