— Що передбачає соціально-економічне партнерство?
— Соціально-економічне партнерство в аграрній сфері є формою взаємодії сільгоспвиробників, землевласників і сільської громади для реалізації інтересів сторін та підтримки сільського розвитку на основі рівноправності, взаємної поваги і взаємної вигоди. Саме узагальнення існуючого в Україні досвіду створення і функціонування соціально-економічного партнерства, визначення найкращих практик та напрацювання відповідних рекомендацій стали головними цілями нашого дослідження.
— В яких регіонах проводилося дослідження, хто був його учасником?
— Обстеження проводилося у 8 областях — Дніпропетровській, Полтавській, Сумській, Київській, Чернігівській, Одеській, Тернопільській та Львівській.
Загальну вибірку опитаних становили 150 респондентів. Серед них — 30 представників сільгосппідприємств, 60 дрібних землевласників-орендодавців, 30 сільських голів, 30 представників районних і обласних органів влади.
З-поміж сільгоспвиробників було сформовано 3 групи орендарів за розмірами землекористування. Перша — фермерські господарства і невеликі сільгосппідприємства, які обробляють до 1 тис. га землі. Друга — сільгосппідприємства середнього розміру. Кожне з них господарює на земельній площі в 1-5 тис. га. До третьої групи увійшли більші сільськогосподарські підприємства: у кожного з них понад 10 тис. га землі.
Зважте на те, що опитувалися саме ті виробники, які мають досвід співпраці і підтримки сільських громад.
— Які загальні результати проведеного дослідження?
— Опитані орендарі сільськогосподарських земель загалом вважають, що встановлення соціально-економічного партнерства є важливим і необхідним для доброзичливих стосунків з громадою, довгострокових орендних відносин і відповідального землекористування. Вони усвідомлюють, що без цього в нинішніх умовах надто складно планувати довгострокові інвестиції у сільськогосподарське виробництво.
Водночас обстеження довело, що відносини, котрі складаються між орендарями та сільськими громадами, переважно залежать від бажання та можливостей виробників і значно менше — від громади. Вплив сільських громад на формування і функціонування взаємовідносин із виробниками є обмеженим здебільшого через недостатній рівень самоорганізації, лідерства та відповідного законодавчого забезпечення.
Соціально-економічне партнерство його учасниками переважно сприймається спрощено — у вигляді допомоги та благодійництва. Тож можна сказати, що культура соціально-економічного партнерства ще потребує свого формування. Розвиток соціально-економічного партнерства на селі гальмує також відсутність відповідного законодавства.
— Які головні мотиви співпраці та які види підтримки громад є найбільш поширеними?
— Основним мотивом орендарів, який спонукає їх до співпраці, є необхідність підтримувати довгострокові орендні відносини з членами сільських громад. Про це повідомили 65,6 % опитаних сільськогосподарських виробників. Створення належних умов для жителів села, які працюють у конкретному господарстві, також підштовхують сільгоспвиробників до встановлення соціально-економічного партнерства. На цьому наголосила половина з них.
Давайте говорити і про те, що чимало керівників або власників господарств проживають у селах. Тому нормальні стосунки з односельцями для них багато важать. У цьому зізналося 43,8% наших респондентів, які безпосередньо працюють на землі. А 28% сказали, що так вони хочуть уникнути будь-яких конфліктів з громадами, бо це може зашкодити їхньому бізнесу.
Члени громад зазначили, що плідна співпраця з орендарями формує відчуття довіри до них і додає впевненості у завтрашньому дні. Це багато важить для них, адже в сільській місцевості вкрай важко знайти роботу. Тому члени громад намагаються всіляко підтримувати тих сільгоспвиробників, які створюють нові робочі місця, інвестують у поліпшення сільської інфраструктури. Важливим для них також є питання щодо збереження родючості землі, яку вони здають в оренду.
