Водночас Вашингтон вимагає від Києва неможливого: успішного ведення бойових дій і не менш успішного реформування всіх сфер суспільного життя. Попри різну спрямованість цих завдань, все ж є одна сфера, яка не може не викликати стурбованості. Йдеться про відсутність відчутних успіхів у протидії корупції. Ця хронічна болячка, як ракова пухлина, вбиває українців і в тилу, і на фронті. Наскільки ефективною буде діяльність довгоочікуваного Антикорупційного бюро, це ще велике питання. Тож США дозовано надають лише символічні державні гарантії під зовнішні кредити Україні.
Зрозуміло, що від Джона Керрі як посадової особи, а не фінансиста масштабу Джорджа Сороса, не варто було чекати на епохальні ініціативи великої допомоги Україні. Утім, поки що немає ознак того, що США і Росія за спиною України «домовилися» про нашу подальшу долю. Принаймні переговори Джона Керрі з міністром закордонних справ Росії Сергієм Лавровим вкотре зафіксували факт діаметрального підходу до способу врегулювання ситуації на Донбасі.
Здається, що Кремль намагається «обміняти» визнання своєї анексії Криму на «заморожування» конфлікту на Донбасі. У такому разі Росія отримає можливість створити «буферну зону» у вигляді так званої Новоросії та тримати у підваженому стані всю систему європейської безпеки. Зрозуміло, що такі «ініціативи» не влаштовують ані Україну, ані США, ані Євросоюз.
Не менш очевидно, що досі ступінь підтримки України з боку наших західних союзників не відповідає рівню спільної загрози. Однак чинний політичний істеблішмент західних держав «до останнього» цю істину намагатиметься не визнавати. Тому США не дуже наполягають на своїй участі в Женевському форматі переговорів, аби врівноважити вплив Росії. Головне, аби не було потім пізно.

Андрій МАРТИНОВ