— Про Вашого батька сказано і написано багато. А яким він запам’ятався Вам, малолітньому хлопчині?
— Після вбивства польського міністра внутрішніх справ батька ув’язнили. І я разом зі своєю матір’ю провідував його у польській буцегарні. Звісно, що нині, коли пройшло стільки років, мені важко пригадати, про що саме ми тоді говорили з ним. Але добре пам’ятаю, що зустрів він нас дуже привітно, по-батьківськи притиснувши мене до себе, а на очах його виступили сльози, хоча сентиментальною людиною він не був. Та зустріч і досі стоїть у мене перед очима.
Коли батько звільнився, то намагався попри всю зайнятість справами якомога більше уваги приділяти сім’ї, особливо дітям. Ми, зокрема, при першій-ліпшій можливості бували на природі.
— А так званий визвольний похід Червоної Армії не запам’ятався?
— Ще й як! Як зараз бачу молоденьких солдатів — худих, виснажених, одягнутих в обношені військові однострої, які проходили через наше село. Складалося враження, що їх силоміць пригнали сюди.
— А як реагувало на їхню появу місцеве населення? Квітами зустрічало, як це стверджувала радянська пропаганда?
— У нашому селі ніхто їх квітами не зустрічав, як ніхто і не виказував ворожого ставлення до червоноармійців. Можливо, в інших місцях так і було. Адже люди натерпілися від польської влади, яка всіляко знущалася над українцями, вважаючи їх людьми другого сорту. Втім, і червоноармійці нікого з наших односельчан не ображали. Словом, «визвольний похід» розпочинався досить цивілізовано, це вже потім радянська влада показала свою звірячу суть, кидаючи за ґрати тисячі галичан, розстрілюючи їх без суду і слідства.
— За кілька десятиліть, які Ви провели в неволі, не було спроб із боку адміністрацій таборів, спецслужб схилити Вас до співробітництва? Не намагалися зробити з Вас хоча б негласного інформатора про все, що відбувається за колючим дротом?..
— Звичайно, були. Можливо, це звучить дещо нескромно, але ж вони знали, чий я син, і акцент у своєму прагненні схилити мене на свій бік робили саме на цій обставині. Уявляєте, як сприйняли б у середовищі повстанців, які і після смерті батька продовжували збройну боротьбу, появу мого листа чи виступ на радіо, у яких би я відрікався від свого батька, закликаючи, скажімо, скласти зброю?
— Мабуть, з обуренням...
— Ні. Мене б просто прокляли як віровідступника, зрадника, що подібно до Іуди продався за тридцять срібників. Спочатку мене переконували у тому, що боротьба «бандерівців є справою безперспективною», потім умовляли, обіцяючи різні поблажки, а то й дострокове звільнення. Коли побачили, що це не діє, погрожували. Проте я стояв на своєму, вважаючи, що краще померти, аніж зрадити пам’ять про батька, ту справу, за яку він боровся і віддав своє життя.
— Ви, пане Юрію, не так уже й часто даєте інтерв’ю, в яких розповідаєте про свій життєвий шлях, який видався надто тернистим для Вас. Тому, будь ласка, розкажіть хоч трохи про своє життя, значна частина якого минула за колючим дротом таборів радянської імперії...
— Після того як матір арештували, звинувативши в антирадянській діяльності, мене віддали до дитячого будинку, що знаходився в Чорнобилі, а згодом до Донецька. Звідтіля мені вдалося втекти, і я повернувся на рідну Львівщину.
— Як же Вам удалося дістатися Галичини?
— Мені в пригоді стало знання російської мови і уміння нею добре спілкуватися, чому я навчився саме на Донеччині. І коли міліцейські патрулі зупиняли мене, я починав спілкуватися з ними на «могучєм язикє», після чого у них дещо притуплювалася пильність, і мене відпускали.
Не переповідатиму всіх подробиць того, як я добирався до рідної землі, а скажу лише, що з часом зустрівся з батьком. Після цього поїхав до Донецька, маючи наміри якось забрати з дитбудинку і сестру. Та мене там арештували. З цього моменту і розпочалося моє ходіння по тюрмах і таборах.
— Де й коли Ви дізналися про загибель батька?
— Коли не стало батька, я якраз перебував у Львівській тюрмі. Тож мене під конвоєм привезли до управління МДБ для складання відповідного протоколу.
— Яка була Ваша реакція, коли Ви побачили батька мертвим? Злякалися?
