Носії іншої позиції наполягають, що в такому разі війна не закінчиться ніколи: у державі знайдеться не один десяток охочих раз по раз спекулювати на цій тематиці, аби тільки вкотре відтермінувати будь-які реформи.
Сам Яценюк, вочевидь, до числа таких не належить. Мало не всі провідні експерти нині в один голос відзначають, що Арсеній Петрович — людина, здатна до сучасного мислення, відмінного від більшості (а то й від усіх) його попередників. Особливо контраст помітний на тлі Миколи Азарова з його відверто радянськими методами управління економікою.
Доводилося також чути, що нинішній уряд — найкращий з моменту здобуття Україною незалежності. Можливо, це певне перебільшення, однак ніхто не заперечуватиме, що жодному іншому складу Кабінету Міністрів новітньої епохи не доводилося діяти в умовах війни.
Утім, урядовцям удалося утримати ситуацію, і навіть те, що за перше півріччя вітчизняний бюджет недоотримав 4,5 мільярда гривень із запланованих надходжень, не свідчить про урядову некомпетентність. Попри те, що недофінансування державної скарбниці от уже другий день є однією з головних тем у суспільстві, така велика увага до цього факту видається дещо перебільшеною.
Хоч би тому, що за майже 23 роки багатьом керівникам виконавчої влади доводилося вдаватися до секвестру бюджету. Хто ж зумисно не йшов на такі непопулярні кроки, нерідко наприкінці року опинявся перед фактом невиконання головного фінансового документа держави, що за фактом — ще гірше, ніж секвестр...
Власне, головною причиною того, чому минулого четверга увечері Арсеній Яценюк вирішив оголосити про свою відставку, став зовсім не розпад парламентської коаліції. Вихід із більшості, щонайменше однієї фракції, очікувався, як мінімум, місяць. За нинішніх умов це справді — єдиний спосіб відкрити шлях до дострокових парламентських виборів, про які в Україні почали говорити відразу після втечі Віктора Януковича.
Яценюка обурило те, що народні депутати не захотіли розділяти з ним відповідальність за коригування бюджету. Заради справедливості слід зауважити, що після призначення прем’єра та інших членів Кабінету Міністрів, Верховна Рада не надто балувала урядовців стовідсотковим розумінням. Чимало рішень доводилося, так би мовити, «протягувати» через депутатський корпус.
Цим грішили й грішать представники не одного скликання. Вочевидь, тому, що коаліційність влади в Україні усе ще залишається більше поняттям декларативним.
Але й у поведінці Арсенія Яценюка, попри вдавану рішучість, не відчувалося якогось стержня. Його пояснення необхідності урядової відставки чимось нагадували... емоційні виступи Леоніда Кучми зразка 1992–1993 років. Саме в цей час Леонід Данилович був прем’єр-міністром України за президентства Леоніда Кравчука і в ті часи асоціювався в народі як неабиякий реформатор, здатний кинути виклик економічним негараздам та корупції.
Нині про це вже мало хто пам’ятає, однак, навидававши урядових декретів, Кучма був підданий неабиякій критиці. Зокрема, з боку народних депутатів першого скликання. І практично кожен візит прем’єра до Верховної Ради не обходився без легкої форми шантажу з боку керівника уряду. Коли набиралася критична маса критики, Леонід Кучма незмінно погрожував піти у відставку, залишивши народним депутатам право самим розгрібати економічні завали, котрих на початку 90-х в Україні не бракувало.
Тиждень, що минув із моменту, скажімо так, напівдемаршу Арсенія Яценюка, ще більше продемонстрував подібність його гнівного виступу до тактики Леоніда Кучми понад 20-літньої давнини.
По-перше, вже цього понеділка в Україні народився черговий політичний феномен. Прем’єр Арсеній Яценюк, не відкликаючи своєї заяви про відставку, був присутній на урядовому засіданні. При цьому визначений урядовим рішенням виконуючий обов’язки керівника уряду Володимир Гройсман також не позбувався своїх нових регалій.
Про сумнівний факт призначення пана Гройсмана в. о. прем’єр-міністра упродовж тижня було написано вже дуже багато, тому на цьому не зупинятимемося детально. Але факт появи в державі фактично двох керманичів приміщення на Грушевського оминути не можна. Принаймні, досі нічого подібного в Україні, котра перебувала у різних політичних бувальцях, не спостерігалося.
Таке враження, що своєрідний прем’єрський шантаж вдався. Принаймні, після зустрічі керівного українського тріо (президент, прем’єр та спікер) із лідерами депутатських фракцій було вирішено ще раз спробувати проголосувати у Верховній Раді рішення щодо корекції державного бюджету-2014.
Відбувалося це вчора на закритому (!) пленарному засіданні. Проте ще задовго до проведення позачергового тет-а-тет виконавців із законодавцями була зрозуміла важливість і неординарність нинішньої ситуації.
Передусім, варто зауважити, що без корекції державного кошторису під сумнів ставилося надання вересневого траншу кредиту Міжнародного валютного фонду у півтора мільярда доларів. Звичайно, в Україні уже не раз бували випадки, коли співпраця з МВФ розпочиналася «за здоров’я», а завершувалася «за упокій». Однак ще раз повторимо: усі попередні приклади не йдуть у жодне порівняння із сьогоденням.
По-друге, уряд на чолі з Арсенієм Яценюком доволі аргументовано пояснює, наскільки важливими є бюджетні зміни саме для продовження антитерористичної операції на Сході України. Героїчних зусиль вітчизняної громади, котра нині всім миром підтримує армію, подекуди, віддаючи на її потреби останнє, все рівно не вистачає.
