При цьому дії більшовиків вирізнялися середньовічною жорстокістю. Наприклад, у Полтаві і Кременчуці священнослужителів саджали на кіл, а у Катеринославі їх розпинали і вбивали каміннями! В це важко повірити, але збереглися документальні підтвердження.
— До вересня 1918-го більшовицькі кати діяли, як сьогодні сказали б нинішні політики, поза правовим полем, — говорить історик Руслан Забілий — активний дослідник того періоду історії України. — А ось у вересні 1918-го отримали довгожданий Декрет, який остаточно розв’язав їм руки.
У грудні того ж року створили ще й Всеукраїнську надзвичайну комісію (ВУНК) — аналог сумнозвісної російської. Її головою призначили Ісаака Шварца. Свою криваву роботу чекісти почали відразу після окупації російськими військами Харкова.
Незабаром їм на підтримку прибула «група товаришів» на чолі з М. Лацісом, який перед відрядженням до України писав: «Не шукайте на слідстві матеріалів і доказів того, що обвинувачений діяв ділом або словом проти радянської влади.
Перше запитання, яке ми повинні йому поставити, — до якого класу він належить, якого він походження, виховання, освіти чи професії. Ці запитання й повинні визначати долю обвинуваченого. У цьому — зміст і сутність червоного терору».
Одним із «ноу-хау» діяльності нової влади було залучення до своєї роботи не тільки активних більшовиків і так званих активістів із числа цивільного населення, але й різного роду пристосуванців та кримінальних злочинців.
До числа останніх належала і Дора Євлінська — співробітниця Одеської ЧК. За спогадами людей, якими вона «опікувалася», ця жінка відзначалась особливою жорстокістю: їй подобалося спостерігати за конвульсіями розстріляних.
Один з її «подвигів» — розстріл 400 офіцерів, який вона здійснила власноруч і протягом одного дня, змінивши при цьому кілька гвинтівок...
Протягом 1918 року на територіях, підконтрольних більшовикам, діяли губернські, повітові і транспортні відділи ЧК, а в підрозділах Червоної армії — військові підрозділи ЧК, перейменовані у 1919 році на особливі відділи. Їхню діяльність координувала Всеукраїнська надзвичайна комісія, маючи у своєму розпорядженні навіть війська!
Чимало злочинів, вчинених «вірними бійцями партії» протягом 1918–1920 років, були задукоментовані. Одним із наймасовіших злочинів стали розстріли в Києві 1919 року, коли вони знищили понад 12 тисяч осіб.
Загалом у ці роки їхніми жертвами стали більш як 50 тисяч осіб. Ось що писав у своєму листі до керівника більшовицького уряду України Християна Раковського письменник Володимир Короленко, вражений звірячою жорстокістю нових господарів життя:
«Обстановка цих страт спричиняє просто моторошність. Уночі людей привели до виритих на цвинтарі могил, поставили на дошку і почали розстрілювати. Вони падали в яму і їх закопували землею, можливо, ще живих...»
За масові вбивства — орден Леніна...
Архіви донесли до нас правду не тільки про страшні злочини більшовиків на нашій землі, а й імена конкретних злочинців, під орудою яких їх чинили. Степан Саєнко — один із них.
Його «талант» садиста особливо проявився в другій половині 1919 року — після окупації Харкова більшовиками. Захопивши місто, вони відразу ж узялися за «наведення порядку і боротьбу з контрреволюціонерами».
Створили табір для утримання заарештованих, який розташовувався у будівлі колишньої царської в’язниці і за своїм облаштуванням дуже нагадував концентраційний. За свідченнями історика Семена Волкова, тут розстрілювали по 40–50 осіб. Щодня. Без суду і слідства.
Особливим звірством вирізнявся Степан Саєнко — комендант Харківської ЧК. За свідками жертв, яким пощастило вижити, перед розстрілом людей цей кат полюбляв усіляко познущатися над ними. Наприклад, роздягав своїх жертв і кілька годин тримав на лютому морозі. А ще — особисто колов ножем, прирікаючи на мученицьку смерть. Траплялися випадки, коли з живих людей знімали шкіру...
Ось як описує один із «подвигів» Саєнка очевидець, який дивом вижив:
«П’яний чи накокоїнений Саєнко з’явився о 9-й годині вечора. У супроводі колишнього штабс-капітана Клочковського. Саєнко наказав Пшеничному, Овчаренку і Білоусову (заарештовані. — Прим. авт.) вийти у двір і там почав рубати й колоти їх. Закінчивши вбивати цих людей, повернувся до нашої камери весь закривавлений і зі словами: «Бачите цю кров? Так буде з кожним, хто піде проти мене і революції...»
Концтабір мав ще й свої «філії» — підвали кількох будинків. У них розстрілювали людей. Коли вони падали, їх присипали землею, а наступного дня на тому ж місці розстрілювали інших. Їх теж присипали землею і так доверху.
Деяких жінок розстріляли тільки тому, що ті не приймали залицянь червоноармійців!.. У підвалах знаходили розіп’ятих на підлозі людей і пригвинчених до неї гвинтами.
