— Я — кадровий військовий, віддав армії 20 років життя, — розповідає Віталій Анатолійович. — Знявши у 2004 році погони, зайнявся підприємницькою діяльністю і на життя не ремствував.
— Як сприйняли появу в Криму, а згодом і на Донбасі так званих зелених чоловічків? Здогадувалися, чим усе це закінчиться?
— Те, що Крим у нас відберуть, а частину Донеччини й Луганщини окупують російські війська, навіть за часів Януковича важко було передбачити. Принаймні звичайній людині, яка мало цікавиться політикою.
Коли у Криму почали захоплювати частини Збройних Сил, інших військових формувань, зрозумів: за спинами Аксьонова та інших наближених до нього покидьків стоять росіяни. Точніше, їхні спецслужби, відбувається все це з особистого схвалення господаря Кремля.
Незабаром за таким же практично сценарієм почали розвиватися події і на Донбасі: захоплювались адмінбудівлі. Замість українських прапорів на них вивішувалися російські, готувалися так звані референдуми, у місцевих «активістів» почала з’являтися зброя.
У квітні виконувач обов’язків Президента України Олександр Турчинов оголосив про початок антитерористичної операції, задіявши і українське військо. За всім цим процесом я, як і більшість українців, спостерігав із телеекрана.
На початку травня пішов до свого Вишгородського військкомату, мовляв, я, офіцер запасу, сапер, прослужив у війську 20 років і хочу послужити своїй країні. У відповідь почув, що сапери не потрібні.
Тоді я зателефонував на гарячу лінію Міноборони, заявивши, що готовий призватися до ЗС на будь-яку посаду. На тім кінці дроту пообіцяли посприяти у моєму бажанні воювати.
Але, мабуть, не надто повірили в моє щире бажання, бо далі обіцянки справа не пішла: мені ніхто не телефонував цілих 4 місяці. А в цей час на сході гинули наші хлопці, визволяючи міста і села Донбасу!..
Тоді я звернувся до свого колишнього однополчанина, який у 2014 році обіймав не останню посаду в МО. Він уважно вислухав мене і зателефонував своєму другові-офіцеру у Житомир, попросивши підшукати для мене посаду. Незабаром повідомили, що є вакансія командира інженерно-саперного взводу, посада старшого лейтенанта.
В армії я був заступником командира бригади з озброєння, носив погони підполковника. Але я, знаєте, не вважав для себе приниженням обійняти старлейську посаду: що ж, подумав, колись, після вишу, теж починав із подібних посад.
Шапка з мене не впаде, якщо повторю той же шлях, тож відразу погодився. Тим більше що багато моїх ровесників ішли звичайними рядовими стрільцями.
— Знаєте, слухаю Вас і диву даюсь. Адже тоді, у 2014-му, таких добровольців, як Ви, дійсно було багато. Але разом із тим не менше, а то й значно більше було так званих відмовників, які втікали від мобілізації як дідько од ладану.
Звідси й запитання: що могло змусити взятися за зброю успішну людину, якій було що втрачати?
— Знаєте, дуже не люблю пишних слів, але у цьому випадку, мабуть, їх не уникнути. Так ось, я нікого не засуджую. Чесно: якщо є Господь Бог, то кожен триматиме відповідь за свої вчинки перед ним. Але тоді, коли наша держава починала сипатись як карткова хатка, мене взяла звичайна людська злість.
Чим, коли і перед ким я провинився, щоб мою землю топтав чужий чобіт? Чому мені має вказувати, як жити, якийсь зайда, котрий у власній хаті не може дати ладу, але лізе у мою домівку?
Я особисто повинен вирішувати, герой чи не герой Роман Шухевич, а не якийсь дядько у Москві. З такими міркуваннями я чимчикував до військкомату...
— Тоді, влітку 2014-го, мобілізовані до війська змушені були купувати обмундирування, захисні шоломи, бронежилети...
— Я знав, що армія обкрадена, обідрана і голодна. Тому зібратися на війну допомогли мені мої друзі. Залишалося тільки повідомити рідних і близьких про своє рішення.
— Вони з розумінням поставилися до нього?
— Дружина заплакала, дивлячись на мене благаючим поглядом: напевно, сподівалася, що я передумаю. Але я не з тих людей, що звикли змінювати свої рішення. Правда, перед тим як залишити домівку, я ще викопав на присадибній ділянці картоплю...
По прибутті до частини дізнався, що мене, підполковника, не можуть призначити на старлейську посаду, мовляв, звання не дозволяє. Та згодом вихід знайшли: я обійняв посаду помічника командира батальйону. Капітанську.
— Вам довелося фактично формувати підрозділ, вирішуючи при цьому безліч проблем. Як цей процес відбувався? Підлеглі знали, що їх чекає, чи серйозно не сприймали всього того, що відбувалося навкруги, але їх поки що не зачепило?
— Проблем, звичайно, вистачало. Знаєте, як і кого військові комісаріати мобілізовували до війська? Відповім дипломатично: не завжди найкращих. Так, були мотивовані, підготовлені у професійному плані люди, які рвались — у буквальному розумінні цього слова — у бій.
