Спочатку чинили це з одноосібниками, а, наприклад, упродовж зими 1933-го більшовицькі посіпаки позабирали хліб навіть від колгоспників. Вони продовжували це робити й навесні: гребли буквально все, що бачили, навіть тоді, коли лютував страшний голод.
Компартійний режим, винищуючи українців голодною смертю, не робив поблажок і для дітей. Приміром, юрисдикція однієї з урядових постанов, покликаних «боротись із розкраданням соціалістичної власності», розповсюджувалась і на них. Тож 10–12-річних «злодіїв», спійманих на полі зі жменькою колосків, нещадно катували.
У деяких селах директори шкіл намагалися рятувати своїх підопічних, організовуючи для них безкоштовні обіди. Василь Івчук — директор Дударківської школи, що на Київщині, один із них. Він створив для трудової практики учнів підсобне господарство, і діти, проходячи її, вирощували овочі.
Саме з них, за розпорядженням директора, готувалися безкоштовні сніданки для 200 школярів і вчителів. Відмінників він преміював двома шматочккми хліба, дозволяючи брати із собою додому — для молодших братів і сестер.
При цьому діти працювали ще й на підсобному господарстві Дарницького м’ясокомбінату. За це там отримували по півтарілки супу. Саме завдяки такому «ноу-хау» абсолютна більшість дітей вижила.
Та не вижив Василь Івчук: у жовтні 1938-го його розстріляли, пригадавши директору «виховання дітей у куркульському дусі».
Особливо непереливки було дітям заможних селян, яких влада назвала «куркулями». Для більшості з них це тавро ставало вироком: у таких родин конфісковували майно, їх виселяли з будинків. Батьків відправляли на спецпоселення у віддалених районах СРСР, а їхніх нащадків — до інтернатів і дитячих будинків. Ставши дорослими, вони були позбавлені права на отримання вищої освіти, обирати місце проживання та роботу.
Для дітей «куркулів» та інших «ворожих елементів» створювали такі собі міні-концтабори. Один із них існував неподалік села Личанка, що на Полтавщині. Його мешканці голодували, хворіли.
За іронією долі через паркан від інтернату у зруйнованому храмі під пильним оком охоронців зберігалося конфісковане у селян зерно. Воно, намочене снігом та дощем, пріло і гнило, а поруч... умирали діти.
З листів, спогадів колишніх вихованців виявляється, що більшість дитбудинків була в жахливому стані: без опалення взимку, по четверо дітей на односпальному ліжку, діти без одягу і взуття роздягнені сиділи в спальнях, не завжди ходили в школу.

Люди, не дайте вмерти моїй дитині...
Щоб урятувати дітей від неминучої смерті, батьки наймолодших, навіть немовлят, привозили до найближчих міст і залишали на залізничних вокзалах, під лікарнями та сиротинцями. Персонал цих установ віддавав їх до притулків, дитячих будинків.
Ці діти назавжди втрачали зв’язок із родинами, свої прізвища й імена. Новоприбулих немовлят працівники притулків, ніби насміхаючись, записували під іменами Анна Ахматова, Максим Горький, Дем’ян Бєдний, Бернард Шоу, Карл Лібкнехт.
Спроби тих, хто вижив, у дорослому віці знайти своє коріння, були приречені на невдачу: всі документи про цей період влада засекречувала або ж знищувала.

Малолітні злочинці
Опиняючись у містах, старші діти для виживання змушені були займатися жебрацтвом та дрібними крадіжками. Вони об’єднувались у ватаги, влаштовуючи колективні «наскоки» на міські ринки та черги за хлібом.
Так, 25 травня 1933 року на Харківському залізничному вокзалі було підібрано 2 тисячі дітей. А 28 травня у вщент переповнених сиротинцях Харкова очікували розміщення 9 тисяч 420 дітей.
По області дітей, які потребували бодай якоїсь допомоги, зібрали близько 28 тисяч. І це при тому, що 24 тисячі 475 дітей уже були розподілені по переповнених притулках!..
У травні 1933 р. Політбюро ЦК КП(б)У прийняло постанову «Про боротьбу з дитячою безпритульністю та бродяжним елементом», яка передбачала утворення республіканської та обласних комісій. Головним їхнім завданням було припинення залишення дітьми своїх сіл, а також заборона їм жебракувати навколо військових частин та їхніх літніх таборів (щоб не викликати хвилювань серед червоноармійців, більшість з яких була вихідцями із села).
На залізничних вокзалах організовували заслони, які вели періодичний облік усіх дітей села, брали на окремий облік дітей, які поверталися з міста або із заслонів тощо. На околиці Харкова стояв поїзд, який мав 13 вагонів, в кожному з яких утримували дітей, забраних із вулиці.
Вчителька, яка доглядала за ними, з кожним погіршенням стану здоров’я переводила дитину з одного вагона в наступний: «Діти переходять з одного бараку до іншого і доходять до 10-го бараку, а там ніхто не виживає».
Малолітніх сиріт, які за віком ще не могли працювати, комісія мала розміщувати по колгоспних патронатах, а харчування для них мусили збирати колгоспники і одноосібники, які самі вимирали голодною смертю.

Діти без дитинства
З 1932 року набуває поширення ще один тип закладів — приймальники-розподільники. Завданням останніх було збирати безпритульних дітей, проводити їх дезсанобробку, надавати новий одяг та забезпечувати їхній перехід до закладів опіки (притулків, інтернатів, комун) або на патронат.
Умови утримання дітей у дитбудинках не гарантували їм виживання, адже при перевищенні кількості дітей ніхто не виділяв додаткових асигнувань на їхнє утримання.
Таємна стенограма особливої наради Харківської міськради з питання боротьби з безпритульністю від 4 липня 1933 р. засвідчила, що діти, яких у таких притулках лише у Харкові було зібрано на той час 18 тисяч, «мруть і мруть страшенно».
Скільки повимирало українців у роки Великого Голодомору 1932–1933 років? Достеменної відповіді на це запитання немає. І навряд чи буде. Але історики, які досліджують цю чи не найтрагічнішу сторінку нашої історії, схиляються до думки, що Голодомор звів із білого світу, як мінімум, 4 мільйони українців.
Документи системи народної освіти проливають багато світла на дитячу смертність 1932–1933 років. Особливо промовистими є дані про дітей, народжених у «голодні роки»: різниця між кількістю дітей, які тоді народились, і тими, які сіли за парти у 1939-му і 1940 роках, катастрофічна.
Для прикладу візьмемо Полтавщину. У місті Пирятині в книгах реєстрації новонароджених записано, що протягом 1931 року народилися 555 діточок, а 1932-го — 469. Але до першого класу в 1939 році пішло тільки 177 дітей, а в 1940 році — 141 дитина — близько 30% від кількості народжених.
А у селі Абрамівці у 1940-му за парти сіли тільки 5 дітей із 78 народжених у 1932-му! У селі Плешкан напередодні голоду в школі усі чотири класні кімнати були наповнені учнями. Після голоду школу закрили — більше нікому було її відвідувати...

Сергій ЗЯТЬЄВ