— Іване Дмитровичу, Ви народилися в селі, але це не завадило мріяти і стати відомим на весь світ диригентом...
— Народився я у галицькій хліборобській родині в селі Городище Королівське на Львівщині, яка на той час перебувала у складі Польщі. Був хрещений і названий при таїнстві Іваном-Ярославом. Це вже пізніше мав проблеми з подвійним ім’ям, якось навіть довелося документи переоформляти...
Родина наша була релігійною, працьовитою. Пишалися ми й тим, що у 1906 році на прощу до Палестини разом із митрополитом Андреєм Шептицьким їздили Йосип та Йосафат Гамкали, які були активними в громадському житті Городища.
Знаним був і рід Заборських, з якого походила мама. Мій дід Григорій по маминій лінії хоч і мав диплом кравця, а за покликанням був церковним півчим, керівником хору. Мабуть, саме від нього ще маленьким прилучився до музики. Його спів так запав у мою свідомість, що й дотепер зринають у пам’яті красиві звуки та фрази церковних пісень...
Отак і зростав я на українських піснях. Мама знала їх безліч. Це вже пізніше я почав записувати ті пісні, фіксував мамин спів на магнітофон. Дещо навіть удалося опублікувати.
Дитиною, років у дев’ять, зробив сам скрипку з фанери, на яку нап’яв сталеві дроти. (Іван Дмитрович із гордістю дістає й демонструє свій раритет.) На ній і опановував перші ази. Грав у церковному хорі, співав, декламував вірші... Іноді й свої власні. Мав багато захоплень, а переважала поезія, малювання.
Мені навіть радили вчитися на художника. Та материнська пісня мов зернина проросла у моїй душі тугим колосом закоханості в народну музику, яку я як диригент проніс через усе своє життя і творчість.
Незважаючи на численні заборони, сільський люд жив весело. Святкували колядки, вертеп, Чистий четвер, Пасху.
...Коли познайомився з Ігорем Калинцем, у нього було дві скрипки, то одну він мені позичив. Пізніше вже хтось із родичів подарував інструмент. Попри завантаженість у школі брав уроки скрипки у знаного педагога М. Червоного.
Закінчивши восьмирічку, вже знав точно, що продовжу музичну освіту. Без проблем вступив до Львівського музично-педагогічного училища імені Ф. М. Колесси. Залюбки грав у студентському оркестрі народних інструментів, співав у чоловічій капелі «Гомін».
— Коли навчалися на третьому курсі, Ви вже керували хором. Ваш творчий шлях увінчаний багатьма регаліями. У житті досягли чимало. Які ж етапи свого життя вважаєте стержневими?
— Найперше — це те, що я вступив у Консерваторію з першого разу. Це було у 1958 році. Закінчив її з відзнакою. Пройшовши до того часу великий шлях, бо співав у хорах, грав у симфонічному оркестрі. Ще учнем Львівського музично-педагогічного училища, яке також закінчив із відзнакою, співав у хорі Оперного театру. Училище дало дуже багато видатних особистостей для всієї України.
Потім увесь консерваторський час працював суфлером. Будучи студентом і працюючи в театрі, мав можливість їздити, спілкуватися, збагачуватися, міг диригувати хором. І ще студентом дебютував як диригент в Оперному театрі. Писав музику, друкував статті в газетах.
О шостій ранку разом із гімном ми просипалися й бігли два кілометри, аби першими зайняти інструмент і попрацювати, а вже потім ішли пити чай...
Це — перший етап. Про другий висловився б так: то був ніби хід конем назад. Через різні обставини мусив виїхати в Дрогобич, де мені дали військовий білет. А то був час, коли «підмітали» всіх, адже не вистачало річників для призову в армію.
А потім зразу було зроблено багато кроків уперед, і я як стажер опинився в Київській опері. Поталанило потрапити до великого диригента, яким був Костянтин Сімеонов.
У Львівській консерваторії я мав професора Миколу Колессу, який створив відому диригентську школу. Його випускники керували колективами в Києві, Львові, Одесі, Донецьку, Луганську. Його учнем був і добре відомий на теренах Ходорівщини диригент із Піддністрян Степан Прокоп’як.
Пощастило мені вчитися також і в Станіслава Людкевича, Романа Сімовича, Анатолія Кос-Анатольського. Ох яка знаменита плеяда! За щастя мав можливість спілкуватися з Василем Барвінським, який вийшов із заслання. То була школа європейська.