Жорстокістю до «ворогів революції» Саєнко вирізнявся і по закінченні бойових дій. Чутки про це дійшли до вищого керівництва. Тож для розслідування до Харкова прибув один з очільників ГПУ (Головне політичне управління — нащадок ВЧК) Станіслав Реденс, який наказав заарештувати його. Але через кілька днів той опинився на волі: його лише звільнило з роботи ГПУ.
Та не забули: спочатку Саєнко очолював машинобудівний завод, а потім керував швейною фабрикою, був членом бюро Дзержинського райкому партії.
Після війни став пенсіонером союзного значення і був нагороджений орденом Леніна! А також став почесним громадянином Харкова, зустрічався з піонерами й комсомольцями, проводячи з ними «патріотичну роботу»...
Готові виконати будь-які плани...
2 липня 1937 року Йосип Сталін підписав постанову ЦК ВКП(б) «Про антирадянські елементи», яка передбачала початок репресивної кампанії проти колишніх куркулів та інших «ворогів народу».
Для прискореного знищення людей сформували так звані трійки, до складу яких входили начальник обласного управління НКВС (голова), обласний прокурор та перший секретар обласного комітету ВКП(б). Рішення трійки оскарженню не підлягало.
Вищезгаданий наказ установлював також і ліміти, тобто плани, на покарання громадян, які ділилися на 1-у і 2-у категорії. Перша категорія — розстріл, друга категорія — ув’язнення в концтаборах терміном 8–10 років.
Сьогодні людський розум відмовляється вірити, що у ХХ ст. могла творитися така кривава вакханалія. Але це — правда. Для того щоб у цьому переконатися, достатньо ознайомитись зі справами «ворожих елементів», документами каральних органів, що зберігаються в архіві СБУ.
Коли гортаєш їхні сторінки, пожовклі від часу, холоне кров. Ось, наприклад, яку телеграму відправив головний чекіст Одещини Федоров 20 вересня 1937 року наркому НКВС Української РСР Ізраїлю Леплевському:
«Визначений для Одеської області ліміт за 2-ою категорією (на заслання. — Прим. авт.) в 3500 осіб абсолютно недостатній і вже використаний. Тим часом є низка серйозних за своїми показниками районів, по яких справи ще не розглядалися. Прошу збільшити ліміт за 2-ою категорією на 1500 осіб».
Сам Леплевський теж просив своїх керівників збільшити ліміти: наприкінці вересня 1937-го благав для фізичного знищення додаткових 4500 осіб. Прохання задовольнили. Але вже 11 листопада цього ж року він шле до Москви телеграму, в якій просить дозволу на розстріл ще 4 тисяч українців і заслання до віддалених районів СРСР 10 тисяч.
Хоч як дивно, але там відмовляють. Але Леплевському настирливості не позичати, і вже 26 листопада він звертається знову з аналогічним проханням. Правда, за цей час у кровожерливого ката апетити зросли і він хоче розстріляти вже не 4 тисячі, а 6 тисяч. Цього разу йому йдуть назустріч...
Загалом, зважаючи на прохання українських «леплевських», протягом 5 місяців 1937 року ліміти на розстріл людей, визначені у Москві, збільшили в 4 рази — з 8 тисяч до 32715 осіб. А кількість тих, кого належало відправити до концтаборів сумнозвісного ГУЛАГу, — з 20800 осіб до 50407.
У лютому до Києва прибув Микола Єжов і на оперативній нараді зі співробітниками НКВС України зажадав ще збільшити кількість виявлених «націоналістів», «петлюрівців» і «опортуністів».
Не встиг він ще повернутися до Москви, як головний чекіст Харківщини Л. Рейхман пише, звертаючись особисто до нього: «Харківська область забруднена ворожими елементами і просить дати дозвіл на ліміт 8 тисяч осіб, з яких 3 тисячі — за 1-ою категорією».
— В історії України було багато моральних виродків, яких інакше назвати людьми язик не повертається, — говорить директор архіву СБУ Андрій Когут. — Ізраїль Леплевський — чи не найкривавіший серед них. Але такі ж виродки, наділені більшими повноваженнями, які перебували у Москві, не оцінили його старань: улітку 1938-го Леплевського розстріляли. Незабаром така ж доля спіткала і його «старшого товариша» Миколу Єжова.
У НКВС були і свої «рекордсмени» зі знищення людей, які за свої криваві злочини отримували вищі нагороди СРСР. Наум Турбовський — один із них: на його особистому рахунку понад тисяча розстріляних «ворогів народу». А скільки таких турбовських стали згодом пенсіонерами союзного значення і виховували молодь?..
Сьогодні дуже мало залишилося жертв компартійного режиму. А тих, хто натерпівся від Сталіна та його сатрапів, узагалі не знайти: роки беруть своє. Немає і катів-душогубів. Але ті події і невинно убієнних маємо пам’ятати. Адже людина живе стільки, скільки її пам’ятають.
Сергій ЗЯТЬЄВ
Фото надано автором
