Крім того, Кремль володіє «битою» у формі енергетичної сировини. Хоча з часу газової кризи у 2009 році регіон зміцнив свою енергетичну безпеку (розбудовуючи внутрішню інфраструктуру і відкриваючи нові транспортні траси), обсяг закуплених у Росії нафти і газу зменшився незначно. Москва вміло використовує цю (аж до 100% у випадку Словаччини) залежність.
На початку минулого року Угорщина довірила, без жодного тендеру, будівництво атомної електростанції у Паксі російському концерну «Россатом», а Словаччина виторгувала значне зниження ціни на газ. Не випадково обидва договори були підписані якраз під час активізації російської агресії в Україні. Росія тим самим вміло отримала зручний інструмент тиску на Будапешт і Братиславу, чия реакція на анексію Криму та російську агресію на Донбасі була дуже стриманою.
З огляду на ступінь сировинної залежності та підтримуваний великим бізнесом примат поглиблення економічних контактів, три країни V4 — попри різницю у політичних агендах, історичному досвіді чи соціальних настроях — вибрали, по суті, подібну стратегію по відношенню до Москви. З одного боку, вона проявляється в риторичному засудженні поведінки Москви в Україні, а з іншого — в інтенсивних діях на збереження нинішнього рівня економічної співпраці і проголошення сумнівів щодо тих проектів, які можуть привести до її ослаблення.
Чехію, Словаччину і Угорщину надалі об’єднує переконання, що Росія — це найважливіший партнер на сході, і вона не повинна бути ізольована, а всі спірні питання, незалежно від масштабу безпосередньої і посередньої агресії Москви на Донбасі, належить вирішувати шляхом дипломатичного діалогу. На практиці він набирає форми пасивної підтримки існуючого status quo і відсутності власних ініціатив. Така вишеградська політика.
Зрозуміло, що у зміцненні торгових та інвестиційних контактів нема нічого поганого. У роки стабільності та миру такий прагматичний підхід свідчить про відповідальність еліт, які прагнуть до забезпечення тривалого зростання і матеріального достатку своїм суспільствам. Але підпорядкування економічним інтересам закордонної політики в ситуації, коли недавній партнер стає агресором і дестабілізує простір, який безпосередньо межує з Європейським Союзом, здається безпорадним кліпанням очима і вдаванням, що нічого не відбувається. Це короткозорість, за яку центральноєвропейські еліти можуть дуже дорого заплатити.
Петро ПЕТРІВ