Перший закордонний візит хорватського президента Франьо Туджмана у травні 1992 року теж було здійснено саме в Україну.
Голова «Товариства хорватсько-української дружби» Івіца Трнокоп одночасно став і найпершим в історії послом Хорватії в Україні (щоправда, незабаром його змінив на цьому посту відомий балканський літератор Джуро Відмарович).
У 1993 році Київський національний університет ім. Тараса Шевченка ввів у себе хорватистику як окремий навчальний предмет (хоча взагалі перший україномовний переклад народився значно раніше: ще в середині 60-х на сторінках журналу «Всесвіт» наш читач зміг ознайомитися з воістину немеркнучим гумором «Дядька Мароя» — комедійної п’єси часів Раннього ренесансу, авторство якої належить М. Држичу.
* * *
Українські й русинські поселення в Хорватії належать до найдавніших у світі (якщо порівнювати з рештою наших діаспор). Адже фактично ще на самому початку ери (а точніше — у VI столітті) окремі сарматські племена так званих білих горватів прибули зі Східних Карпат на північне узбережжя Адріатики, що тоді перебувало під владою Римської імперії. Й, до речі, саме тут вони прийняли християнство, а разом із ним латинізовану культуру та алфавіт (тобто, як бачимо, задовго ще до сербів).
У подальшому — під час другої міграційної хвилі, яка, зокрема, датується серединою XVIII століття, наші брати по крові з гірських регіонів Словаччини у невтомних пошуках щастя потроху дісталися аж на терена Воєводини (нині — сербської автономії). Звідки вже відбувалося поступове їхнє переселення до сусідньої Хорватії.
Нарешті приблизно сто років тому найбідніші сільські мешканці Галичини, яка на той час входила до складу Австро-Угорської імперії, мігрували на незаймані дотоді землі Посавини та Північної Боснії. Ця третя хвиля міграції була спричинена певними економічними негараздами, а також бажанням Австро-Угорщини після анексії переважно мусульманської Боснії наповнити цей край християнським населенням.
За даними останнього офіційного перепису, кількість місцевих жителів, котрі задекларували свою приналежність до української національності, становить 1800 осіб; натомість русинами визнали себе 1,9 тисячі осіб (тобто разом 0,1% від усіх хорватських громадян). При цьому 90% представників нашої діаспори — греко-католики; решта ж — римо-католики.
Зоною компактного проживання української меншини вважається Північно-Східна Хорватія, а саме такі провінційні містечка, як Вуковар, Славонський Брод, Осієк, а також чимало наколишніх сіл: Сибінь, Раєво, Липовляни, Каніжа, Петрівці, Шумече, Міклушевці.
Що ж до четвертої міграційної хвилі, пов’язаної з буремним післяперебудовчим сьогоденням, то її осередки розкидані здебільшого по великих торговельно-промислових центрах та популярних середземноморських курортах Хорватії. Та однак чи варто, власне кажучи, загалом їх у даному контексті згадувати, якщо всі ці крутезні івани-безродичі (чи то пак горе-торгаші) жодної участі у громадському житті не беруть?..
* * *
Про героя нашої статті можна розповідати й писати дуже багато: лауреат двох Державних премій, співавтор і найкращий учень легендарного вітчизняного хірурга О. О. Шалімова, генерал-полковник козачих військ, заслужений художник України та заслужений діяч науки і техніки одночасно!.. Тому ми вирішили вдіяти тут дещо інакше, дослівно процитувавши далі щирі задушевні рядки, залишені у книзі відгуків колишнім послом Хорватії (а за сумісництвом — і відомим майстром красного слова) Джуро Відмаровичем:
«3 паном Радзіховським я познайомився, щойно приступивши тут до виконання своєї посольської місії. Вразили інтелектуальні обрiї лікаря Радзіховського, який яскраво поєднав у своїй особі медичну науку і мистецтво. Незважаючи на всі службові та й суто громадські обов’язки, позначені невтомною повсякденною працею, пан Анатолій усіляко старався розвивати і свій художній талант. Він став чудовим живописцем, графіком, книжковим ілюстратором, особливо ж враховуючи те, як зримо етичний зміст медицини втілено у структурі його картин. Причому здебільшого це стосується портретів, в яких він об’єднує добре всім нам знайомі принципи реалізму з експресією власної душі. Його художні роботи були представленi громадськості столиці Хорватії і справили на критиків та мистецтвознавців дуже приємне враження».
