Вітальня[col=130]
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
П'ятниця Вересень 25, 2020

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 30 Жовтень 2015 21:49

Олексій Довгий: не руйнуй того, що створив у тобів Бог

Rate this item
(0 votes)

Приводів для цього інтерв’ю було два. По-перше, у поета Олексія Довгого вийшла нова книжка поетично-філософських мініатюр «Срібна роса», заповнена філігранно-глибокими сентенціями та афоризмами, скажімо, такими: «Керувати людьми може не кожен. У багатьох не вистачає на це совісті», «Річка стара, але вода у ній завжди молода», «Євромайдан вивернув назовні весь бруд нашого життя», «Виховуй не людей, а самого себе».
По-друге, до моїх рук потрапила книжка «Дереворити» за 1999 рік, а в ній зазвичай акварельно-ніжний ліричний поет несподівано інший — жорстко публіцистичний, навіть гнівний, і напрочуд прозорливий. Якби не датування, можна було б подумати, що вона написана ось-ось. Там, наприклад, є такий вірш:


«А цей чоловік — він страшний чоловік,
Він тягне в майбутнє похований вік.
Він лютий на все, що сьогодні живе,
Він все б задушив, що вродилось нове.

А цей чоловік — він з юрми сатани,
Він повен ущерть за минуле вини.

Він покруч від роду, він зрадник в крові,
У нього не мозок, а жовч в голові.

А цей чоловік ще при владі, як тінь,
У нього ще буде, ой-ой, поколінь.

Із нього ще вийде на Всесвіт біда,
І вкриється чорним земля молода.

А цей чоловік — він страшний чоловік,
Його поховає його ж таки вік.

І Час його прах по світах рознесе,
А потім зупиниться й скаже: «Усе!»