Але були, наприклад, великі шанувальники Бахуса. А спробуй із ними працювати! Проте ж де інших візьмеш?
— Інші відкупились...
— Отож... Щоб навести бодай якийсь порядок, довелося докласти колосальних зусиль. У цьому мені допоміг мій характер: я не з тих, хто міг заради дешевого авторитету пиячити разом із бійцями чи робити вигляд, що нічого не помічаю.
Розумів: у першому ж бою гинутимуть самі випивохи. І не лише вони, а й їхні товариші, що, до речі, потім так і було...
— На цій гібридній війні Ви провели більше року. Скажіть, а який відрізок часу був для Вас найважчим?
— У січні 2015-го командир нашого батальйону майор Олег Кузьміних потрапив у полон, заблукавши з групою бійців у тумані. Командувати батальйоном довірили мені. Саме тоді бойовики захопили Донецький аеропорт, який наші армійці захищали понад 240 днів і ночей.
Багато вояків загинули під обломками терміналів, підірваних сепаратистами, чимало опинились у полоні. Все це не могло не вплинути на моїх підлеглих. І, чесно кажучи, деякі бійці, які до цього мужньо воювали, готові були скласти зброю, мовляв, кому все це потрібно?
— І як Ви повертали їх до тями? Обіцянками влаштувати гарний відпочинок після перемоги чи залякували судом і прокуратурою?
— Який суд, яка прокуратура, коли не знаєш, чи доживеш до ранку чи вечора? Намагався переконати, що ми воюємо не за владу, а за власних дітей, дружин і матерів, звичайних українців. Словом, хотів достукатися до їхньої свідомості, їхніх сердець. А ще — особистим прикладом.
— Вдавалося?
— У більшості випадків мене чули...
— Ви нагороджені двома орденами Богдана Хмельницького...
— Літом 2015 року я керував операцією з евакуації 3 наших танків і 1 інженерної машини розгородження, які були ближче до ворожих позицій, аніж до наших. Спочатку ми хотіли знищити їх, але згодом вирішили, що вони ще знадобляться нам.
Усіх подробиць не переповідатиму, але нам це вдалося зробити, хоча бойовики піддавали нас шаленим обстрілам. Коли техніка опинилась у розташуванні наших військ, з перехоплених радіопереговорів дізналися, що цей факт дуже розлютив ватажків бойовиків.
— А за яких обставин отримали другий орден Богдана Хмельницького?
— Якщо коротко, то за оборону Донецького аеропорту.
— До речі, а які конкретно завдання Ви виконували, перебуваючи в районі АТО?
— Після того як наш батальйон пройшов на Житомирщині бойове злагодження, ми відбули на Донбас. Постійним місцем розташування стало місто Костянтинівка, але насправді особовий склад (а це кілька сотень бійців і командирів) розташовувався у селищі Водяне.
З ДАПом нас віддаляло не більше кілометра. Так ось, наші підрозділи шляхом ротації захищали сам аеропорт, а також виконували інші завдання.
Наприклад, охороняли й обороняли від можливого проникнення ворожих диверсійно-розвідувальних груп мінометну, артилерійську батарею, інші підрозділи.
— А що робили артилеристи і мінометники у тім районі?
— Вони, зокрема, підтримували вогнем наших кіборгів, готові були також і накрити вогнем бойовиків у разі їхньої спроби наступу на наші позиції. Були й інші завдання. Скажу так: сумувати не доводилося...
— Ваша дружина Тетяна — етнічна росіянка, а її родичі і сьогодні проживають у Росії. Те, що Ви воювали на Донбасі, відстоюючи інтереси «київської хунти», якою досі росіяни лякають дітей, не позначилося на Ваших родинних стосунках?
— Звісно, що позначилося. Після повернення з Донбасу я лише один раз поспілкувався зі своїми, так би мовити, родичами. Їхні погляди на всі 100% сформовані путінськими пропагандистами на зразок Кисельова, і їх ніхто й ніщо не переконає у зворотному.
— Ви не намагалися цього зробити?
— Звісно, що говорив. Більш того, наводив залізні аргументи на подобу того, що бачив їхніх земляків у приціл автомата. Але всі розмови припинилися після того, як на запитання Тетяниного брата, що я робив на сході, відповів: убивав ворогів України. І надалі, якщо буде потрібно, буду убивати...
— Дружина комфортно почувається в Україні?
— А чому їй не почуватися комфортно? Якщо не поїхала на свою історичну Батьківщину, куди її так наполегливо кличуть, то думає, що комфортно (усміхається).
Якщо ж серйозно, то моя дружина прекрасно розуміє, хто і де фашист, а хто — захисник своєї рідної землі. У нас тут розбіжностей немає. Більш того, вона і своїх рідних намагається навернути на шлях істинний...
Інтерв’ю провів Сергій ЗЯТЬЄВ
Фото надано автором
