Їх метою є зміцнення відносин і навіть об’єднання цих країн в один державний організм: відбудова втраченої імперії. Вони підтримують політику російської влади на утворення Євразійського союзу, але уявлення про наступну форму російської держави в цього середовища різне: частина прагне до відновлення СРСР, інші, натомість, хочуть відновлення царської Росії. Спільною характеристикою прихильників імперсько-православної течії є ідентифікація з православ’ям, РПЦ та підтримка ідеї «русского мира».
До імперсько-православної течії належать партія «Родина», чиїм неформальним лідером є Дмитро Рогозін, різноманітні прокремлівські громадські організації, наприклад, Євразійський союз молоді під патронатом професора МДУ, прихильника євразійської ідеї Олександра Дугіна, рух «Суть времени» на чолі з Сергієм Кургіняном, байкерський клуб «Ночные волки», мілітаризований рух Олександра Баркашова «Русское единство», членом якого був один із лідерів сепаратистів в Україні Павло Губарєв.
Представником імперсько-православної течії є колишній лідер сепаратистів Ігор Гіркін (Стрєлков), який звертається до традиції білої армії, а також православний олігарх Костянтин Малофєєв. Інтернет-спільнота, пов’язана з порталом «Погром», заснованим Єгором Просвірніним, вважається одним з інтелектуальних центрів націоналістичної думки в Росії. Частина цих організацій прагне зміцнювати відносини з Кремлем, щоб збільшувати вплив на високих посадовців та отримувати фінансову підтримку.
Другу течію можна визначити як народну (етнічну). Її прихильники хочуть перетворити Росію в національну державу з приматом питомо російського населення, яке, на їхню думку, дискримінується у власній державі. Представники цієї течії домагаються введення візового режиму з країнами Центральної Азії і Кавказу. Частина з них хоче відділення від Росії «неросійського» Північного Кавказу.
Націоналісти цієї течії вороже ставляться до Кремля і звинувачують владу у занедбанні інтересів етнічних росіян та проблемах у соціальній і безпековій сферах через присутність іммігрантів. Радикальні представники цієї течії вважають путінський режим антинародним.
Етнічну течію презентують, зокрема, рух «Русские», офіційно заборонений Рух проти нелегальної міграції, Російська народно-демократична партія, «Словянский союз», «Новая сила» та «Северное братство». Серед них є релігійні фанатики, неонацисти та фашисти. Елементи антиемігрантської риторики, близької до названих націоналістичних організацій, присутні навіть у програмі ліберальних партій, таких, як «Партия прогресса» (Олексія Навального) чи «Демократический выбор» (Володимира Мілова).

Націоналісти як інструмент політики Кремля
Хоча окремі політики-націоналісти, такі, як віце-прем’єр Дмитро Рогозін та радник президента Сергій Глазьєв, займають офіційні посади, вони не мають безпосереднього впливу на політичні рішення.
Кремль має велику недовіру до всіх незалежних політичних або соціальних ініціатив і тому витискує націоналістів із політичної сцени та контролює їхню активність. Підтвердженням цього було усунення з виборів у 2006 році партії «Родина», яка завдяки антиіммігрантським гаслам почала здобувати підтримку населення.
Останніми роками дедалі більшого тиску і контролю з боку влади зазнають організації етнічної течії. Влада обґрунтовує це тим, що зайва популяризація гасел етнічного націоналізму загрожує багатонаціональній Росії розпадом. Проте вуличні безпорядки з участю футбольних фанів (наприклад, заворушення на Манежній площі в Москві у 2010 році) показали, що їхні дії можуть вийти з-під контролю і підважити ефективність політики влади.
З іншого боку, активність радикальних націоналістів у Росії (приміром, молодіжних боївок) використовується Кремлем як інструмент внутрішньої і закордонної політики — в ролі «пугала». Посилаючись на вибрики націоналістів, зокрема заворушення у Бірюльово у 2013 році, Кремль намагається переконати громадян, що тільки нинішня еліта є гарантом ладу і порядку в Росії, що путінський режим, хоча і критикується Заходом за порушення засад демократії, є демократичним і передбачуваним партнером на відміну від антизахідних радикальних націоналістів.
Їх прихід до влади в Росії, у трактуванні Кремля, призведе до суспільного хаосу, правового нігілізму і збільшить непередбачуваність у міжнародних відносинах.
З огляду на високий потенціал підтримки в російському суспільстві, представники влади все частіше використовують націоналістичну риторику імперсько-православного спрямування. Після повернення Володимира Путіна на посаду президента у 2012 році російський істеблішмент регулярно використовує гасла про відмінність і цивілізаційну місію Росії, посилання на концепцію «Русского мира» та гостру антизахідну риторику. Путін закликав до об’єднання росіян як «найбільш поділеного народу у світі», що співзвучно з постулатами представників імперсько-православної течії.
Гасла, запозичені в націоналістів, були використані Кремлем для обґрунтування анексії Криму як акту «повернення історичної справедливості» і «злуки» поділеного народу. Втручання на Донбасі пояснювалось необхідністю захисту російської меншини. На певний час Кремлю вдалось об’єднати представників усього спектра націоналістичних організацій, чиї програмні засади кардинально не збігаються.

