Зерно користувалося стабільним попитом за рубежем, тому його експортували, а за виручені гроші купували техніку, навіть цілі заводи для прискореної індустріалізації. Вилучали зерно у селян за низькими цінами, практично задарма.
За відмову «продавати хліб державі» селян притягували до кримінальної відповідальності, накладали непосильні штрафи, конфісковували майно боржників, податки зросли у 3-4 рази. А ще був запроваджений так званий експортний податок. Під нього потрапило чимало як заможних, так і незаможних господарств.
Селяни розорялися, але це не спиняло більшовицьких керманичів. 3 листопада 1928 р. П. Постишев на засіданні бюро Харківського окружного комітету КП(б)У заявив: «Олексіївка — найбільш хлібний район, а відстає. Питання повинно бути поставлене жорстко. Якщо селянин не виконує хлібоздачі — передавати справу до суду». Коментарі, як кажуть, зайві.
Тільки протягом 1928–1929 господарського року у такий спосіб було конфісковано по всій Україні майже 33 тис. селянських господарств, які, небажаючи задарма працювати на державу, зменшували посіви, вирізали робочу і продуктивну худобу.
Тоді більшовики взяли курс на суцільну колективізацію. Перехід селянських господарств на колективний шлях господарювання розглядався як універсальний спосіб вирішення всіх проблем на селі. У статті «Рік великого перелому» (1929 р.) Йосип Сталін «теоретично» обґрунтував політику суцільної колективізації, підкресливши, що в колгоспи ідуть селяни не тільки окремими групами, а й цілими селами, районами, навіть округами.
Насправді ж ніякого масового потягу селян у колгоспи не було. Восени 1929 р. колективні господарства об’єднували всього кілька відсотків селянських господарств. Однак їхня доля була вирішена негативно, почалася примусова колективізація, яка коштувала, зокрема в Україні, великих жертв і нестатків.
Під час розмови з Черчіллем, «вождь усіх часів і народів» сказав, що колективізація була набагато важчою і страшнішою, ніж минула війна. А щоб залякати селян і примусити їх записуватися до колгоспів, розпочалася ліквідація «куркульства» як класу. Куркуль став жупелом, яким лякали всіх селян, які не бажали ставати колгоспниками.
В Україні було «розкуркулено» щонайменше 200 тис. селянських господарств, або 1 млн осіб. Більшість цих бідолаг насильно загнали у спецпоселення на Півночі, в Сибіру та на Далекому Сході. І як наслідок, уже взимку 1931–1932 років голодування переросло у справжній голод, але більшовиків це зовсім не турбувало.
Партійно-радянське керівництво вимагало безумовного виконання плану хлібозаготівель. Для цього ЦК ВКП(б) надіслало у листопаді 1932 р. в Україну делегацію на чолі з головою Раднаркому СРСР В. Молотовим, що отримала повноваження за будь-яку ціну виконати план хлібозаготівель. Ця комісія, застосувавши надзвичайні заходи, до лютого 1933 р. заготувала в Україні ще 100 млн пудів хліба, що вже була охоплена лютим голодом. Виходить, що людське життя більшовики оцінили у 20 пудів зерна (приблизно 340 кг).
Тотальне вилучення зерна супроводжувалося встановленням харчової блокади України з використанням військ НКВС. Умираючим від голоду селянам держава відмовляла у харчовій допомозі, водночас значна кількість зібраних харчів псувалася на залізничних станціях, у пунктах заготзерна.
У грудні 1932 р. з’явилась урядова постанова «Про занесення на чорну дошку сіл, які злісно саботують хлібозаготівлі», що спричинило різке збільшення жертв голодомору. Про свідоме використання більшовиками голоду, аби зламати хребет українському селянству, свідчить і цинічна заява секретаря ЦК КП(б)У С. Косіора, що голод повинен був навчити село «уму-розуму».
Усі ці дії вищого партійно-радянського керівництва цілком відповідають поняттю «геноцид», визначеного Конвенцією ООН 8 грудня 1948 р., а Верховна Рада України у травні 2003-го визнала голодомор 1932–1933 рр. актом геноциду проти українського народу.
24 січня 1933 р. Сталін узяв пряму владу в Україні через призначення другим секретарем ЦК КП(б)У свого вірного лакея Постишева, який воднораз став першим секретарем Харківського обкому партії. Мендель Хатаєвич став третім секретарем ЦК і першим секретарем Дніпропетровського обкому партії, Євген Венгер — першим секретарем Одеського обкому.
З Іваном Акуловим — першим секретарем Донбаського обкому — Сталін контролював 4 із 6 обкомів та 2 із 3 секретарів ЦК. Ключ до розуміння мотивів Сталіна у створенні і використанні сільськогосподарської кризи — знищити самостійність України, бо вона мала більше населення і великий досвід національно-визвольної боротьби.
Харків — столиця голодомору
Харківська область у межах адміністративно-територіального поділу 1932—1933 рр. охоплювала територію трьох сучасних областей: власне Харківську, Полтавську і Сумську. Тут проживала п’ята частина населення України. Харківщина на той час була столичною областю, тому більшовики зробили її еталоном у проведенні своїх злочинних дій.