Результати дослідження доводять, що переважно допомога орендарів сільським громадам надається час від часу. Тобто вона не має системного характеру. Найчастіше підтримка надається проведенню культурно-освітніх заходів. На це вказали 78% опитаних нами орендарів і 62% — представників сільських громад. Серед пріоритетів соціально-економічного партнерства також підтримка шкіл (відповідно 69 і 66%), дитячих садків (75 і 52%), будівництво або ремонт доріг (69 і 51%).
На важливості допомоги в закупівлі ресурсів для особистих селянських господарств (ОСГ) наголошували 38% орендарів і 31% представників сільських громад. Також 16% і 10% представників цих цільових аудиторій зазначили, що вкрай важливо посприяти ОСГ у збуті вирощеної ними продукції.
— Хто здебільшого ініціює налагодження соціально-економічного партнерства — сільські голови чи керівники сільгосппідприємств, фермерських господарств? Як на цьому тлі виглядають районні та обласні держадміністрації?
— Я одразу перейду до цифр. Вони є показовими. Згідно з результатами опитування, лише 12% сільгоспвиробників назвали сільські громади ініціаторами партнерства. Понад половина представників сільських громад упевнені, що його започатковує сільський голова. Водночас, 46% сільгоспвиробників вважають, що саме вони підштовхують сільські громади до співпраці. Цю думку не поділяє жоден сільський голова. З баченням сільгоспвиробників у цьому питанні солідаризується лише 8% членів сільських громад.
Орендарі (серед дрібних — 70%, середніх — 83%, великих — всі одноголосно) зазначили, що започаткування та ефективність соціально-економічного партнерства, насамперед, залежить від громади села. Водночас чверть представників сільських громад нарікає на роз’єднаність, яка спостерігається в їхньому середовищі. І це, на їхню думку, заважає розвитку соціально-економічного партнерства.
Ані члени громад, ані представники сільгосппідприємств не вбачають районні або обласні держадміністрації серед ініціаторів партнерства. Хоча 13,3% опитаних нами представників органів влади впевнені, що саме з їхнього подання започатковуються тісні соціально-економічні відносини між сільгоспвиробниками та сільськими громадами.
— Соціально-економічне партнерство документально оформлюється чи все обмежується словесною домовленістю сторін?
— У більшості випадків співпраця сільгоспвиробників і сільських громад документально не оформляється. Найчастіше документальне оформлення співробітництва спостерігається у групі великих господарств (50%), у невеликих та середніх за розміром цей показник значно менший — він становить лише 30% та 17% відповідно.
Що змушує сторони відмовлятися від офіційного оформлення співпраці? Ми отримали відповідь і на це запитання. Учасники дослідження послалися на високу вірогідність того, що сторони з об’єктивних причин не завжди можуть виконувати взяті на себе зобов’язання. Візьмемо до уваги нинішню економічну скруту. Вона змусила багатьох сільгоспвиробників затягти паски.
Є й інша вагома причина. Сільгоспвиробники побоюються перевірок контролюючих органів. Справа в тому, що фіскальні органи не завжди зважають на соціальний аспект діяльності сільгосппідприємств і тому можуть кваліфікувати його як ухиляння від повної сплати податків.
Сільські голови мають свої перестороги, особливо зараз, коли корупції оголошено війну. В умовах законодавчої невизначеності суті та значення соціально-економічного партнерства за бажання їх можна звинуватити в корупційних діяннях.
— Як відбувається планування соціально-економічного партнерства?
— Невеликі і середні сільгосппідприємства переважно, а це 80% і 83,3% відповідно, попередньо не планують допомогу. Вони надають її сільським громадам спонтанно, виходячи з власних фінансових можливостей. Зовсім інша ситуація у великих сільгосппідприємствах: 40% із них щорічно розробляють програми соціально-економічного партнерства і суми, яких потребує їх реалізація, заносять до власних бюджетів. 76,7% опитаних сільських голів стверджують, що громади беруть участь у плануванні соціально-економічного партнерства, але лише 33,7% членів громад погоджуються з таким їхнім твердженням.
