Водночас, залишаючись переконаним комуністом, він не змінював переконань і зберіг свій партквиток у ті часи, коли колеги масово тікали з КПРС. Після реєстрації оновленої КПУ у жовтні 1993 року він вважався лідером її націонал-комуністичного крила. Утім, Олійник не пристосовувався до нової влади, а відразу ж виступив із жорсткою критикою режиму Леоніда Кучми.
А згодом, у 2004-му, став єдиним народним депутатом від української Компартії, який підтримав Помаранчеву революцію. Відчуваючи себе внутрішньо солідарним із демократичною опозицією, сам узяв участь в її діяльності. І цілком логічно, що кон’юнктурники й пристосуванці, котрі правлять бал у КПУ, не пробачили йому цього. А після його голосування за призначення уряду Юлії Тимошенко 2 березня 2005 року він був виключений з партії й фракції КПУ.
Дехто з його політичних опонентів навіть вважає, що політична публіцистика, як і взагалі політична діяльність Бориса Олійника, «глибоко розчарували колишніх прихильників його творчості, які не припускалися думки, що їхній улюблений поет виявиться не послідовним борцем за незалежну, демократичну Україну, а оборонцем ідеї Союзу, Компартії, «заповітів» Леніна...» Проте й вони змушені визнати: «Внесок поета у розвиток як пристрасної лірики, зокрема й глибоко інтимної, так і сучасної ліро-епічної та ліричної поеми (у цьому жанрі він постає митцем, який володіє аналітично-художнім мисленням високої проби й містким, гнучким словом), є, безумовно, значним».
Народився Борис Ілліч Олійник 22 жовтня 1935 року в селі Зачепилівка на Полтавщині. Вірші почав писати у шкільному віці. Він «топтав стежку до п’ятого класу Зачепилівської семирічки», коли побачив у новосанжарівській райгазеті «Ленінським шляхом» свій невеличкий вірш і своє прізвище.
1953 року, після закінчення навчання у школі, вступив на факультет журналістики Київського університету імені Т. Г. Шевченка, а вже у 1958-му розпочав роботу в редакції газети «Молодь України». Поет і журналіст, часто їздив у відрядження, зокрема — на ударну комсомольську будову — Лисичанський хімкомбінат, про неї ж і про молоде місто Сєвєродонецьк надрукував у газеті серію нарисів і видав документальну повість «За Сіверським Дінцем» (1959).
Пережите у дитинстві та в роки молодості лягло в основу першої його збірки поезій «Б’ють у крицю ковалі» (1962). Друга збірка — «Двадцятий вал» (1964) — була відзначена Республіканською комсомольською премією ім. М. Островського. Домінантою цієї збірки стає поєднання героїчного й буденного, високого й приземленого. У добу нарощування науково-технічних здобутків поет прагне сказати своє слово про людину, здатну прокладати дороги в космос, пізнавати мікросвіт фізичних речей і водночас якнайглибше вкорінюватися в рідний ґрунт, в історичний досвід народного життя. Так, докопуючись до сутності «Щастя» (це назва одного з ранніх віршів), поет говорить про здобутки таланту і генія людини, наголошує, що поряд із досягненнями космонавтів («Найкращі пісні — героям, і квіти найкращі — їм») має належно цінуватись і праця хлібороба-тракториста, що «лугами гортає рахманні скиби» землі.
Не купуйте теми в магазинах,
Не шукайте істину у пальці —
В картузах, у вицвілих хустинах
Ходять теми на роботу вранці.
Синій птах не в мареві Атлантики
І не в екзотичному Коломбо...
Косять жито стомлені романтики
У неромантичних робах.

Цікавий факт. Павло Тичина, маючи на увазі цей вірш, занотував якось удосвіта: «Знайти в попередніх номерах газет Бориса Олійника вірш. Він хороший, цей вірш. Написати йому. 5-та година ранку 19/ХІ-62». І далі, поряд із новими героями поезії шістдесятників — дядьками, тітками, дідами — з’являються й Олійникові.
Б. Олійник пише своєрідні віршовані «портрети» — монологи про сільських трудівників, як от хворого хлібороба («Про хоробрість»), інваліда з фронту («Дядько Яків»), «співрозмову» зі скромною вчителькою В. І. Левкович («Формула»), присвячений М. Рильському вірш «Пісня», автобіографічні нотатки «Про себе».
Згодом виходять у світ збірки «Вибір» (1965), «Коло» (1968), «Відлуння» (1970), «Рух» (1973).
Вражає витонченість поетичної творчості Олійника. От хоч би й задушевно-ліричне слово про матір:
Посіяла людям літа свої, літечка житом,
Прибрала планету, послала стежкам
споришу,
Навчила дітей, як на світі по совісті жити,
Зітхнула полегко — і тихо пішла за межу.

Вона посміхнулась, красива і сива, як доля,
Махнула рукою — злетіли увись рушники.
«Лишайтесь щасливі» — і стала
замисленим полем
На цілу планету, на всі покоління й віки.

Філософські роздуми про непорушність зв’язку поколінь знайшли також своє відображення у збірці «Коло», зокрема у таких рядках:
Батьки і діти! Діти і батьки!
Нерозділиме і одвічне коло.
Ми засіваємо житейське поле,
І не на день минущий — на віки.
Між нас не ляжуть вирвами роки,
Бо наша кров пульсує в нашій долі...
Батьки і діти... Діти і батьки...
Нам нічого ділить на спільнім полі.

Ліризму сповнені цикли «Сковорода і світ», «Досвід», «На лінії тиші», «При гончарному крузі. Олесеві Гончару», «Сиве сонце моє. Пам’яті матері». Й навпаки — драматичні, гострі поезії: «В рамі прицілу», «Прометей приручений», «Про черги», «Погоня... І постріл...»
Поет застосовує також умовність, вигадку, елементи казки, фантастики, алегоричну та символічну образність у таких творах, як «Принцип», «Про середину», «Притча про ноги», «Притча про славу», «У поета гроші завелись».
Поет часто-густо роздумує над нездоланністю поступу людського, над громадянською цілісністю людини-патріота і водночас в іронічно-сатиричному тоні засуджує «громадянина планети Земля», позбавленого відчуття Батьківщини. Актуальність цих ідей і мотивів, їхня природність для творчості Бориса Олійника підтверджує поема «Поворотний круг» (1989). «Доля» — теж поема-роздум, поема-пошук; ідеться в ній про духовно-моральне багатство людини, про органічну єдність у її матеріальному та духовному бутті історії й сучасності.
Борис Олійник — автор понад 40 книг поезії та публіцистики, виданих в Україні та інших республіках СРСР. Поезію українського автора перекладено російською, італійською, чеською, словацькою, польською, румунською й іншими мовами.
Нині Борис Ілліч Олійник є головою Комітету з Шевченківської премії, головою Українського фонду культури. Продовжує трудитися для України, для її народу, тобто для нас із вами. За все це йому низький уклін та щира дяка.
Ярослав ШЛАПАК, Укрінформ