Зневажливе ставлення до своїх чад?
Ні: вони вирішили оскаржити рішення Сумської міської ради, яке передбачає навчання у загальноосвітніх навчальних закладах міста українською мовою!.. Тому й забажали «відновити справедливість», мовляв, вивчення предметів російською підвищить освітній рівень їхніх дітей...
Подібних прикладів можна навести чимало: на 28-му році існування незалежної України українська мова, яка є не лише державною, а й рідною для більш як 80% громадян нашої країни, не посіла в державі і суспільстві належного їй місця.
Соромно про це казати, але й на 5-му році російської агресії, яка відібрала життя понад 10 тисяч українців, мова агресора продовжує домінувати в багатьох сферах суспільного життя. Наприклад, більшість друкованих видань, що розповсюджуються через «Союздрук», є російськомовними.
За даними Центру В. Разумкова, торік кількість україномовних газет становила лише 34% від їх загальної кількості!..
Переважає російська мова і у сфері послуг та українському сегменті Інтернету. Я вже на кажу про те, що чимало громадян України продовжують спілкуватися мовою тих, хто прийшов на нашу землю і вбиває наших синів і батьків, паплюжить усе українське.
Коли нагадуєш про це таким «російськомовним українцям», то у відповідь чуєш виправдання на зразок: «Яка різниця, якою мовою ти розмовляєш». Навіть у Києві — серці України — значна частина українців спілкується нею!..
Слід визнати, що держава багато недопрацювала за роки свого існування у цій царині. Законів, постанов та інших нормативно-правових актів, спрямованих на підтримку української мови, ухвалили багато. Але чиновники, відповідальні за їх реалізацію у повсякденному житті, і пальцем не поворухнули для цього.
Наприклад, ще 7 вересня 1992 року тодішнє Міністерство освіти видало далекосяжний наказ, в якому, зокрема, було сказано: «Забезпечити упродовж усього шкільного дня, включаючи перерви, послідовне дотримання українськомовного режиму в навчальних та навчально-виховних закладах з українською мовою навчання».
Але директори шкіл, відповідальні за його виконання, у більшості своїй проігнорували ці вимоги. Перелік подібних документів не продовжуватиму: їх багато. Натомість скажу про інше: про намагання скривдити нашу рідну мову — скривдити, як кривдили її російські царі і генеральні секретарі спільно зі своїми вірнопідданими сатрапами.
Нагадаю, що вже на початку 90-х — фактично відразу після проголошення України суверенною державою — почали робитися спроби надання російській статусу державної! Найбільш активним у проштовхуванні відповідного закону був Дмитро Табачник — тодішній очільник Адміністрації Президента України. Лише активність громадськості не допустила цього.
У 2010-му цей же пан, уже очолюючи Міністерство освіти і науки, скасував рішення свого попередника про обов’язкове складання ЗНО українською мовою, вважаючи, що це є «порушенням прав людини».
Прийшовши до влади, Віктор Янукович та його найближче оточення на догоду Кремлю почали ще з більшим завзяттям нищити українську мову. Зокрема, у липні 2012-го було ухвалено Закон України «Про основи державної мовної політики», більш відомий як закон Ківалова — Колесніченка.
Він передбачав значне звуження використання державної мови в усіх сферах життя, особливо в навчальних закладах. І вже буквально за кілька тижнів в окремих регіонах взялися за його реалізацію. Наприклад, Одеська міська рада стала першою з рад, які розпочали витіснення української мови на задвірки.
Її прикладу послідували в інших регіонах, насамперед південно-східних, зокрема донецькі чиновники від освіти, спираючись на «новий статус російської мови в області», приступили до поступової ліквідації українських шкіл.
А Табачник вихвалявся, що з понад 2 мільйонів закуплених шкільних підручників більш як 90% написано російською!.. До речі, він скасував і обов’язкове складання випускних тестів школярів українською (державною) мовою!..
Усе це робилося на догоду офіційній Москві, яка вважала, що «повзуча українізація може закінчитися суцільною бандеризацією». Недарма тодішній посол Росії в Україні Михайло Зурабов заявив, що з прийняттям закону Ківалова — Колесніченка «Російська держава братиме активну участь у його реалізації». Кажучи іншими словами, боротиметься з «повзучою українізацією».
Питання мови — це питання національної безпеки. Коли б у минулі роки влада приділяла гуманітарним питанням на Донбасі більше уваги, то ймовірність того, що там сталося навесні 2014-го, була б значно меншою.
Адже навіть при тотальному зомбуванні російським телебаченням значна частина населення цього регіону не зустрічала росіян квітами. А коли б там домінувала українська культура, найголовнішою складовою якої і є мова, то все було б інакше.