Ейфорія
Ставлення російських націоналістів до протестів на Майдані було різним, але так звана «Русская весна» в певний момент об’єднала це середовище навколо Кремля.
На позицію націоналістів впливало кілька чинників. Під час зустрічі 1 березня з представниками націоналістичних організацій Дмитро Рогозін звернувся за підтримкою, і вони зобов’язалися «захищати права росіян в Україні та інших частинах світу». Те, що зустріч була організована в день, коли Рада Федерації дала згоду на використання російських збройних сил за межами Росії, свідчить про заздалегідь підготовлений сценарій залучення націоналістів до подій в Україні.
У період «Русской весны» націоналістичні середовища були для Кремля цінним союзником. led +лампы магазин Деякі діячі — передовсім Ігор Гіркін та Костянтин Малофєєв — безпосередньо включились у розпалювання сепаратизму і тероризму в Україні. Націоналістичні коментатори та ідеологи брали участь у публічних дебатах про конфлікт в Україні, пояснюючи громадянам необхідність російської інтервенції.
Про масштаб мобілізації націоналістів свідчать дані української митної служби, яка в березні 2014 року щодобово не впускала на територію України приблизно 400–500 російських чоловіків. Російський націоналіст Захар Прилєпін оцінив, що протягом півроку боїв на Донбасі в рядах заколотників-терористів діяло 35 тисяч добровольців з Росії. Добровільна участь націоналістів у боях дозволила Кремлю відкидати аргументи міжнародної спільноти про присутність в Україні регулярних російських військ.

І розчарування...
Разом із розвитком конфлікту в Україні ставлення російських націоналістів до політики Кремля змінювалось. Ентузіазм після анексії Криму та початкових успіхів «Русской весны» почав поступатися розчаруванню з приводу «недостатньої» активності Кремля. Частині радикальних націоналістів не сподобалося, що після «референдуму» у т. зв. Донецькій і Луганській народних республіках Російська Федерація не прийняла їх до свого складу, а також підписання домовленостей у Мінську.
Причиною невдоволення прихильників Новоросії є від’їзд Ігоря Стрєлкова з України на вимогу Москви. Ці сигнали переконують радикальних націоналістів, що частина впливових російських високопоставлених посадовців на чолі з ненависним їм Владиславом Сурковим — радником президента, який вважається одним з архітекторів російської політики щодо України, — прагнуть до відмежування Кремля від сепаратистів та припинення підтримки Новоросії.

Наслідки флірту з націоналізмом
Кремль створив на Сході України сепаратистські республіки, які дозволяють Росії постійно дестабілізувати українську державу. Але таке рішення не задовольняє радикальних націоналістів, які хочуть визнання Новоросії самостійною державою, розширення її території та офіційного введення туди російських військ.
Зростає розчарування і фрустрація націоналістичного середовища; у Росії може сформуватися рух противників влади — ідеологічно вмотивованих, з військовим досвідом і відповідною організаційною структурою.
Загрозу істеблішменту з боку радикальних націоналістів посилює використання владою націоналістичної риторики для консолідації суспільства. Кремль цілеспрямовано посилював у суспільстві антизахідні та антиіммігрантські настрої, використовуючи гасла імперського (реставрація імперії та протистояння Заходу) та етнічного націоналізму (захист «утискуваних» росіян).
Загрози, пов’язані з активізацією націоналістів та поширенням націоналістичних гасел у Росії, поглиблюють перспективу економічної нестабільності. Про це свідчить нинішня несприятлива макроекономічна ситуація держави та очікувані наслідки економічних санкцій. У довшій перспективі це може призвести до росту суспільного невдоволення та ослаблення влади. У такій ситуації мотивованим і з чіткою ідеологічною програмою націоналістам легше буде зміцнити свою позицію в державі і вимагати оновлення нинішньої правлячої еліти.
Євген ПЕТРЕНКО