Вітальня[col=130]
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
П'ятниця Вересень 25, 2020

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

Субота, 26 Грудень 2015 00:15

У дивному живопису сутність світу

Rate this item
(0 votes)

За­слу­же­ний ху­дож­ник Ук­раї­ни Кос­тян­тин Мо­ги­лев­ський — ви­зна­ний на Бать­ків­щи­ні і в Єв­ро­пі ху­дож­ник сві­то­во­го рів­ня, хо­ча, по чес­ті, важ­ко ска­за­ти, чи є в су­час­ній Єв­ро­пі мит­ці та­ко­го ви­шко­лу і фі­ло­соф­сько­го на­пов­нен­ня.
Він — лу­ган­ча­нин, який че­рез жит­тє­ві об­ста­ви­ни пе­ре­се­лив­ся на Ки­їв­щи­ну 2012 ро­ку, от­же, пе­ре­їхав з ро­ди­ною до тра­гіч­них по­дій на Дон­ба­сі, де ціл­ко­ви­то ствер­див­ся як ав­тор мо­ну­мен­таль­них ком­по­зи­цій. Йо­го віт­ра­жі, мо­за­їки, роз­пи­си при­кра­ша­ють ін­тер’­єри та екс­тер’­єри гро­мад­ських бу­ді­вель (На­ціо­наль­ний банк, ста­ді­он, біб­ліо­те­ка, Па­лац шлю­бу та ін­ше), а гра­фіч­ні і жи­во­пис­ні ро­бо­ти (пей­за­жі, пор­тре­ти, жан­ро­ві кар­ти­ни, на­тюр­мор­ти) трі­ум­фаль­но ствер­джую­ть­ся на віт­чиз­ня­них та між­на­род­них ви­став­ках. Кар­ти­ни мит­ця збе­рі­гаю­ть­ся в ко­лек­ці­ях в Ук­раї­ні, Поль­щі, Авст­рії, Хор­ва­тії, Ро­сії, Угор­щи­ні, Ні­меч­чи­ні, Швей­ца­рії та США.