Отже, наш сьогоднішній гість — чинний президент товариства «Україна — Хорватія» академік УАН Анатолій Радзіховський.
— Після обрання у 1995 році на такий високий громадський пост я, цілком зрозуміло, постарався якомога більше дізнатися про Хорватію — незалежну слов’янську республіку з п’ятимільйонним населенням. Чудові курорти, розвинена промисловість, багатюща древня культура, пам’ятки, що дійшли до нас із глибини віків, виняткові за красою міста Загреб, Спліт, Рієка — усе це і є Хорватія. У Рієці, приміром, займався викладацькою діяльністю геній сучасної фізики — предтеча й фактичний винахідник рентгенівського випромінювання Іван Пулюй.
А Загреб добре пам’ятає Миколу Булгакова, брата видатного письменника, котрий здобував тут вищу освіту. Більш того, після закінчення Загребського університету він був залишений асистентом при кафедрі бактеріології. У 1929 році удостоївся докторського ступеня, спеціалізуючись (під орудою хорватського професора Владимиpa Сертича) на бактеріофагах. На його роботи звернув увагу першовідкривач пожирателів бактерій Фелікс д’Ерелль, запросивши відтак працювати у Париж.
Панорама Загреба навіть і дотепер стоїть у мене перед очима. Наважуся стверджувати, що це європейське місто, як і Париж, заслуговує на щиру благоговійну месу. Ошатні вулички, будинки, сусідство старовини й модерну, безліч захоплюючих нашу уяву різноманітних музеїв, сучасно обладнаний аеропорт, залізничний та автотермінали, багатющі мистецькі колекції у стінах тутешніх картинних галерей!.. І, окрім того, царствено розлога річка Сава, на якій стоїть хорватська столиця, у повноводдя теж справляє неабияке емоційне враження.
А втім, не менш здатний зачарувати й славнозвісний середземноморський курорт Дубровник із його численними історико-культурними, художніми та лікувально-оздоровчими принадами!
І знову ніби підсвідомо спливають нові й нові імена... Імена, освячені часом і діяннями самих людей, що прикрашають цю воістину благодатну землю. Від легендарних архітекторів епохи Раннього ренесансу (Юрія Долматинця, Миколи Флорентійця) до всесвітньо відомих майстрів сучасності (Іштвана Мештровича, Івана Лацковича). Усе це теж Хорватія — з її неповторним, ні з чим більш не сплутуваним обличчям!
Звідси й стає цілком зрозумілим, з якою радістю прийняв я у перший же рік свого головування пропозицію облаштувати тут свою персональну виставку. Попервах, зізнаюся, надзвичайно хвилювався, прекрасно усвідомлюючи відповідальність довіреної мені місії представляти тут рідну землю. Тому підготовка велася з особливою ретельністю. Адже разом з живописом я мав намір винести на суд місцевої вимогливої публіки і деякі свої власноруч проілюстровані книжки.
Так і вийшло, тобто медицина та живопис були представлені тут пліч-о-пліч. І, напевно, саме тому цю виставку залюбки відвідали не тільки парламентарі (а презентувалася вона у стінах хорватського Сабору), а й узагалі численні представники наукової, дипломатичної та культурно-мистецької еліти: останній міністр іноземних справ у федеральному уряді Й. Броз-Тіто завше жвавий і нестаріючий Івіца Трнокоп, справжній духовний світоч сучасної Хорватії художник Іван Лацкович, лауреати Шевченківської премії Роман Лубківський та Дмитро Павличко, народні депутати Богдан та Михайло Горині тощо.