Було ліквідовано НЕП і запроваджено перехід до методів відкритого пограбування селянських господарств. Почався процес масового розселянювання і руйнації сільськогосподарського виробництва. Голодне селянство Харківщини чинило опір тоталітарному режиму. Колгоспники недбало виконували роботи в полі, до всього усуспільненого ставились, як до чужого, у занедбаному стані перебувало рільництво, реманент, худоба.
Мав місце штучно створений голодомор. Радянський уряд не визнавав його, продовжував експортувати зерно за рубіж, навідріз відмовився від закордонної допомоги голодуючому населенню.
Лиходіїв, які чинять найжорстокіші, найпідступніші злочини, в народі називають душогубами. З давніх-давен це тавро в українців є найганебнішим, адже той, хто посягає на людську душу — тобто істину, добро, красу — чинить наругу над образом самого Бога в людині. Ніяка провина в очах християнина не може зрівнятися з цим найтяжчим гріхом.
Душогубством, за яке досі ніхто не відповів і не покаявся, був голодомор 1932–1933 рр. — трагедія планетарного масштабу, подібної якій не знала історія людства. Кров холоне в жилах від усвідомлення наслідків державного теракту, жертви якого обчислюються мільйонами.
Тепер нашу трагедію називають і народовбивством, і геноцидом, і українським голокостом, хоча десятиліттями вона оббріхувалась і замовчувалася, про неї змушували забути. Та марними виявилися потуги приховати злочин — зболена народна пам’ять не дає себе знищити. Перемігши страх і заборони, пересиливши мовчання, вона ожила і відродилася, заговорила голосом вічності.
Голод 1946–1947 рр. — продовження трагедії 1932–1933 рр.? Значною мірою так. 1932 р. був в Україні врожайним, а ось голод 1946–1947 рр., свідком якого я був (у ті роки разом із сім’єю проживав у м. Лебедині Сумської обл.), спричинила жорстка посуха. Починаючи з травня і до кінця літа 1946 р. не випало жодного дощу. Від невблаганних променів сонця пожухли кукурудза, зернобобові культури, особливо яра пшениця — основна продовольча культура в ті роки.
Її клин у довоєнні і повоєнні роки займав в Україні чимало мільйонів гектарів. І переважну більшість посівів ярини довелося переорати. А ось озима пшениця, як на посуху, дала більш-менш пристойний урожай — по 25 і більше центнерів на круг.
Проте таких посівів було мало. Головна причина — нестача посівного матеріалу. У ті роки Україна не мала власних насінних станцій, які б могли займатися вирощуванням посухостійких сортів озимої пшениці. Практично всі вони були розташовані на Кубані, у Ставропіллі, Нижньому Поволжі та інших місцях і мали б забезпечувати зерновою елітою весь Союз, у тому числі й Україну, яка своєчасно надіслала заявки на необхідну кількість посівного матеріалу посухостійкої озимої пшениці, але не одержала жодного кілограма.
Тому господарства змушені були вирощувати ярину, яка через посуху не дала очікуваного врожаю. У ті роки я, 14-літній підліток, добре пам’ятаю, як у Лебедині і в області городяни потерпали від голоду, пухли, їли навіть нутрощі черепашок, які збирали в річці Псьол та її притоках.
Пізніше, коли я працював у Рахівській районній газеті (Закарпаття), мені розповідали, як з потягу Чернівці — Рахів підбирали трупи людей, померлих від голоду.
Історію не перепишеш
У Харкові створено перший в Україні сайт голодомору. Віктор Алексєєв, один із створювачів цього сайту, розповідає: «У закритих архівах ми дізналися чимало фактів, які підтверджували тотальний голодомор у Куп’янську, Валках, Ізюмі, Балаклії. Знайшли понад 700 документів, які підтверджували трагедію 1932–1933 рр., а також голод у 1946–1947 рр. Зібрали багатий матеріал про кримінальні справи того часу, зокрема про сумнозвісні «три колоски», за які влада відправляла людей у далекі російські табори».
На порталі можна також знайти цікаву довідку, де попередник Постишева — Терехов просить керівництво України прибрати загороджувальні загони міліції, бо вони гальмують хлібні обози, які направлялися до Харкова.
В одному з архівів знайдена особлива тека з грифом «особливо секретно», в якій показано, як завищувалися норми експорту хліба за рубіж. Знайдено довідку відділу охорони здоров’я Богодухівського району, в якій значиться, що населення тут у 1932 р. було 96 тис. чоловік, а в 1933 р. залишилося тільки 72 тис.
Відшукали й лист Павла Постишева про організацію хлібозаготівель на Харківщині. Він настільки жорстокий, що в ньому не вистачає хіба що нецензурних висловів. В Інтернеті викладено також численні аудіо- та відеоматеріали очевидців тих подій.
Уже зараз можна почути унікальне свідоцтво мешканця Дергачівського району, котрому у 1939 році було 14 років. Тоді нинішній ветеран перебував у колонії для неповнолітніх, де з хлопчаків формувалися так звані санітарні бригади, які об’їжджали навколишні села, збираючи численних померлих.
Найближчим часом, як вважає Ніна Лапчинська — головний редактор інтернет-порталу, буде створена англо- і російськомовна версія сайту. Але вже зараз користувачі Інтернету масово надсилають матеріали з-за кордону, бо харківський сайт є першим і єдиним в Україні. Не виключено, що на його базі буде створено загальнонаціональний інтернет-портал, котрий нарешті розкаже світові правду про страшну трагедію 1932–1933 рр.
Віталій СТЕГНІЙ