Творчою вотчиною Костянтина Могилевського стала Західна Україна та Хорватія. Саме там Могилевський відточує свою майстерність на пленерах, саме там його вітражі додають осяйності соборам та церквам.
Могилевський як художник високого рівня склався в непрості для мистецтва часи. Але він має три «козирі». По-перше, він пережив випробування новаторством і формальних пошуків і залишився вірним класичному методу. По-друге, він філігранний рисувальник. По-третє, він добре мислить, вчиться і шукає (ця риса в багатьох митців на певному етапі пригасає, відбувається експлуатація надбаного).
Могилевський є творцем нового типу натюрморту — інтелектуального. Зображуване розповідає про життя, смаки людини, яка скомпонувала натюрморт, про її пріоритети і пізнання конкретної історичної епохи. А коник Костянтина Могилевського — історичний натюрморт, королем якого його вважають. Цей вимогливий (за змістом і майстерністю) жанр підвладний тільки справжнім професіоналам, які не шкодують сил і часу на пошуки артефактів, з яких вони вибудовують пізнавальні образи часу.
— Пане Костянтине, ваше життя ніби розділене на два періоди. Що залишилось у тому житті і чого набули в нинішньому?
— Ви категорично поставили питання. Я не поділяю своє перебування на автономні відрізки, хоч куди доля заносила. Тим паче, що вважаю себе громадянином світу, багато їжджу, часто буваю на міжнародних пленерах. Мій старший син Богдан мешкає в Хорватії, там я щороку проводжу по три місяці.
Мене кличуть у Карпати: Мукачеве, Сваляву, Рахів, Трускавець, до Львова. Я багато їздив по маршруту «Золота підкова України», відвідав усі старовинні замки, в тому числі польського походження. Звісно, там малював.
Життя склалося так, що донька в Києві вийшла заміж, молодший син працює в столиці. Вони запитували: «Тату, мамо, чого ви сидите в Луганську? Продавайте будинок і переїжджайте до нас». 2012 року після трирічних спроб насилу продали будинок. Переїхали. За півтора року втік Янукович, Путін увів війська до Криму, потім у Донбас. Почався весь цей кошмар... Я почуваюся певною мірою винуватим за своїх легковірних і недалеких земляків, які бігали і розмахували російськими прапорами. Вони фатально переплутали правду з брехнею, російський фюрер усіх пересварив.
Нещодавно я повернувся із двох пленерів. Один був у Прикарпатті, в селі Верховина, другий — у Закарпатті, в Синевирі. Там і там я по дві картини залишив. Разом із роботами колег вони продані через галереї та Інтернет — на допомогу конкретним пораненим бійцям. Рік тому ми купували бронежилети для воїнів. Отже, як художник я вношу свою скромну лепту в перемогу української армії.
Зауважу, що в західних областях України мене завжди рекомендують як митця з Донбасу, підкреслюють: «З нами на пленері луганчанин, він підтримує українську армію», акцентують на тому, що я патріот України, незважаючи на те, що моя рідна мова — російська. І мені це дуже приємно, не маю ніяких комплексів з цього приводу. Тільки люди недалекі, зомбовані, які мало читають, ніколи не бували за кордоном, можуть вестися на дешеві пропагандистські трюки Путіна, який розколов наші народи і криваво впроваджує «русский мир».
Потрібно сказати, що Донбас — це здебільшого роботяги, 80% з-поміж них ніколи не виїжджали за межі областей, 90% населення ніколи не було за кордоном. Люди вирізняються дивною агресивністю, тому з ними дуже важко спілкуватися, щось доводити. Я слухав ці вигуки «Донбас має бути почутий! Ми хочемо, щоб нас почули!» і думав: «Ну і що ти можеш сказати, роботяго, якщо ти з шахти не вилазив, якщо тобі закомпостували мізки ахметови, єфремови, коломойські?»
Робочі люди надто залежні, на підприємствах перебувають під колосальним пресингом. Якщо їх звільнять — усе, вони — жебраки. А сім’ю треба годувати. Тому мовчать. Але це не означає, що на Донбасі всі сепаратисти. Просто раби. Я ненавиджу атмосферу прокомуністичного режиму, який законсервований на Донбасі. Там ніколи не було української влади за великим рахунком, там правили завжди прокомуністи, які насправді були бандитами.
— Чи відчуваєте певного роду расизм, другосортність через те, що ви з Луганська?
— Абсолютно не відчуваю, за винятком рідкісних убогих вигуків недорозвинених людей: «Ось, понаїхали!..» Я на це не звертаю уваги. Таке траплялося, наприклад, під час стояння в чергах-митарствах через прописку, ще до війни на Сході України. Бюрократія — скрізь, вона пронизала все наше суспільство, і Донбас, і решту регіонів України. Я анітрохи не плекав ілюзій, що на Київщині по-іншому. Правда, смію зазначити, що в Західній Україні люди культурніші і духовніші. Мабуть, тому що західну територію пізніше приєднали до совка, там більший відсоток віруючих людей, вони не втратили своїх традицій. Там є тремтливе ставлення до перлин українського зодчества — старовинних дерев’яних церков з чудовими іконами. Тому я з величезним задоволенням їжджу до Закарпаття і Прикарпаття.