Більшість народних депутатів упродовж тижня, що розділив два доленосні парламентські засідання, намагалася пояснити свою позицію традиційно — захистом виборців. Мовляв, ніхто не проти секвестру бюджету, але уряд, готуючи документи, продумав не все й не до кінця.
Як наслідок — уже після згадуваної зустрічі керівного державного тріо Кабінет Міністрів усе ж таки пішов на певні поступки. У розданих парламентарям учора вранці документах йшлося про те, що планується внести зміни до держбюджету і збільшити майже на 12 мільярдів гривень видатки на проведення антитерористичної операції, розміщення біженців і відновлення зруйнованих у результаті військових дій міст. У попередньому варіанті бюджетних змін фігурувала цифра 16,9 млрд на ці самі потреби.
Ключові поступки зводяться до того, що, за словами Арсенія Яценюка, соціальні виплати та зарплати в бюджетній сфері скорочувати більше не планується.
На заміну цьому уряд усе ж таки наполягає на введенні так званого військового податку. Йдеться про те, щоб із зарплат кожного українця до кінця року відраховувалося півтора відсотка на потреби Збройних Сил.
Окрім цього, Прем’єр-міністр запропонував зняти усі надбавки з міністрів та народних депутатів, залишивши їх на чистому окладі. Арсеній Яценюк навіть підрахував, що такий нестандартний хід дозволить зекономити 400 мільйонів гривень.
Щоправда, низка експертів одразу поставила таку оптимістичну цифру під сумнів. Мовляв, із заробітної платні народного депутата у 18–20 тисяч надбавки становлять усього 4–6 тисяч гривень. Отож максимальна сума економії до кінця року не перевищить 10 мільйонів. Плюс — максимум 500-тисячна економія на міністрах.
Учора на закритому засіданні Верховна Рада ухвалила урядові зміни до державного бюджету та Податкового кодексу й не прийняла відставки Яценюка.
Детальний аналіз запропонованого бюджетного скорочення видатків, вочевидь, варто робити окремо. Нині ж доречно наголосити на тому, що усі нинішні й найближчі кроки Кабінету Міністрів, вочевидь, так чи інакше кореспондуватимуться з потенційною виборчою кампанією.
У тому, що вже за якихось три тижні Президент Петро Порошенко скористається своїм правом і розпустить чинний склад Верховної Ради, здається, сумнівів немає ні в кого. Зрештою, руйнування парламентської коаліції відбувалося саме задля цього. Тому в діях і вчинках як депутатів, так і урядовців, усе частіше проскакують передвиборні нотки.
Ключове спостереження зводиться до того, що для успішного проведення виборів до Верховної Ради потрібно якнайшвидше завершити антитерористичну операцію на Сході нашої держави. Звісно, в України уже є досвід організації волевиявлення у фактично окупованих зонах. Однак після 25 травня — дня обрання глави держави — ситуація значно загострилася.
З одного боку, території, підконтрольні бойовикам, відтоді зменшилися. З іншого — ці самі бойовики стали діяти значно агресивніше. Ключові трагічні події, найжахливіша з яких, це, безумовно, знищення пасажирського літака «Боїнг-777», відбулися вже після завершення президентської кампанії.
Поки що цього не надто помітно, але в автора цих рядків присутнє відчуття, що успіхи українських військових на Сході України неодмінно намагатимуться конвертувати у власні рейтинги, принаймні, кілька політичних сил. У принципі, нічого крамольного в тому немає. Зрештою, українські громадяни нині здатні достеменно розібратися: хто з політиків робив для перемоги конкретні кроки, а хто — лише красувався на блок-постах.
Наразі важливо й те, що, за даними соціологів, ні Партія регіонів, ні КПУ (котра до того ж перебуває в процесі повної заборони) не долають п’ятивідсотковий рубікон. А отже, мають усі шанси залишитися поза Верховною Радою. Хіба що в парламенті визріє ще якийсь несподіваний компроміс, і депутати все ж таки подарують суспільству новий виборчий закон. Разом із пропонованими відкритими списками цілком можна протягнути й зменшення прохідного бар’єру.
Нарешті, тепер не можна не звернути уваги на те, що багато громадян нашої держави покладає на майбутні вибори до Верховної Ради величезні сподівання. Так, парламент справді потребує оновлення, оскільки, м’яко кажучи, абсолютно не відповідає нинішнім суспільним настроям.
Але сподіватися на те, що наступний склад Верховної Ради буде здатен забезпечити проведення необхідних реформ, вочевидь, також не варто. Пригадайте літо 2012-го з його неабиякими суспільними сподіваннями, бодай, на можливість протидії режиму Януковича парламентом сьомого скликання. На жаль, ті надії виявилися марними...
Зрозуміло, що зараз і стартові умови, і суспільна рішучість набагато сильніші. Але в тім-то й біда, що Україна занадто довго перебувала в полоні певних ілюзій. Ілюзій на те, що попит на реформаторів рано чи пізно конвертується мало не в автоматичний успіх самих реформ.
Насправді ж ми тільки тепер вступаємо у справжній перехідний період. І як знати, скільки перехідних урядів, а, можливо, й парламентів, нам ще доведеться пережити... Такий тернистий шлях до нас успішно пройшла більшість країн Східної Європи. Сьогодні черга дійшла і до України. І головне — всім нам бути до цього готовими.
Яро­слав ГА­ЛА­ТА