Найважливіше, що вони вчили нас професіоналізму, а не такого верхоглядства, як зараз. Тепер нема освіти як такої. Пішов, купив диплом, як-небудь проскочив. А тоді, крім того, що нам прищеплювали професіоналізм, виховували ще й любов до рідної культури, музики, України.
А ще ось ці дві точки — Львів і Київ є етапними для мене. Сімеонов, який у мене повірив і через рік мого стажування в Київській опері довірив продиригувати оперу «Богдан Хмельницький». То був мій дебют. У 1966 році я вже доріс до самостійної постановки.
Пізніше обставини склалися так, що мене направили головним диригентом до театру в Донецьк. Оркестр там був розвалений, неукомплектований, траплялися й інші непорозуміння. Довелося з тим боротися.
На допомогу прийшла місцева влада, дирекція. Зібрав колектив, навів порядок і коли приїхав із ним до Києва, то нас чекав шалений успіх. Тоді й прийняли рішення знову повернути мене до столичної опери.
— Усе своє життя Ви прагнули й доносили до слухачів національну музичну спадщину, яскраві твори сучасного українського оперно-симфонічного мистецтва. Багато довелося гастролювати...
— Так. Під час важливих для української музичної культури зарубіжних повномасштабних гастролей як диригент репрезентував досягнення театру в опануванні світової класичної спадщини.
Диригував виставами «Хованщина» тільки в Паризькому палаці конгресів 6 разів! «Князь Ігор» та «Царева наречена» під час виступів оперної групи у Швейцарії та Німеччині, «Трубадур» у Франції та Угорщині.
У Національній філармонії поставив багато опер у концертному виконанні та літературно-музичних композицій. Серед них на Шевченківську тематику: «Кохання в житті Тараса Шевченка», «Гайдамаки», «Думи мої...», «Сон».
— Іване Дмитровичу, Ви мали й маєте нагоду працювати й спілкуватися з відомими й знаними людьми. Це для Вас як відпочинок...
— Так. Спілкування з людьми — це позитивний обмін енергетикою. Тому я частенько буваю серед людей: на презентаціях, виставках... Тобто публічна людина. А за моє життя випала честь вітати з 60-річчям Олену Кульчицьку. Ходив на виставки Манастирського, який ще жив у Львові. Спілкувався з чудовим товариством у домі Ярослави Музики — легендарної художниці й особистості.
Із Зіновієм Кецалом зустрічаюся — видатним і багатожанровим художником. Ще студентом познайомився з Іваном Дзюбою. На жаль, покійним уже Миколою Вінграновським, з Іваном Драчем...
Мав можливість і насолоду працювати з Миколою Бажаном. Спілкувався свого часу з Дмитром Шостаковичем, коли він приїжджав до Києва. Крім цього, співаки з Канади, Польщі, Чехії. А які теплі спогади про Дмитра Гнатюка...
Знаюся з художником Іваном Марчуком. Так що мені дуже пощастило. Словом, коли ви йдете по вулиці, з вами вітаються, а ви не знаєте, хто то — то є найвища нагорода! Головне — вчасно відповісти!
— Маєте хобі? Чим займаєтеся на дозвіллі?
— Насамперед — це книжки. Маю велику бібліотеку. Захоплює мене малярство. Де б не бував — не оминаю музеїв. А ще — архітектура київських храмів, деяких будинків... Що вже говорити про Відень, який не перестає дивувати. Архітектура — то є застигла музика.
Серед хобі — любов до поезії всіх народів. З української не лише Тараса Шевченка, Лесю Українку, Івана Франка люблю, а й Миколу Вороного, юного Тичину, Богдана-Ігоря Антоновича...
Іван Дмитрович Гамкало читає поезії Миколи Вороного:
Послухай: б’є весільний бубон
І клени клоняться, мов пави.
В твоє волосся, моя люба,
Заплівся місяць кучерявий.
...На робочому столі — творчий процес: треба дописати чергову статтю. Час від часу тишу порушують телефонні дзвінки. І де він тільки знаходить час і енергію, щоб чемно і вчасно відповісти, зробити, встигнути... Дай йому, Боже!
Людмила ЧЕЧЕЛЬ,
фото авторки
