Перед війною сім’я Водяного жила в Кисловодську — переїхали туди в 1938-му. І коли батько дізнався про вибір Михайла, був дуже незадоволений і говорив: «У сім’ї не без виродка. Старший син нормальний, два інститути закінчив, а в молодшого у голові одні драмгуртки та перевдягання».
Захоплюватися театром Михайло почав ще у шкільні роки, 1941-го вступив одразу на другий курс акторського факультету, навчався до 1943 року в Ленінградському театральному інституті (причини, чому покинув навчання, волів не згадувати), в часи війни інститут було евакуйовано у Томськ.
У 1943–1945 роках Михайло Водяной — актор П’ятигорського театру музичної комедії, де бере участь у спектаклях — «Підв’язка Борджіа» С. Краузе, Граф фон Прінквіл, «Весілля Маріон», «Баядера» Імре Кальмана. У ті часи потоваришував із майбутнім журналістом-міжнародником Генріхом Боровиком — останній був задіяний у масовці.
З 1946 року Михайло Григорович почав працювати у Львівському театрі оперети, згодом він — актор філармонії, мюзик-холу. Уже в тому часі критики писали про надзвичайну пластику та неймовірну легкість виконання молодого актора.
1947 року у Львівському театрі — нова оперета композитора Микити Богословського «Одинадцять невідомих», постановка режисера Ізакіна Гріншпуна, де Водяной грає на другому плані, за ним закріпилося амплуа «фрачного простака».
Михайло Водяной виконував роль Міккі у виставі «Вільний вітер» на музику Ісаака Дунаєвського (роль Пепіти виконувала Маргарита Дьоміна, з якою він одружився 1953-го та прожив разом 35 років).
У 1953 році театр переїхав зі Львова в Одесу й став Одеським театром музичної комедії.
А в 1972-му Михайло Григорович був обраний головою правління Одеського міжобласного управління Українського театрального товариства. Тоді ж він запросив на роботу до театру режисера Едуарда Митницького, котрий згодом здобув звання народного артиста України.
А першим порадив Водяному присвятити себе мистецтву оперети Леонід Утьосов після того, як на одному з концертів у П’ятигорську побачив його у ролі Бені, а Дембську — як Сільву. Згодом Утьосов нерідко зупинявся у помешканні Водяного. З ініціативи Водяного в Одесі, до речі, з’явилася вулиця Утьосова.
Під час гастролей у Києві шість вечорів підряд Михайло Водяной виконував роль Тев’є-молочника у «Скрипалі на даху». Тими днями у столиці УРСР перебував Михайло Ульянов, котрий вирішив скористатися нагодою перед відходом поїзда на Москву та відвідати виставу. Вільних місць не було, Ульянов увесь спектакль простояв, забувши про квиток на поїзд у кишені.
Популярність Водяного була величезною. Одного разу, коли він запізнювався на гастрольний спектакль, пілоти здійснили посадку рейсового літака на військовому аеродромі замість запланованого летовища обласного центру; при цьому ніхто з пасажирів не обурювався, ще б пак — вони летіли із самим Попандопуло!
Одного разу Олексію Арбузову, що саме відпочивав в Одесі, оповіли про постановку за його п’єсою «В цьому милому старому місті» спектаклю «Пізня серенада», де Гусятникова грав Водяной.
Арбузов закричав: «Водяной грає Гусятникова! Не піду». На спектакль драматурга затягли силоміць. Після спектаклю Арбузов сказав Водяному: «Ви — не явище. Ви — справжнє театральне диво», після цього дістав свою книжку та підписав її: «Найкращому Гусятникову на радянській сцені».
Актори, яким довелося грати з Водяним, згадували, що він не намагався грати себе, а серйозно та зосереджено працював над кожним новим спектаклем, був вимогливим до себе та інших. Ретельно продумував для кожної ролі акторські прийоми та штрихи, котрі згодом на сцені виконував імпровізаційно розв’язано, весело та легко. Багато читав при підготовці ролей, вивчаючи характери персонажів та часи, в яких вони жили.
Цікавий факт. При роботі над роллю Попандопуло актор звернувся за допомогою до одеських стиляг, один із них упізнав Водяного та подарував йому свій одяг — екзотичну сорочку з пальмами, єгипетськими пірамідами та яскраву краватку.
Газета «Радянська культура» 1975 року про нього писала: «Він одночасно фокусник і чарівник. Він уміє бути цікавим у нецікавій ролі, тому що може бути на сцені просто Водяним, а це саме по собі захоплює й веселить, це призводить глядача до стану радісного напруженого очікування. У цьому «фокус» його майстерності, таємниця артистизму».
За його керівництва театр здійснив велику кількість безплатних шефських концертів — у райцентрах, військових частинах, колгоспах, Водяной казав: «Адже там теж люди живуть. Їм теж хочеться радості».
У 1999 році до 75-ліття Водяного вийшла друком книга Валентина Максименка — театрознавця, голови Одеського театрального товариства «Ім’я: Михайло Водяной» із бесідами Максименка та Водяного, згадували про артиста цитатами відомих журналістів і критиків СРСР.
В одеському дворику по вулиці Єврейській, 32, у серпні 2014 року п’ятьма художниками створено найбільшу фреску в Україні площею 333 кв. м, що зафіксовано в українській Книзі Гіннесса.
Творіння названо «Стіна видатних одеських персонажів», де зображені 24 особи, причетні до Одеси — справжні та вигадані, серед персоналій зображений Водяной як персонаж фільму «Весілля в Малинівці».