Особистість
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Середа Жовтень 21, 2020

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 20 Грудень 2019 12:59

Видатний лікар і науковець

Rate this item
(0 votes)

24 ГРУДНЯ — 105 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МИКИТИ БОРИСОВИЧА МАНЬКІВСЬКОГО (1914–2014), УКРАЇНСЬКОГО ВЧЕНОГО-НЕВРОЛОГА, ЗАСЛУЖЕНОГО ДІЯЧА НАУКИ УКРАЇНИ, ЛАУРЕАТА ДЕРЖАВНОЇ ПРЕМІЇ УКРАЇНИ У СФЕРІ НАУКИ І ТЕХНІКИ

Микита Маньківський народився у Києві в родині відомого українського невропатолога Бориса Микитовича Маньківського. Після закінчення семирічної школи він вступає до електротехнічного технікуму, а згодом — на електротехнічний факультет Київського політехнічного інституту, де провчився два роки.
Після цього перейшов до Київського медичного інституту, який закінчив у 1939 році й вступив до аспірантури.

У вересні 1939 року він був призваний до лав РСЧА, де служив військовим лікарем, а згодом викладачем Київського військово-медичного училища. Коли почалася війна, училище евакуювали до Свердловська, втім, невдовзі молодих викладачів замінили на літніх, а тих відправили на фронт.

Як і більшість ветеранів війни, Микита Борисович трепетно ставився до тієї епопеї.
Знаменно, наприклад, що в інтерв’ю, яке у нього у 2002 році взяв доктор медичних наук Володимир Медведь, Микита Маньківський так розповів про цей фрагмент свого життєвого шляху: «Я потрапив на формування 363-ї стрілецької дивізії у Камишлові під Свердловськом, і вже наприкінці жовтня нас перекинули під Москву, де готувався наступ німців, — розповідав він.
Наша дивізія внесла свій вклад у розгром гітлерівців під Москвою. Було здійснено прорив, і ворогу довелося відступити на 60–120 км від столиці. Тоді я вперше побачив великі поля битв із підбитими танками, гарматами, величезною кількістю трупів.
Я продовжував службу в одній і тій же дивізії — командиром медико-санітарної роти при медсанбаті, потім командиром медсанбату. В кінці 1943 року мене призначили начальником 1-го відділу 168-го польового евакопункту 2-ї Гвардійської армії.
Я відповідав за евакуаційну роботу всіх госпіталів армії (а їх було близько 25). Так, в одній армії я прослужив усю війну до контузії в березні 1945 року під час боїв під Кенігсбергом. Вибуховою хвилею мене жбурнуло на якусь бетонну конструкцію.
Контузія була важка, з переломом кісток таза. Кілька тижнів я пролежав у Каунасі, потім мене переправили в Москву, а згодом до Києва. Після виписки я отримав II групу інвалідності, з якою перебував протягом чотирьох років, а потім якось припинив її підтверджувати і все забулося».
Наприкінці 1945 року Микита Маньківський почав працювати в Київському психоневрологічному інституті. Це була видатна установа, на базі якої у 1950-му виник Інститут нейрохірургії. Тоді фахівець визначився як класичний невролог.
У 1948 році досить оперативно Микита Борисович захистив кандидатську дисертацію «Інфекційні ураження спинного мозку: патологічна анатомія та деякі питання фізіології». І його за конкурсом перевели асистентом кафедри нервових хвороб альма-матер — Київського медінституту.
Наприкінці 1950 року його відправили у Чернівці. У незнайоме місто Маньківський їхав із побоюваннями, бо ніколи не належав до адміністративної еліти. Втім, він виявився непоганим директором, толерантним і разом із тим принциповим. Це були нелегкі роки, назрівала «справа лікарів», Микиті Борисовичу вдалося, на щастя, врятувати своїх колег по інституту.
Пропрацював директором на Буковині протягом п’яти років. Став займатися докторською дисертацією, і це дозволило клопотати перед Міністерством охорони здоров’я про повернення у Київ, оскільки була потрібна сучасна наукова база, що відсутня у Чернівцях.
У 1959-му він — старший науковий співробітник Інституту фізіології імені О. О. Богомольця, де захищає докторську дисертацію. У 1961-му йому випадає змінити батька Бориса Микитовича Маньківського на посаді завідувача кафедри нервових хвороб Київського медичного інституту.
А з 1964 року — він уже заступник директора з наукової роботи, керівник клінічного сектора й завідувач відділу клінічної фізіології та патології нервової системи Інституту геронтології АМН України, що розташовується на площі Т. Шевченка у Києві.
Сам Маньківський зазначав в одній із бесід із журналістами, що йому приємно, що інституту присвоєно ім’я Дмитра Федоровича Чеботарьова, з яким як багаторічним директором установи він плідно працював.
Коли Микита Борисович на початку 60-х був запрошений сюди, він опинився перед вибором. Його докторська дисертація була присвячена ревматичним ураженням нервової системи, він консультував у різних клініках. Але все більше схилявся до проблем нервової системи і віку.
У своїх перших повоєнних наукових роботах одним із перших у вітчизняній літературі описав клініку і гістопатологію первинних інфекційних мієлітів, опублікував дослідження стосовно підгострого переднього поліомієліту з детальним його клінічним і гістопатологічним аналізом і обґрунтував інфекційно-вірусну природу захворювання.
Також Микита Борисович займався дослідженням ролі алергічних механізмів у патогенезі деяких нейроінфекційних захворювань: при антирабічних щепленнях, грипі, сепсисі, синдромі геморагічного менінгоенцефаліту тощо. Він уперше у вітчизняній літературі з використанням гістопатологічних методик довів значення судинного чинника у механізмі ураження нервової системи при цій патології.
Значну увагу Микита Маньківський приділяв вивченню ревматичних уражень нервової системи: вперше виділив і описав синдроми геморагічного ревматичного менінгоенцефаліту, менінгоенцефаломієлорадикулоневриту, синдром так званої мітральної епілепсії при нейроревматизмі.
Основні наукові дослідження останніх років Микити Борисовича були пов’язані з вивченням функціональних змін нервової системи у процесі старіння людини, особливостей розвитку, клінічного перебігу, диференційної діагностики та лікування хвороб нервової системи серед людей похилого віку. Він також є засновником нової галузі вітчизняної медичної науки — нейрогеронтології та нейрогеріатрії.
Микита Борисович Маньківський є автором близько 300 наукових робіт, серед яких — 9 монографій. Під його керівництвом захищено 13 докторських та 57 кандидатських дисертацій. Нагороджений орденами Вітчизняної війни I і II ступеня, «Червоної Зірки», Трудового Червоного Прапора, «Знак Пошани», Почесною Грамотою Верховної Ради УРСР, медалями.
Помер 3 грудня 2014 року в Києві.

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».