— Словами важко передати ті почуття, що вирували в моєму серці...
Але я не злякався. Я тоді подумав, що загибель — це не найгірше, що могло статися з ним. Мені на той час було всього 17 років, однак я вже кілька років провів у тюрмі і розумів, що це за влада, мені неважко було уявити, як у НКВС повелися б із Романом Шухевичем — найзаклятішим їх ворогом. Над ним там просто знущалися б, батькові потрібно було б витерпіти нелюдські муки. Адже відомо, що кати НКВС у своїй жорстокості до повстанців мало в чім поступалися перед своїми «колегами» з німецького гестапо. І ті, й інші знали, як вибивати потрібні зізнання.
Після впізнання батька мене знову повернули за ґрати.
— Невже за стільки років Ви жодного разу не потрапляли під амністії, які тоді оголошувалися?
— Ні. Жодного разу.
— Але врешті-решт Вас усе-таки звільнили з-під варти...
— Сталося це в 1956 році. Влада мотивувала своє рішення тим, що я був заарештований у неповнолітньому віці і відбув у тюрмі 8 років.
— І як склалося Ваше життя після того, як вийшли на волю?
— Поїхав до матері, яка перебувала у засланні, а потім, коли її звільнили, ми повернулися до Львова. Та незабаром моє життя на волі скінчилося, бо прокурор рішення про звільнення опротестував, мотивуючи своє рішення тим, що я — син «найзаклятішого ворога радянської влади». Тож довелося мені добувати термін ув’язнення. Ну а потім мені ще додали 10 років, звинувативши в антирадянській агітації.
— Умови перебування за гратами були, мабуть, жахливими?
— Будь-яка тюрма, будь-який табір — це, звісно, не санаторій з усіма наслідками, що звідси випливають. Та найтяжче було за часів Сталіна, коли ставлення до таких, як я, було найбільш жорстоким із боку тюремних адміністрацій, наглядачів. Нас, за великим рахунком, і за людей не вважали: ми були ворогами народу, країни, всього світу. Після смерті тирана режим утримання дещо пом’якшав, проте ненадовго: ще за Хрущова почали закручувати гайки.
— Коли Ви зрозуміли, що втрачаєте зір, чи не зверталися до адміністрації з проханням надати медичну допомогу?
— Звертався. Але отримав її лише один раз, а коли виникла потреба у повторному лікуванні, мені в ньому відмовили...
— Коли ж Ви нарешті вийшли на волю?
— У 1983 році мене відправили на заслання до Сибіру, де я пробув 5 років. Коли його термін закінчився, я повернувся до Львова. І більше за ґрати не потрапляв (сміється).
— Пане Юрію, як Ви, людина, котра протягом десятиліть поневірялася по радянських таборах, де втратили своє здоров’я, не озлобилися на весь світ? Принаймні я не чув із Ваших вуст надто різких висловлювань на адресу нинішніх комуністів, тих, хто і досі вважає Вашого батька ворогом українського народу...
— Знаєте, я людина віруюча. З раннього дитинства. Перебуваючи в неволі, знав: рано чи пізно, але ця влада зникне, бо трималася ж вона виключно на штиках НКВС — могутньому репресивному апараті, який існував у колишньому Радянському Союзі, та на брехні. Скажу відверто: певною мірою мені навіть шкода тих людей, які стільки років переслідували мого батька, врешті-решт вкоротивши йому віку, кілька десятиліть утримували і мене в неволі. Адже вони, самі того не відаючи, були глибоко нещасними людьми, яких радянські вожді використовували у своїх цілях. Бог, гадаю, з часом кожному з нас воздасть по заслугах.
— Нещодавно український суд — «найгуманніший і найсправедливіший у світі» — позбавив Степана Бандеру, Романа Шухевича звання Герой України. Ви були присутнім на цьому засіданні. Тож поділіться, пане Юрію, своїми враженнями. Що Ви взагалі думаєте з цього приводу?
— Що можна сказати? Прикро, що так сталося. Але як би там не було, попри всі намагання деяких політичних сил, які не гребують засобами дискредитувати імена борців за волю України, Героями їх визнав народ. Упевнений: жоден суд не може позбавити людину звання Героя, якщо все її життя було геройським, якщо вона на рідній землі боролася зі зброєю в руках проти окупантів, звідкіля б вони не прийшли.