— Який виробник вважається найбажанішим для сільської громади, і яка громада є найприйнятнішою для відповідального виробника?
— Це питання проаналізовано як у рамках опитування, так і під час проведення низки фокусних обговорень. Скажу відверто: отримані результати нас не здивували. Згідно з ними, ідеальним у плані співпраці вважається сільгосппідприємство, зареєстроване в районі, в якому здійснює свою господарську діяльність. Воно має наповнювати місцевий бюджет своїми податками.
Ще одна особливість — власник цього підприємства мусить проживати на території села або району. Це посилює його відповідальність за співпрацю з сільською громадою, змушує його цікавитися життям села, особисто комунікувати з людьми. Таке сільгосппідприємство має на законних підставах обробляти землю, створювати нові робочі місця.
Як має виглядати портрет ідеальної сільської громади? На думку сільгоспвиробників, вона має бути згуртованою, мати чітке бачення наявних потреб, стратегічний план розвитку на 5–10 років. Бажано, щоб у таких громадах функціонували громадські організації, обслуговуючі кооперативи, створювалися необхідні умови для розвитку малого та середнього бізнесу з метою формування дієвих партнерств для сільського розвитку. Велике значення надається професійній підготовці, лідерським якостям та чесності сільських голів і тих їхніх односельців, які суттєво впливають на ухвалення колективних рішень.
— Виходить так, що повноцінний розвиток соціально-економічного партнерства неможливий без посилення лідерства та самоорганізації громад. А чи не простіше законодавчо визначити певний рівень виплат з боку сільгоспвиробників на підтримку сільських громад?
— Ми вивчали і це питання. За результатами опитування, запровадження обов’язкових соціальних платежів сільгоспвиробників, розмір яких встановлюється як частка нормативно-грошової вартості орендованої землі, підтримує 93% опитаних сільських голів, 80 — представників обласних і районних органів влади та 40% — сільгоспвиробників. При цьому приблизно 60% сільгоспвиробників переконані, що рівень та форма допомоги селу мають визначатися самими сільгосппідприємствами без законодавчого запровадження додаткового їх оподаткування.
Як показує практика, якщо є дві сторони процесу, вони мають домовлятися між собою. Але це можливо за умови рівноправності, а також готовності до компромісу. Того самого компромісу, який дозволить враховувати інтереси один одного. Отже, не варто протиставляти обов’язкові соціальні платежі розвитку партнерства. Їх можливе запровадження, безперечно, сприятиме наповненню бюджету сільських рад, однак це не позбавить необхідності розвитку ініціатив і соціально-економічного партнерства за лідерства громад.
Ще додам, що за умови долучення громад до розпорядження нинішніми сільськогосподарськими землями державної власності роль соціально-економічного партнерства лише зростатиме, адже громада отримає серйозну можливість вести рівноправний діалог з агробізнесом з урахуванням її потреб та інтересів.
— Які напрацьовані головні рекомендації за результатами дослідження?
— За результатами дослідження, ми виокремили головні наявні моделі соціально-економічного партнерства. Вони доволі добре зарекомендували себе з погляду їх оформлення і тому пропонуються для застосування. Ідеться про доцільність укладання кількох видів угод про соціально-економічне партнерство, про запровадження комунального комерційного підприємства та створення благодійного фонду.
Також ми пропонуємо запровадити пілотні проекти соціально-економічного партнерства з метою поширення найкращих практик. Окремі рекомендації стосуються посилення ролі сільських громад, необхідності планування їх розвитку на тривалий час тощо.
Головне нам усім зрозуміти одну просту річ — соціально-економічне партнерство дає змогу його учасникам вижити в нинішніх непростих умовах і створювати передумови для успішного функціонування в майбутньому.
Мак­сим НА­ЗА­РЕН­КО,
На­ціо­наль­ний прес-клуб
з аг­рар­них та зе­мель­них пи­тань