Турецькі інтереси у Сирії повністю розходяться з російськими. Головною метою Анкари є усунення від влади президента Башара Асада, створення зони безпеки у Північній Сирії і послаблення сирійських курдів. З цією метою Туреччина послідовно підтримує антиасадівські збройні угруповання (зокрема, «Вільну сирійську армію»).
Для Москви, навпаки, Асад є головним партнером, а збереження його при владі — найважливішою політичною метою. Відносини між Анкарою і Москвою загострило російське військове втручання у громадянську війну в Сирії. Тим більше що російська авіація атакує переважно підтримувані Туреччиною загони, які воюють проти Асада. Ситуацію загострили часті випадки порушення російськими літаками турецького повітряного простору з метою тестування ПВО НАТО і демонстрації сили на адресу Туреччини.
Збиття російського бомбардувальника відбулося безпосередньо після наступу підтриманих російською авіацією військ режиму Асада на півночі регіону Латакія, безпосередньо на кордоні з Туреччиною. Акція, на думку Анкари, була спрямована проти сирійських турків. Це — тюркомовна етнічна меншина, чиї партизанські загони воюють на боці «Вільної сирійської армії».
Справа сирійських турків порушувалась Анкарою на міжнародному рівні ще до знищення російського літака — 23 листопада Туреччина звернулась у Раду Безпеки ООН з проханням щодо обговорення цієї проблеми. Турецька сторона також звертала увагу на можливість провокування напливу чергової хвилі біженців із Сирії.
Проте позиція Туреччини у сирійському питанні зазнала подальшого ослаблення через міжнародні наслідки замаху на російський пасажирський літак над Синайським півостровом і терористичні акції у Парижі, після яких позиції Росії і Заходу зблизилися. 14 листопада на засіданні Міжнародної групи підтримки Сирії у Відні було вироблено рамковий план вирішення сирійського конфлікту без урахування турецьких постулатів (зокрема, усунення Асада і створення зони безпеки між містами Джарабулус і Маре у Північній Сирії).
Поразкою Анкари став також саміт G20 у турецькій Анталії (15–16 листопада), під час якого Туреччина була де-факто проігнорована у сирійському питанні, а Володимир Путін навіть заявив, що Анкара підтримує «Ісламську державу».
Знищення російського літака не виглядає випадковим: воно сталося під час візиту президента Олланда до Вашингтона і якраз напередодні переговорів лідерів США і Франції з Путіним та є, очевидно, спробою Анкари відвернути негативні для неї тренди у грі навколо Сирії. Анкара демонструє Росії і Заходу, що її інтереси належить не тільки враховувати, вона має брати участь у прийнятті рішень стосовно Сирії. Знищуючи російський бомбардувальник, Анкара прекрасно розуміла ризикованість цього кроку.
Наважившись на такий безпрецедентний вчинок (подібні інциденти між військами держав НАТО і Москвою відбувалися лише у 50-х роках ХХ століття), Туреччина прагне, ймовірно, до недопущення можливого союзу Заходу і Росії у сирійському питанні.
Хоча Москва відразу відкинула військову відповідь, інцидент, безумовно, негативно вплине на турецько-російські відносини: міністр закордонних справ РФ Сергій Лавров скасував візит в Анкару і запропонував росіянам відмовитися від поїздок у Туреччину. Москва оголосила про припинення військової співпраці з Туреччиною та встановила торговельні санкції. Одночасно Кремль заявив, що енергетична співпраця буде продовжена: її припинення або обмеження вдарило би по обох сторонах (Росія — головний постачальник вуглеводнів у Туреччину, яка, у свою чергу, один із найважливіших клієнтів Кремля).
Збиття російського літака ставить Захід у дуже складну ситуацію. З одного боку, Туреччина — член Північноатлантичного альянсу, який мусить рахуватись з її інтересами, щоб зберегти власну ідентичність і продемонструвати єдність, а також виразити формальну солідарність з Анкарою. З іншого — поведінка Туреччини ускладнює спроби вироблення спільного з Росією плану вирішення конфлікту в Сирії і загрожує напруженням на лінії НАТО — Росія.
У цій ситуації здається, що Захід буде намагатись якнайшвидше зняти напругу, продовжуючи діалог із Москвою, а разом із тим запевнюючи Анкару, що її інтереси будуть враховуватись із більшою увагою.
Петро ПЕТРІВ