Мій батько прожив геройське життя і загинув як герой, не давшись живим у руки НКВС, не видавши жодного свого бойового побратима.
— Ті, хто ініціював і підтримував зняття з Вашого батька звання Героя України, кажуть, що у нього, інших його побратимів з УПА руки по самі лікті в крові невинних людей, мовляв, УПА боролася не стільки з радянською владою, скільки з населенням, яке не підтримувало її політики. Як прокоментуєте ці твердження?
— Подібні твердження я чую понад 60 років й інакше, як повною маячнею, назвати їх не можу. Мій батько воював не з мирним, як Ви сказали, населенням, а з окупантами, тими, хто уособлював радянську владу, її репресивну машину. То була народна війна з окупаційним режимом.
Ви, мабуть, знаєте, що НКВС робив усе можливе для дискредитації руху опору. Зокрема, під виглядом «клятих бандерівців» кати вбивали людей, ґвалтували дівчат і жінок, доходило навіть до того, що вішали ні в чому не винних. І все це робилося, повторю, під виглядом бандерівців!..
То була, як я вже казав, війна. А на війні, на жаль, усе трапляється, в тому числі прикрі помилки, які коштують людських життів. Допускаю, що були і жертви з боку населення, в яких винні повстанці. Річ у тім, що серед населення було багато завербованих спецслужбами агентів, які виказували їм наші криївки, зв’язківців, надавали іншу допомогу у протистоянні з повстанцями.
Звісно, що з ними чинили так, як це робиться у військовий час: їх знищувала служба безпеки Української Повстанської Армії. Скажіть, а хіба радянські партизани більш гуманно чинили по відношенню до поліцаїв, старост, бургомістрів, призначених німецькою владою на окупованій території? Але то за радянською версією були запроданці. А ким в очах повстанців були агенти НКВС?..
— Як Вам, Герою України, нині живеться? Маю на увазі насамперед соціальні проблеми.
— Мені живеться більш-менш нормально. Маю квартиру у Львові, дружину Лесю, яка доглядає мене, пристойну пенсію. Словом, на умови життя не скаржусь. Утім, мені болить, що більшість моїх ровесників, які десятки років віддали на благо держави, народу, зараз ледь зводять кінці з кінцями. Але з боку держави, влади я не бачу намагань поліпшити їхній добробут. І це чи не найбільше мені гнітить сьогодні.
— Чи зустрічаєтеся Ви з громадськістю, молоддю Львова? Якщо так, то чи поділяють люди Ваші переконання, підтримують Вас?
— Не думайте, що коли я не бачу, маю похилий вік і підірване здоров’я, то сиджу вдома біля телевізора, нікуди не виходячи. Ні. Я часто буваю серед людей, спілкуюся з ними, інколи дискутуємо з приводу тих чи інших подій, що відбуваються в Україні.
Не скажу, що всі без винятку мої співбесідники поділяють мої погляди. Маю на увазі насамперед політичні. І це нормально, бо кожна людина має власну думку на все, що відбувається навколо неї. Але здебільшого львів’яни поділяють мої переконання.
— І наостанок, пане Юрію, таке запитання: чи не шкодуєте Ви за юністю і молодістю, проведеними в таборах радянської імперії, здоров’ям, загубленим там? Адже, як бачите, значна частина суспільства і досі перебуває в тенетах комуністичних стереотипів...
— Ще не було у моєму житті дня, коли б я пошкодував про те, що стільки років провів у неволі, втративши здоров’я. Я, інші борці за волю України страждали недаремно. Навіть у найстрашніші хвилини життя, коли здавалось, що воно ось-ось обірветься, я не розкаювався у своїх вчинках, свято вірив, що правда восторжествує. Так воно і сталося.
Сьогодні ми маємо свою державу. Так, у ній багато негараздів, влада здебільшого в руках тих, хто не є патріотом України, а то й люто ненавидить її. Проте патріоти України мають усвідомити: державу потрібно будувати. Це вкрай важка, складна робота, але без неї не обійтись.
Переконаний: пройде небагато часу, і люди позбудуться тих стереотипів, про які Ви кажете. Ви ж бачите, що з кожним роком за комуністів голосує все менше громадян і тому вони так торгуються з так званими партіями влади, вибиваючи для себе різні преференції.
Я вірю в Україну, в її майбутнє!..
²í­òåð­â’þ ïðî­â³â Ñåð­ã³é ÇßÒÜ­ªÂ