На початку лютого 2015 року британська ділова газета Financial Times опублікувала матеріал із двох аналітичних подач під назвою «Битва за Україну», де було зроблено спробу дати відповідь на сакраментальне запитання: «Що ж задумав Путін?» В основу статті було покладено інтерв’ю міністрів, лідерів ЄС, дипломатів, чиновників і офіцерів розвідки більше ніж із 10 країн. Аналітикам газети вдалося відновити події тих довгих місяців минулого року, коли стало зрозуміло, що дипломатія умиротворення Путіна назагал провалилась. Ось такий печальний умовивід.
Однак аналіз привів і до певних зрушень. Аналітики визнали, що обидві сторони — Захід і Росія — виявилися в полоні своєї власної картини світу, а тому й не змогли домовитися один з одним. До того ж Європа недооцінила, наскільки далеко Путін готовий зайти у захисті того, що він оголошує «ключовими інтересами Росії». У результаті вийшла досить негарна історія зради інтересів України: «Під час протестів, що спалахнули на початку 2014 року, які в кінцевому підсумку привели до повергнення промосковського уряду Віктора Януковича, Україна стала першою країною в Європі, де протестуючі гинули з прапорами ЄС в руках. Захід, як упевнені багато хто в Києві, зрадив Україну».
Власне, ще й до згаданих публікацій аналітики звертали увагу, що дії Росії стосувалися не лише України. Так, допоки західні держави тиснули на Іран, вимагаючи згортання ядерної програми, Росія побудувала Тегерану реактор. Коли США і їх партнери обдумували нанесення ударів по Сирії, щоб покарати президента Асада за масове вбивство громадянського населення, Путін передав Дамаску систему ППО і направив російських моряків прикривати сирійські порти живим щитом. Коли Едвард Сноуден розкрив секрети американських спецслужб, Москва надала йому притулок. А під час атаки на кінокомпанію Sony Pictures, яку, ймовірно, влаштували північнокорейські хакери, Кремль запросив Кім Чен Ина на Парад Перемоги.
Такі події вносять неспокій: як розуміти поведінку президента ядерної держави? Професор Нью-Йоркського університету Марк Галеотті запропонував свою версію ситуації: глава держави вдається до відвертого тролінгу і тим самим «Путін перетворює Росію з колишньої світової держави в геополітичного рекетира».
Формулювання, що не кажи, жорстке. Але воно виникло на тлі досить розмитих сподівань із боку політиків Заходу, які для з’ясування інтересів Путіна щодо України стали перед дилемою: або «очікувати програмної промови Путіна, в якій би він начистоту, не криючись, не кривлячи душею, повідав усьому світу про свої плани. Або ж тверезо оцінити події в зоні конфлікту, не переймаючись особливо мотивами дій російського президента. Поки ж ми відчайдушно намагаємося заглянути в душу людини, яка погано піддається психологічному просвічуванню».
Отже, веде далі Галеотті, в середовищі політологів створилася досить суперечлива ситуація. В Росії аналітики «схильні не суперечити генеральній лінії або ж просто не мають високої трибуни». А на Заході «по всій довжині спектра від адептів ідеї холодної війни-2 до примиренців, упевнених, що Росія була обманутою Заходом, а тому діє в Криму й в Україні в межах необхідної самооборони, відбувається серйозний розрив суджень». Авжеж, коли підсумувати всю сукупність поглядів, бідкається вчений, то ми «маємо какофонію, яка здатна оглушити навіть політично грамотну людину».
Толку від такої какофонії, звісно ж, мало. А тому нерідко можна було почути пропозицію, що варто було б увійти в становище Путіна — ну, мовляв, не суджено було збутися його великодержавним амбіціям. Можливо, людина й комплексує, а тому-то варто було б йому дати можливість хоча б «зберегти обличчя».
Хто б із лідерів Заходу міг би стати в цій ситуації йому в пригоді? Газета Financial Times вважає, що з Бараком Обамою у Путіна стосунки не склалися. Близькі до Білого дому персоналії переконані, що Путін не відгукнувся на спробу Обами вибудувати нові відносини — у них, видно, душа не лежить один до одного. Під час зустрічей, за словами Барака Обами, Володимир Путін «трохи сутулиться, маючи вигляд школяра, що скучає на задній парті». У результаті Обама дистанціювався від Путіна, віддавши перевагу бути у стосунках із ним на других ролях.
На перші ролі об’єктивно вийшла Ангела Меркель. І не лише як європейський лідер, що найдовше перебуває при владі (з 2005 року), але й тому, що, на диво, добре розуміє, які сили впливають на мислення Путіна. Вони майже однолітки, обоє добре пам’ятають холодну війну. Її володіння російською мовою дає можливість Путіну переходити з німецької мови на російську, коли суть розмови «ускладнюється».