Впізнаєте, про кого це?..
Перегук дев’яностих (а «Дереворити» — це великий цикл, що розтягнувся в часі у кількох книжках) із сьогоденням і спрямував нашу розмову, породивши запитання не стільки про поезію, скільки про те, що відбувається нині з нами.
— Олексію Прокоповичу, що Ви скажете про сучасну Україну? В чому ми перебуваємо?
— Україна для мене єдина держава, в якій я жив, живу і житиму до самої смерті. Я нікуди не поїду. Я не можу в іншій країні співати. Я багато держав відвідав, зокрема неодноразово бував у Німеччині, Італії, Франції. Найближчими мені були Балкани, передусім Чорногорія, вона найбільше припадала до душі, ніж будь-яка інша високорозвинена країна. Мабуть, вона мені близька генетично. Та я можу існувати тільки в Україні.
— Хтось прочитає і скаже: «Олекса Довгий витає в емпіреях. Він надто романтично налаштований, а на Донбасі людей убивають, житлові тарифи та ціни на будь-що зашкалюють, кількість жебраків зростає, кожен десятий українець — безробітний. Як це узгодити з ніжним ставленням до Батьківщини?
— Я все це чітко бачу, бо живу тут, все сходиться до мене, лине в мою голову, моє серце, все там осідає. А ще треба усвідомлювати досвід попередніх поколінь. Як жили до козаччини, під час козаччини, за царату, в радянський період і так далі. Це я досліджував, освоював і осмислював упродовж життя. І скажу, що ніколи Україна не мала щасливої долі. Що то за доля, коли постійно війна, одна закінчилася, друга почалася... До речі, була не Вітчизняна війна, а Світова, ми воювали за Росію, — не за Україну, хоча Україна була в складі Росії. Та це зовсім інше.
Люди, зокрема молоді, багато чого не розуміють. Існували дві великі потужні держави — США і Радянський Союз. Одна вилюднілась на засадах свободи і демократії, друга копирсалася в ярмі, в одній підвелась оптимістична нація, в другій стражденно плазували, пропущені через м’ясорубку терору, совєцькі люди. Ми в Радянському Союзі не мали благополучної долі. Нас постійно гнітили. У нас генетичне пригнічення.
Та українці виживали за будь-яких умов. Це дуже розумні люди, такої всебічно розумної нації ще пошукати у світі. Це високодуховна нація. Такий скарб, як українська народна пісня, де ще на планеті знайдеш? А ще маємо багато творців, світочів, які для народу робили величезну справу. Українська нація є, хоч вороги і байдужі кажуть, що її нема, що нема України.
Авжеж, таке високе поняття, як нація, розбазарили, проте нині українство консолідується, незважаючи на неймовірно трудний час.
Мова... Скільки та українська мова перетерпіла! А ми з вами розмовляємо українською. Ні, це невмируще. Нація наша невмируща. Але бідна нація.
— Хтось, можливо, іронічно дорікне: «Авжеж, винні москалі. А самі що, не винні?»
— Так, винні. Але життя доводить, що багатим стає не розумніший і духовніший, а нахабний, агресивний і підлий.
Як я сприймаю сьогодення? Найлегше дихати стало після того, як переміг Майдан. Проте почалося навантаження на нашу психіку, на наше матеріальне становище. Шалений тиск іде від тієї ж Росії, яка весь час, скільки існує, інших душила і душить. Це страшна держава, держава-терорист. Нам випало її зупиняти.
— Часто лунає самодокір, що ми не плекаємо наших героїв, на прикладах яких треба виховувати людей, не любимо і не шануємо живих, та й померлим не віддаємо належного. От пішли у засвіти Леонід Талалай, Леонід Череватенко, Євген Сверстюк... За ними тягнеться шлейф слави, проте вони знову ж таки не пошановані належно.
У Вас був ювілей, вийшла нова книжка — мовчання. Вами стільки зроблено, справді золотого, — і така коротка пам’ять у колег, суспільства, держави. Як Ви це сприймаєте?
— Я до цього звик. Я намагався жити в такому власному оточенні, наче під ковпаком, хоч і перебував у вирі різних подій у середовищі надто різних людей. Мене кілька разів хотіли забрати в Москву, зокрема на керівну посаду в ЦК КПРС. Ось один із найхарактерніших випадків.
Приїхала комісія до Києва, очолював її завідувач ідеологічного сектора ЦК КПРС Мирон Тесленко, українець. Перевіряли два видавництва. Передусім, з’ясовували, чи є націоналізм в Україні. Це було в середині шістдесятих, коли ув’язнювали світлих людей. Комісія спочатку перевірила «Політвидав», де був директором Хворостяний. Враження він на них не справив.
У видавництві «Дніпро» з багатьма говорили, але зацікавив їх тільки я. Ми розмовляли дуже довго, запитали прямо: «Националисты на Украине есть?» Я сказав: «Я тут давно живу, не бачив їх. От підіть на Хрещатик і подивіться, нема жодного націоналіста. Є люди, які дуже люблять Україну. А на них іноді вішають ярлик «націоналіст». Я належу до таких націоналістів у душі. Проте не причетний ні до яких організацій. От ви цікавитеся Україною. Я можу багато чого розповісти».
Вони уважно слухали, звісно, що все нотувалося, записувалося. У запалі наговорив усякого, критикував уряд, партію. Роз’їхалися. Наступного дня Тесленко телефонує: «Я хотів би з вами ще зустрітися наостанок. Поговоримо». Приїхала машина, з «мальчиками в чорном», зрозуміло, що кадебісти. Посадили мене в салон, привезли в готель ЦК. Зустрів Тесленко, завів розмову наодинці: «Знаєте, я тут написав доповідну, завтра її покажу Щербицькому. Боюсь, що він не підпише. Ви подивіться, будь ласка. Може, поправите щось, щоб я не наразився на неприємність». Я прочитав і зрозумів, що там багато з того, що я говорив раніше.