Утім, не стану приховувати: для мене це було заманливо ще й завдяки додатковій можливості поспілкуватися з деякими уславленими колегами із Загребського університету — чи не найбільшого і найавторитетнішого навчального закладу Східної Європи! Оскільки з-посеред інших факультетів до його складу входить також і надзвичайно потужний медично-дослідницький центр (у якому, до речі, перебуваючи в еміграції, працював видатний київський невропатолог Михайло Лапинський).
Ось чому зустріти на своїй виставці чимало зацікавлених студентів і викладачів університету було для мене більш ніж відрадно. Так що вважаю, все це з любов’ю презентоване мистецьке дійство зрештою-таки вдалося, як то кажуть, на славу!
Наступного разу мені випала честь відвідати ці гостинні землі під час державних урочистостей з нагоди вікового ювілею добровільного масового переселення українців до Хорватії. Проходили вони впродовж майже всього 2000 року, однак на вищому офіційному рівні (за участю, зокрема, міністрів освіти та культури України, а також представників нашого посольства) саме в період з 15-го по 17 вересня. Більш того, в загребському греко-католицькому храмі Святих Рівноапостольних Кирила й Мефодія на заздравній літургії був присутній навіть тодішній президент Хорватії Стефан Месич.
Однак епіцентром ювілейних подій стала Посавина, оскільки саме сюди заманювали зубожілих галицьких селян хитромудрі австріяки на рубежі століть, наділяючи їх тут дебелими клаптями неораного ґрунту (який, правда, зовні куди більш нагадує звичайнісіньку малопридатну для обробітку спресовану глину).
До речі, хронологію освоєння посавської «цілини» можна при бажанні простежити за старими могильними надгробками, чим ми з моїм колегою І. Трнокопом й займалися у вільний від офіціозу час. Заодно допомогаючи впорядковувати дещо вже занедбані цвинтарі у таких україномовних селах, як Липовляни, Каніжа, Петрівці, Шумече, Міклушевці.
Принагідно мушу констатувати, що тривалість життя більшості галичанських переселенців, якщо вірити цим потьмянілим від негоди табличкам, на добрий десяток років перевищує аналогічні показники нашого бунтівного вітчизняного сьогодення. Не меншим чином особисто мене вразила й чистота культурних традицій, виняткове хліборобське працелюбство, дбайливе ставлення до сімейних та релігійних цінностей, майже не змінена під впливом сусідніх народів мова!..
Будучи головою товариства і практикуючим лікарем водночас, приділяв я, звісна річ, неабияку увагу і вивченню системи охорони здоров’я в Хорватії. Особливо ж, зокрема, врізалося в пам’ять рідкісне вміння тамтешніх медиків нашвидкоруч розгортати в екстремальних умовах польові мобільні шпиталі (десь приблизно на сотню ліжок). Гадаю, що якраз під час теперішніх тривожних подій на сході нашої держави цей воістину безцінний досвід міг би стати всім нам у великій пригоді! Довелося мені побувати і на знаменитому фармацевтичному гіганті «Пліва», розташованому на околицях Загреба, та й, скориставшись люб’язністю хорватських колег, виступити як поручитель, одержувач і вантажник в одній особі при відправці декількох тюків із ліками для найбільш нужденних пацієнтів рідного медмістечка.
Загалом же вся економіка цієї квітучої адріатичної країни побудована на прогресивній німецькій моделі господарювання. І медицина тут, як ви й самі, напевно, вже здогадалися, зовсім не виняток! Ось чому, вважаю, нам у хорватських братів по крові таки, либонь, є що корисного запозичити!..
За­но­ту­вав роз­по­відь 
Сер­гій КРА­СЮК