На відміну від лідерів США, Великобританії і Франції, які зав’язли в конфлікті на Близькому Сході, Меркель глибоко обізнана щодо кризи навколо України. За її словами, ця криза є викликом для світу в самій Європі, «випробуванням на рішучість» для Заходу. І коли вона взялася за розв’язання кризи, багато хто на Заході зітхнув із полегшенням.
У США вважають, що вона є найліпшим співбесідником Путіна серед усіх представників Заходу. І не лише тому, що Меркель ретельно готується до бесід, вивчає карти Сходу України з усіма дорогами і блокпостами. Вона ще враховує психологічні прийоми тиску на співбесідника з боку Путіна, «ставлячись до дурних манер кремлівського лідера як до ознаки слабкості».
Меркель настирлива. Для неї розмови з Путіним — не просто спроба вплинути на його поведінку, а й донести до нього те, як його дії сприймаються на Заході. І от, врешті-решт, ці діалоги, зазначає Financial Times, принесли свій результат: «Раніше Меркель вбачала в Путіні непростого партнера, але все ж людину, з якою можна вести справи. Але українська криза змінила її ставлення. Вона усвідомила, що Путін говорить неправду під час їх розмов — наприклад, заперечує, що російські війська безпосередньо брали участь у захваті Криму, а потім і в конфлікті на Сході України». Звісно, публічно Меркель ніколи не говорила, що Путін збрехав, але у приватних розмовах із лідерами інших держав вона признавалась: «Він бреше».

Геополітичний рекетир
Безумовно, можна було б навести слова Талейрана, що мова для того і дається політику, щоб приховувати справжні думки. Але часи Гоббса, коли одна держава трактувалася ворогом іншій, минули. Принаймні в Європі, де склалася певна система правил поведінки, де сформувалася група політичних діячів, що сповідували безумовну спільність інтересів, цінностей і уявлень про суспільний устрій. Де їхні всі країни виявили готовність до розумного самообмеження на користь спільних правил й інститутів демократії.
Але коли Путін поводиться зовсім іншим чином, він нехтує не лише міжнародними принципами, але й інтересами самої Росії. Адже кожен раз, пише вищезгаданий Макс Фішер, коли Путін поводиться як «геополітичний рекетир чи шкідник», він «ізолює і підриває довіру до себе і Росії. Його спосіб посилення Росії робить її ще слабкішою».
Постійні потуги виставляти Росію в ролі рівного опонента Сполученим Штатам Америки стали викликати останнім часом просто здивування. Мабуть, тому й невипадковою була реакція з боку президента США. В одному зі своїх інтерв’ю Барак Обама їдко назвав Росію «регіональною державою», що в очах аналітиків скидалося не просто образливо на адресу Путіна, але й стало оцінкою підсумків його тролінгу, а також зловживання силовими факторами російської влади за відсутністю належного економічного потенціалу.
Але чи не варто заспокоювати себе тим, що, мовляв, усе це минеться, а там, дивись, ситуація й зміниться під дією політичної кон’юнктури чи інших факторів? А тоді й знову з’являться якісь сподівання на зміни рекетирської політики російського президента. Чи не так?
За великим рахунком — навряд чи. Конкретний приклад тому — за два тижні до нового 2015 року на прес-конференції президент РФ Володимир Путін уже вкотре доводив до відома публіки, що до війни на Донбасі Кремль узагалі жодного відношення не має, а лише намагається доступними йому методами посадити за стіл переговорів конфліктуючі українські сторони.
Власне, посадити за стіл переговорів у Мінську і досягти домовленостей удалося все ж-таки Порошенку, що примусив Путіна піти на цей крок. Як пише та ж газета Financial Times, «Порошенко пригрозив президенту Росії, що в разі, коли не буде угоди про припинення вогню, його співробітники розмістять в Інтернеті сотні жетонів, вилучених у російських солдатів, захоплених чи убитих в Україні. Вони також зв’яжуться з їхніми дружинами і матерями, щоб пояснити, де перебувають їхні чоловіки і сини. Потенціально це могло стати загрозою для східно-західної пропагандистської війни».
Після цієї погрози Путін погодився дещо змінити свою позицію, і проект так званих Мінських домовленостей було підготовлено, а саму угоду було підписано в білоруській столиці 5 вересня 2014 року. Цей крок дозволив усім сторонам принаймні сподіватися, що кризу навколо України можна вирішити дипломатичним шляхом.
Щоправда, смертельні бої останніх тижнів показали, що даний документ не став надійним заслоном для стримування російських амбіцій в Україні. На превеликий жаль, сталося так, що, за словами Financial Times, «у боротьбі за країну Порошенко виявився затиснутим між російською агресією і відмовою країн Заходу допомогти Україні з контрударом».
