Зокрема, впродовж 2012—2014 років, завдяки в тому числі прямим переговорам між владою Сербії і албанцями Косова, вдалося вирішити принципові питання з фактичною автономією сербської національної меншини у Косові. Цікаво, що на цьому наполягає Євросоюз, але влада Косова, зважаючи на збереження серед албанців переважно антисербських настроїв, робить вигляд, нібито такої вимоги немає. Тому визнання прав сербської національної меншини відбувається поки що де-факто, але не де-юре. Це дає можливість владі Сербії демонструвати Євросоюзу свою добру волю зі встановлення офіційних зв’язків із владою Косова, натомість албанці Косова, завдяки такому стану справ, своїм націоналістам можуть казати, що «як дали права сербам, так їх і заберемо», а Євросоюзу і США це допомагає владі Косова показувати свою політичну волю до створення «багатоетнічного демократичного Косова».
Та цю ідеальну картину порушує «банальна проблема» надзвичайно тяжкого соціально-економічного становища Косова. Попри відносно великий стартовий ресурсний потенціал, влада Косова так і не спромоглася забезпечити «економічне диво». На заваді іноземним інвестиціям, навіть із дружніх мусульманських держав, залишаються такі фактори, як корупційно-кримінальний характер місцевої політичної еліти, невизначеність зі стабільністю миру на Балканах, світова економічна криза.
Минулого року, зважаючи на ризики корумпування власних чиновників Євросоюзу, які працювали у Косові, але з іншим офіційним мотивуванням «стабілізації косовсько-сербських відносин», із Приштіни вивезли більшу частину складу місії Євросоюзу. Однак це, зрозуміло, не додало нових робочих місць для косовських албанців.
У підсумку, за даними Комітету ООН з міграції, з осені 2014 року до зими 2015-го з Косова у пошуку кращих соціально-економічних умов емігрувала майже чверть населення. Емігрують косовські албанці не до ще більш злиденної «материнської» Албанії, а до країн Євросоюзу. Фактичне банкрутство економіки Косова, яке прогнозувалося фахівцями ще на початку особливо гарячої фази косовської кризи у 1999 році, дає підстави для серйозних роздумів щодо порочності практики демонтажу багатонаціональних держав та штучного створення «нових незалежних держав».
Андрій МАРТИНОВ