— Що Вам ближче тематично? Чим як художник відрізняєтеся від інших?
— Кожна людина тільки тоді стає творчою особистістю, коли напрацьовує індивідуальність, впізнаваність. Я за спеціальністю, насамперед, художник-монументаліст (закінчив Харківський художній інститут з відзнакою), роблю розписи, вітражі, мозаїки в інтер’єрі та екстер’єрі, тобто роботи, пов’язані з архітектурою. Працював у Луганському художньому комбінаті протягом двох десятиріч, у тому числі отримував замовлення на вітражі, коли був директором Луганського художнього училища (10 років).
Коли СРСР розвалився, і замовлення припинилися, я взявся за живопис, малюю пейзажі, портрети. Але особливо люблю натюрморти. Багато хто вважає їх за другорядний жанр. Мовляв, після п’янки залишилися пляшки, ковбаса, яблука, чарки, художник уранці встав і намалював це. Я ставлюся до натюрморту, як Висоцький до своїх сюжетів (згадайте монологи альпініста, божевільного, спортсмена, літака-Яка, вовка...), розповідаю про певну важливу подію.
На моїх натюрмортах фігурують сталінські грамоти (причому, погризані мишами, з масляними плямами), ордени, купюри сорокових років, старовинні фоліанти, кортик, географічна мапа, фотографії... Я розповідаю про те, в чому ми жили. У мене є натюрморт, де зображені мушлі і гроші соловецьких таборів, куди людей в тридцяті роки засилали абсолютно ні за що (за походження), знущалися над ними, вбивали. І якщо хтось виконував норму, йому давали «гроші» з написом «Соловецькі табори особливого призначення НКВС», ув’язнений міг у тюремному магазинчику купити додатково хліб або булочку. Так стимулювали рабську працю. Для мене мушлі — це символ краси, екзотики, романтики, подорожей, а грошові папірці табору особливого призначення — це символ жахливої наруги над людиною. Я зіштовхую два протилежних поняття і явища.
У мене є натюрморти, присвячені Рембрандту, Нестору Махну. Спеціально до двохсотріччя Гоголя я три місяці збирав матеріали, прижиттєві видання, реліквії, портрети його бабусі і мами... У натюрмортах намагаюся донести людям правду часу в образах. У цьому моє завдання.
Мені дуже подобається вислів Паскаля: «Який це дивний живопис — натюрморт! Він змушує нас милуватися копією тих речей, оригіналами яких не милуєшся». Справді, художник так змальовує незвичайний натюрморт із звичайними предметами, що ти звертаєш увагу і замислюєшся.
Мене класифікують у мистецтві як художника історичного натюрморту, адже з монументальними роботами я не можу брати участь у виставках. Нереально, наприклад, зняти вітражі з Луганського палацу одруження чи з собору в Хорватії.
Тож прислухаюся до того, як дихає історія. У Верховині, де знімали легендарний фільм «Тіні забутих предків», мене зацікавив Музей Параджанова. Це величезний гуцульський будинок. Там Параджанов знімав житло у літньої жінки, вона йому готувала їжу. Дивно, вірменин сотворив шедевр про Гуцульщину. Там дбайливо бережуть пам’ять про нього, висять килими, на які він дивився, зберігають гуцульські шапки, які він одягав, сокирки, які брав у руки. Вникати в це було неймовірно цікаво. У моїх роботах це відбилося.
— У які місця найбільше тягне? Є улюблені краї?
— Тягне туди, де не був. І, звісно, прагну в ті місця, де в моєму житті стався величезний духовний прорив. Я жив у радянському атеїстичному суспільстві: жовтеня, піонер, комсомолець; у дитсадочках та школах вчили віршики про дідуся Леніна... І раптом уже зрілою людиною в 1998 році потрапляю на пленер до Хорватії. У міжнародній групі — хорвати, німці, австрійці. Я з сином Богданом — єдині художники з України. Жили на острові Галевац, де стоїть католицький францисканський собор (хорватською — самостан), заснований у 1610 році. Художників приймав гвардіан (настоятель), дуже делікатний чоловік. Йому сподобалися мої роботи, особливо вітражі. Він викликав мене наступного року на три місяці. Я працював на повному пансіоні, разом зі священиками харчувався.
За ці місяці побачив, наскільки це духовні, чисті, незіпсовані люди. Якоюсь мірою переродився, став кращим. Якось запитав: «Чому за вашою релігією вам не можна одружуватися?» Гвардіан відповів: «Якщо я одружуся, то буду піклуватися про свою сім’ю. Тому ми не одружуємося, хочемо однаково дбати про всіх людей на землі».
