З перших років дитинства дихав хлопець терпким повітрям чарівного світу казки: мама, тато, бабуся, дід, робітники-сусіди, безліч сільських родичів, люди прості, не могли вони й години жити, не співаючи, слова не мовили без журливого жарту, без веселої приказки, спати не йшли без якої-небудь, як тоді казали, чарівної можебилиці.
Ось так він і жив, від літа до літа несений на дужій хвилі тої дзвінкої стихії. Змалку в цей світ поринувши, в силу-силенну пісень і казок, прислів’їв та легенд, побрехеньок та бувальщин, у розсипи гостреньких діамантів гумору, в шал народної лірики.
Ще ходивши спочатку до семирічної школи (яка попервах ще звалася гімназією), Сашко почав вечорами працювати в друкарні, де й пробув кілька років видавничим коректором. Потім, навчаючись у Харківському інституті народної освіти (нині університет), з 1929 року — став до роботи в редакціях дитячих журналів «Червоні квіти», «Знання та праця», «Весела бригада» та інших.
Був потім і книжковим редактором у видавництві ЦК ЛКСМУ. 1939 року він переїхав до Києва, де був редактором Дитвидаву.
Тринадцять років, маючи справу з юними читачами журналів та книг, О. Ільченко не раз мандрував з дітьми по країні. З юними натуралістами побував у місті Козлов у гостях у Івана Мічуріна, з юними техніками відвідував великі будови і заводи України, возив їх до Москви, знайомив із передовими досягненнями науки і техніки, зокрема зі знаменитими харківськими фізиками, котрі вперше у світі розщепили атом.
Протягом усього свого свідомого життя він у творчих справах продовжував мандрувати просторами країни та за її межами — від Тихого океану до Атлантичного, від Балтійського моря до Середземного.
Батько Олександра Ільченка, Єлисей Матвійович Ільченко, службовець на Південній залізниці, в 1937 році арештований і за рішенням «трійки» засуджений за націоналізм.
Був засланий до Сибіру, де в 1941 році помер від голоду та обморожень. Олександр Ільченко зробив усе можливе для реабілітації батька. Проте реабілітовано його було лише в 1958 році Харківським обласним судом.
Мати письменника Євдокія Андріївна Ільченко (у дівоцтві — Гармаш) в юності навчалась у народній школі Христі Алчевської. І мати, і бабуся, Ганна Олександрівна Гармаш, знали силу-силенну казок, приказок, загадок, примовок, прислів’їв та пісень, гарно співали.
Із вдячністю, великою синівською любов’ю та пошаною Олександр Єлисейович згадує їх обох та діда Андрія на сторінках «Козака Мамая» та багатьох інших творів.
У роки війни Олександр Ільченко недовго жив у Ташкенті, де видав протягом року шість книг: повісті, нариси, публіцистику. За оборонну роботу Верховна Рада Узбецької РСР 1942 року нагородила Олександра Ільченка грамотою. А із січня 1943-го він працював у Москві.
Був редактором відділу літератури у журналі «Україна», що виходив тоді в Москві, оскільки Україна ще була під окупантами, та спеціальним кореспондентом газети «Известия», де продовжував працювати і в повоєнні роки. Уже наприкінці 1943 року письменник оселився у щойно звільненій столиці України і жив там до останнього дня.
У періодичних виданнях Олександр Ільченко почав друкуватися в 1929 році, а в 1932 році вийшла його перша книжка «Дніпрельстан». З лютого 1939-го він — член Спілки письменників СРСР. Більш як за 60 років роботи вийшло понад шість десятків окремих видань його праць: роман, повісті, оповідання, нариси, есе, публіцистика, п’єси, кіносценарії, переклади.
Зокрема, його перу належать повість «Серце жде» (1939), присвячена Т. Г. Шевченкові, його перебуванню в Петербурзі після повернення із заслання. Ця книга пізніше, після ґрунтовної переробки, під назвою «Петербурзька осінь» виходила в Україні, в Ташкенті, Челябінську, Празі, Софії, Белграді — двома десятками видань.
Глядачі Києва, Москви, Ленінграда, Казані, Донецька, Житомира та інших міст країни бачили вистави п’єс «Петербурзька осінь», «Завтра вранці».
За сценарієм Олександра Ільченка було створено художній фільм «Роман і Франческа» та кілька документальних фільмів. Кілька сценаріїв так і не знайшли, на жаль, свого втілення на екрані.
Багато разів перевидавалися повісті «Звичайний хлопець», «Рукавичка», «Італійське капріччо» та роман «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай та чужа молодиця».
Про цей роман Максим Рильський писав колись: «Його ідея визначилась ясно. Це — ідея багатства народної душі». Дія відбувається десь на межі VII і VIII століть під час визвольних змагань українського народу.
На сторінках роману (чого в казці не трапляється!) вперше оживає герой багатьох і багатьох народних картин — Козак Мамай, який, «як Дон Кіхот, стає живим символом деяких притаманних народові поривів, одчайдушних, іноді майже безглуздих, разом з тим гідних пошани, як прагнення волі і справедливості» (М. Рудницький).
З легкої руки автора химерного роману він нині кочує і по сторінках деяких інших письменників і журналістів. Про химерність же твору Ільченка Максим Рильський писав таке: «Мало того — у романі діє і надприродно мудрий Мамаїв песик — Ложка. Взагалі у романі чимало фантастичного, а в цілому проте це річ, безперечно, реалістична, хоч із значним повівом романтики.
Як сам автор знову таки зазначає в підзаголовку, твір його заснований на фольклорних переказах». Таким чином академік наголошував на глибинній народності роману.
Творам Олександра Ільченка присвячено понад 100 рецензій, статей, розвідок — у книгах, журналах і газетах, захищено декілька дисертацій, і не лише в Україні, а й, наприклад, в Америці.
На жаль, письменнику з різних причин не вдалося побачити надрукованими всі свої твори. Так, повість О. Ільченка «Єрмак і Арсеній», присвячена М. В. Фрунзе, на початку війни була вилучена органами КДБ і назавжди зникла в їх підвалах. Відшукати та повернути її авторові так і не вдалося.
Залишилася ненаписаною і книга спогадів: зустрічі, взаємини, розмови з В. Маяковським, І. Мічуріним, Ю. Яновським, М. Расковою, М. Тархановим, Б. Лавреньовим, А. Бучмою, Г. Юрою, М. Рильським та іншими видатними і невидатними діячами нашої культури, усні розповіді про які не раз доводилося чути численним друзям і гостям його гостинної оселі...
Життєвий шлях Олександра Єлисейовича Ільченка завершився 16 вересня 1994 року. Поховано письменника на Байковому кладовищі у Києві.