Кажу: «Доповідна правдива, він підпише, от побачите. Він цього не знає, жевжики, які його оточують, йому ні про що не розказують. Я вам розповів живу правду про те, як зараз живе Україна і які люди на Україні». Тесленко зауважив: «Говорят, что украинцы — это хохлы продажные». Відповідаю: «Справжні українці ніколи не продавалися, а хохли — так». — «А что такое хохлы?» — «Це ті, що зараз сидять у вас, у Москві, хохли вас послали сюди. А тут їх немає, є справжні українці». Поїхав він до Щербицького, повіз доповідну.
Минуло десь із півроку, я трохи побоювався за свої відвертості. Завжди був прямим чоловіком, а раптом капнули... В Україні тривав саме чорний період: викошували будь-яке інакомислення. Знову приїжджають кремлівські функціонери з ЦК КПРС. До видавництва «Дніпро» підкочує чорна «Волга».
«Довгий де?» Мирон Тесленко каже: «Вы знаете, Алексей Прокофьевич, я приехал по вашу душу. Идите ко мне работать. Будете ведать литературой Украины и Белоруссии. У вас будет солидная ставка, отдельная машина, будет квартира в Москве».
Я відразу відповів: «Якби ви мені сказали: ось гора золота — і вона буде твоя, тільки їдь у Москву златоглаву, я б ніколи не поїхав. Україну я ніколи не покину. Це моя Батьківщина, моя держава. Україну я люблю і не поміняю ні на яку Москву». — «Ну, подумайте еще». — «Я вже думав».
— Відомо, що КДБ особливо уважно пильнував творчих людей. До спілок не можна було вступити, проминувши КДБ. Проте і в таких умовах чимало людей зберігали порядність. Хто донині для Вас залишається людиною чесною, принциповою, про яку Ви точно знали і знаєте: цей не підведе, не закладе, допоможе, порадить...
— Серед покоління письменників, у яке я втрапив у видавництві «Дніпро», були класики. Ми їх усіх знаємо поіменно — це шість-сім чоловік. Але окрім них ще було багато гідних в областях, у провінції. Це такі дивовижні люди, як Іван Вирган, Василь Мисик, Кость Гордієнко.
У Спілці письменників серед старшого покоління не було підлоти за означенням. Різне говорили, скажімо, про Остапа Вишню, Павла Тичину, Миколу Бажана та інших. Все це дрібниці порівняно з тим, що ці люди зробили. Вони через все пройшли, не втративши гідності, ніколи ніде не підводили, хоча були різні обставини. Їх нещадно критикували. До них треба ставитися з поблажкою.
Григорій Кочур мені сказав таке: «Були різні люди, але з різними людьми ми дружимо і тепер. Я знаю, що він часом неправильно говорив і чинив, не треба було цього робити. Але я з ним дружу, треба переступати через це все».
— Хто нині є в колі ваших друзів-однодумців? Кому Ви можете будь-коли зателефонувати?
— Моїх ровесників майже нема. Залишилися Юрій Мушкетик, Роман Іваничук, Іван Дзюба.
— А з молодших?
— Я дуже шаную, люблю, як рідного сина, Сергія Гальченка. Ми дружимо давно, у нас багато спільного. Він великий знавець Шевченка, таких знавців у світі більше нема, він один-єдиний. До речі, йому не дали Шевченківської премії, коли він номінувався. Ніхто не зробив стільки для Шевченка, як Гальченко. Давні друзі — Петро Засенко, Данило Кулиняк, Віктор Женченко.
Дружу із Василем Степаненком, донедавна директором видавництва «Веселка». Він чудово знає Грецію, грецьку літературу, перекладає, багато робить для цієї країни, видав майже всю грецьку міфологію українською мовою.
З молодших — це Іван Рябчій, Дмитро Чистяк, спілкуюся дуже близько з ними. Люблю цих талановитих хлопців. Рябчій — переважно прозаїк. Дмитро Чистяк і поет чудовий, і перекладач, 13 мов знає, зокрема французьку, німецьку, фламандську. Енциклопедичні хлопці. Обоє перекладають як українською, так і з української на інші мови. Отже, друкують книжки у різних країнах, що не так просто. Вони, як мої діти молодші. Ми поважаємо одне одного, постійно контактуємо.
З Леонідом Горлачем маю дуже хороші стосунки. Коли він з’явився в Києві, то я дав прихисток йому у своїй квартирі.
З Іваном Драчем — у виняткових стосунках. З Борисом Олійником менше приятелюємо. Раніше були ближчими, коли я працював у видавництві «Молодь», один одному допомагали.
Мене вразило, коли Льоні Талалая не стало, що він вважав мене своїм учителем і другом. Останню книжку «Безпритульна течія» так і підписав: «Другу і учителю».
Часом одержую книжки, які мене просто вражають. От якось Петро Сорока надіслав книжку «Лісові псальми». Яка потужна книжка! Я думаю, чому про неї ніде не говорять? У нас узагалі це не обов’язково. Коли виходить хороша книжка, її не помічають ні критика, ні вороги.
— А Ви щось нове пишете?
— Звичайно, щодня! Хоч вік такий, що можна тільки підбивати підсумки. Є багато написаного, яке досі лежить у шухляді. Його треба піднімати, оприлюднювати. Проте й написати дещо потрібно. Наприклад, спогади про Миколу Лукаша. Адже я стільки років жив поруч із ним, можу про нього сказати більше, ніж будь-хто: яким цей феномен був, як творив, ходив, одягався (а ходив він «голий і босий» навіть у мороз!)
Ще треба написати про Павла Тичину, Григора Тютюнника, Євгена Гуцала, Григорія Кочура, Олександра Білаша... Та й власний поетичний струмінь треба переводити в літери.
Я завжди прагнув лаконічності, тож у своїй найсвіжішій книжці «Срібна роса» помістив нові філософські та ліричні мініатюри, які переважно набули розмірів афоризмів. На завершення розмови подарую читачам такі: «Не руйнуй того, що створив у тобі Бог», «Благородний вчинок ціни не має. Якщо має, то він уже не благородний!»
Володимир КОСКІН

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».