Час, проведений там, був дуже плідним. Я зробив вітраж і написав багато картин, які там розкупили. Фра (брат) Боже (ім’я) дозволяв брати будь-який одяг, атрибутику, предмети, старовинні книги для натюрмортів. Якось син мені сказав: «Тату, тут же Адріатичне море! А ти пишеш натюрморти. Подивися, яка краса!» Я відповів: «Синку, мені цікаво інше. Я, можливо, ніколи цього більше не побачу». Скажімо, старовинні книги XVII–XVIII століть у шкіряних палітурках, із застібками. А який там був красивий потір, з якого причащали парафіян. Якось я перевернув цю срібну посудину і побачив напис італійською: «Майстер дон Бенвенуто зробив 1510 року». Уявляєте, скільки поколінь з цієї чаші причащали!
— Розкажіть про хохми, накладки, казуси, пригоди, які трапляються з художниками.
— Спочатку розберімося, що відбувається нині в сучасному образотворчому мистецтві. Наша російсько-українська школа побудована на реалізмі, вона збереглася. На Заході давно вже ніхто не малює з натури. У них мистецтвознавчі наукоподібні концепції затулили живе мистецтво. Іноземний художник мазюкає дві закарлючки і на цілу брошуру пише концепцію: це означає те і се... У них уже немає школи рисунка, є «концептуальність». Отаке сучасне мистецтво, на жаль.
Оскільки Європа живе за дуже високими споживчими стандартами, значно кращими, ніж у нас, наші художники підлаштовуються під запити. Доходить до маразму. Я (до речі, також член Спілки художників Хорватії) якось приїжджаю до сина. Про це дізнається голова місцевого осередку художників і запрошує нас на художньо-екологічну акцію, яка має відбутися на острові Галевац. Він дуже радий: художник з України додасть заходу міжнародного відтінку.
Акція називається «Смеч-арт» («смеча» хорватською «сміття»). Отже, ми беремо участь у художницькому «сміттєвому акті». Нас вивозять на острів, залишають холодильник німецького баночного пива. Кругом море. Ми повинні зібрати сміття, яке покидали відпочивальники і туристи, тобто ми діємо, з одного боку, як санітари, а з іншого — як художники: із зібраного сміття створюємо якийсь твір.
Поціновувачі-глядачі ходять і цокають язиками, вникають у «концепції», міркують, лоби прорізаються складками, думки нагріваються... А ми із сином ставимося до цього з гумором, сміємося. Знайшли якийсь поламаний стілець, капелюх, кеди, ще щось... Спорудили з цього композицію в авангардному стилі буквально за півгодини. І пішли купатися. Відпочиваємо, п’ємо пиво.
Потім художникам привозять обід: салати, вино червоне і біле, печуть тунця на грилі... Далі кожного фотографують біля написаного ним твору. Виходить газета з цілим розворотом.
Найпотішніше було в кінці акції. Академік-організатор каже меру містечка, що непогано було б перевести все це в Загреб, столицю Хорватії, і там теж зробити виставку. Я кажу: «Коста, ти мене поклич, я на смітнику в Загребі зроблю купу експонатів для великого залу. Не кажу «з лайна», бо ж усі вони грають якісь ролі. Це ж спектакль... Причому вони, безумовно, визнають перевагу мою і мого сина як художників і носіїв чудової образотворчої школи. Академік своїм хорватським художникам сказав: «Ось бачите, вони оголену натуру малюють, вони постановки малюють, а у нас в академії давно вже цього немає».
У продовження теми ще про один випадок розповім. Якось мене запросили на міжнародний пленер з оплатою перельоту туди і назад. Художник-організатор повідав таку історію. Курортне містечко, кафе на набережній, деякі столики під парасолями від сонця стоять просто біля води. Якийсь відвідувач зронив металевий стілець у море. Він пролежав там кілька років. Обріс черепашками, мушлями, почорнів увесь.
«Я, — каже художник, — його дістав і заніс до майстерні, періодично виставляючи на свіже повітря, бо мідії, висихаючи, поширювали страшенно неприємний запах. Нарешті всі нарости підсохли. І тут у галерею заходять німці, роздивляються. Один запитує: «А що це у вас стоїть?» Я зрозумів: «Опа, клюнув!» Почав пояснювати: «Це дуже рідкісний твір, я над ним довго працював...» І почав локшину йому вішати. Скінчилося тим, що німець за півтори тисячі євро купив цього стільця, обліпленого черепашками, і забрав до себе на яхту. Після цього випадку всі місцеві художники покидали стільці в море».
Хіба не анекдот? Європейцям реалізм уже не цікавий, хоча, я думаю, він може повернутися. Поки ж багато українських художників працюють за кордоном, створюючи «стільці» для європейських естетів-гурманів.
Судячи по каталогах, там фігурують і талановиті митці. Але штукарство і концептуальність мені не цікаві. Важливо вміти і розвиватися. Саме це приводить до того, що «творчість для душі» стає улюбленою роботою, яка дозволяє відносно безбідно жити.
Володимир КОСКІН

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».