Кілька років тому наш парламент ухвалив Закон «Про освіту». Поява цього документа відразу викликала невдоволення у можновладців деяких країн-сусідів. Переконувати читача у його демократичності і толерантності стосовно національних меншин, які проживають в окремих регіонах України, не бачу сенсу: з ним нескладно ознайомитись.
Нагадаю лише, що згідно з Гаазькими рекомендаціями щодо прав нацменшин на освіту від 1996 року навчання в школах, де переважають представники тієї чи іншої меншини, повинно проводитися двома мовами — державною і мовою нацменшини. Що й передбачено українським законодавством.
Втім, є і серед наших, українських політиків, окремі «експерти», які — за великим рахунком — підіграють противникам Закону «Про освіту», стверджуючи, що він розпалює між народами ворожнечу.
Ухвалення будь-якого закону, будь-якого урядового документа, в яких ідеться про утвердження державної мови, викликають істерику Москви. «Насильна українізація», «бандеризація населення» — ось неповний перелік ярликів, використовуваних росіянами при змалюванні в Україні мовної ситуації.
І це при тому, що в Росії, де проживає кількамільйонна українська діаспора, немає жодної україномовної школи, жодного україномовного театру чи друкованого видання, телеканалу.
Деякі наші громадяни зізнаються, що раді б розмовляти українською, але не можуть як слід її опанувати і тому соромляться вживати її. У цьому контексті досить повчальною виглядає історія Григора Тютюнника.
Цей письменник, неперевершений майстер новели, яким зачитувалося не одне покоління українців, жив і виховувався у російськомовному середовищі — на Донбасі. До 31 року, як він сам згадував, розмовляв, писав листи, інколи оповідання виключно російською мовою.
Коли ж Григір перетнув 30-річний рубіж, його брат Григорій, прочитавши «Сумерки» — одне з оповідань Тютюнника-молодщого, порадив йому писати українською. І тоді Григір узявся за вивчення рідної мови.
Як це відбувалося, він описав у своїй автобіографії: «Прочитав словник Грінченка і ледве не танцював на радощах — так багато відкрив мені цей блискучий твір. Негайно переклав «Сумерки» на рідну мову і тепер вже не розлучаюся з нею, слава Богу, і не розлучуся до самої смерті!»
Наша рідна, солов’їна...
На думку багатьох мовознавців, початки української мови слід шукати ще у праслов’янській мовній єдності: саме з неї приблизно у IV–VI століттях почала виокремлюватись українська мова. Носіями цих ознак були племена полян, древлян, уличів, сіверян, про що йдеться і в «Повісті минулих літ».
— Знаковим для історії нашої мови є написання Іваном Котляревським «Енеїди» у 1798 році, — вважає Віктор Моісеєнко — діалектолог, історик мови. — Адже цей твір базується на живій мові, якою на той час спілкувались українці.
Не слід забувати і про те, що наша мова збагачувалася за рахунок церковнослов’янської, грецької, латинської, німецької, італійської, польської, чеської лексики.
Вона найбільш споріднена з білоруською, сербською, болгарською, словенською, чеською. Багато хто вважає, що українська мова є найбільш спорідненою з російською. Але це не так: ще Іван Огієнко писав, що «українець, який ніколи не чув російської мови, скоріше зрозуміє сербина, аніж росіянина...»
Українська мова дуже співуча: недаремно її називають солов’їною. А ще вона багата на синоніми. Наприклад, до слова «говорити» можна підібрати 40–50 синонімів, а до слова «їсти» — понад 60...
Словник української мови містить 134 тисячі слів літературної мови. До повного правописного словника увійшло понад 200 тисяч слів. Але, на думку багатьох мовознавців, якщо взяти до уваги всі діалектні форми, розмовні, нормативні і ненормовані, то ця цифра значно зросте.
Цікаві факти про українську мову
Найстарішою українською піснею, запис якої зберігся до наших днів, вважається пісня «Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш?».
Найбільшу кількість разів перекладено літературний твір — «Заповіт» Т. Г. Шевченка: 147 мовами народів світу.
Найбільша кількість псевдонімів була у поета Олександра Кониського — 141, у І. Франка — 99, письменник Осип Маковей користувався 56 псевдонімами.
Найбільшу кількість синонімів має слово «бити». Згідно з «Коротким словником синонімів української мови» їх налічується 45.
Найбільш уживаною літерою в українському алфавіті є літера «П». Також на цю літеру починається найбільша кількість слів. Тоді ж як найрідше вживаною літерою українського алфавіту є «Ф». В українській мові слова, які починаються з цієї літери, здебільшого запозичені з інших мов.
Дослідники доводять, що чимало вживаних сьогодні українських слів та мовних коренів були поширені ще у часи трипільської культури, про що свідчать топографічні назви, народні пісні сонцепоклоннецьких часів та значний слід у древньоіндійській мові — ведичному санскриті, джерела якого дійшли до нас з давнини у 5 тисяч років.
Сергій ЗЯТЬЄВ