Ось і остання зустріч Обами з Меркель у Вашингтоні 9 лютого показала, що, як і раніше, вирішення воєнного конфлікту між Росією і Україною президент США «не бачить». Так само питання про надання Америкою летальної зброї Україні залишається відкритим. Обама і Меркель дійшли згоди, що відповіддю на російську агресивну політику буде поки що політична і економічна ізоляція Росії. Воєнного протистояння США намагаються уникнути з огляду на те, що українсько-російський кордон — довгий, а армія Росії після реформи, що розпочалася ще 2008 року, на сьогодні сильніше.
А тим часом у Росії нагнітається антиукраїнська істерія. Так званий сусідський імперіалізм із постійним втручанням у внутрішні страви суміжних держав для Росії — справа буденна. Її інформаційна політика побудована на брехні й виправданні насильства, культивуванні у російському суспільстві психології масового побутового цинізму. Приміром, російські ЗМІ постійно іронізують з приводу самостійності України, іменуючи її громадян не інакше як «укри» чи «укропи». За цим стоїть ще й рафінований цинізм прихильників так званої real politiс, котрі розглядають Україну як «задній двір» імперської Росії, на якому, мовляв, слід, врешті-решт, «навести порядок».
Саме тому російське телебачення бреше неугавно, народ тріумфує до пори до часу, а російські діячі культури і мистецтва запевнюють владу у своїх вірнопідданських почуттях. Не всі, але за масовістю «одобрямса» голос протестуючої меншості часто був «тонший за комариний писк». Але він був і спасав честь демократичної Росії. І ставав усе більш відчутним уже навіть під час грудневої прес-конференції президента РФ — і в характері запитань, що йому ставили, і в перепаді тих ріденьких аплодисментів у залі, якими супроводжувалися традиційні ескапади Путіна.
Про ставлення зарубіжної громадськості до міністра закордонних справ РФ Сергія Лаврова й говорити нічого. Прикладом риболовлі на блешню може бути хоча б його заява у Мюнхені 7 лютого, що нібито «в Криму відбулося те, що передбачене Статутом ООН, — самовизначення. У Статуті ООН є декілька принципів, і самовизначення народів, право націй на самовизначення стоїть на ключовому місці».
Як зазначають світові ЗМІ, тут по залу прокотилася хвиля відверто чутних смішків. І Лаврову нічого не залишалося робити, як виправдовуватися: «Може, смішно, я не знаю... В даному випадку відбулося самовизначення народу, і самовизначення на основі багатовікової історії... Президент Путін про це багато говорив. Тому, можна, звичайно, над цим сміятися».
Звісно, коли дипломатом високого рангу перекручуються принципи міжнародного права — то це вже сміх крізь сльози. Зокрема, сльози кримськотатарського народу, який один лише і є в Криму корінним народом із багатовіковою історією. Але аж ніяк не ті мігранти, якими був заселений Крим після ганебної депортації кримських татар. Так само як і не є «народом» ті російські «добровольці», які нині воюють проти українського народу на Донбасі. Саме про них відверто заявила російська телеведуча Ксенія Собчак, погодившись прийти на федеральний телеканал НТВ 8 лютого.
Назвавши служивих журналістів «лизоблюдами», вона відверто заявила, що на Донбасі російські війська воюють з українським народом. І тут же в студії ми знову побачили сеанс риболовлі на блешню, коли підставні свідки заволали, що в Донбас «прийшли американці, поляки прийшли, по-російськи навіть не розмовляли». Перечити таким підсадним качкам Ксенія не стала — це було нижче її гідності. Проте в соціальних мережах згодом зазначила: «Я в пеклі, адже зарікалася не ходити на політичні програми на федеральні канали. Мене просто трясе. Така доза масованої брехні небезпечна для здоров’я. Бідні, бідні люди».
Ті ж самі провокації були зафіксовані під час переговорів у Мінську 11 лютого. Побачивши українського президента, один із російських журналістів вигукнув: «Навіщо ваші війська бомблять мирне населення Донбасу?» На це Порошенко не відреагував, а білоруська охорона вивела крикуна, відібравши акредитацію. Потім ЗМІ РФ стали розпускати чутки про те, що українські журналісти приїхали у светрах із «пропагандистськими» надписами «Україна». Хоча насправді їм на очі потрапив оператор телеканалу «Україна» в корпоративній куртці.
Перша реакція на таку ситуацію не може бути неіронічною — що взяти із зомбованих людей? Але згодом наростає тривога, пов’язана зі штучним ізоляціонізмом: чи то Росії від зовнішнього світу, чи то зовнішнього світу, який намагається відгородити себе від агресивної Росії. Навряд чи це послужить справі миру.
Василь ТКАЧЕНКО,
головний науковий співробітник
Інституту всесвітної історії НАН Україна