Вітальня[col=130]
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Четвер Серпень 06, 2020

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 25 Листопад 2016 12:49

Віктор Погрібний: цікаве життя – найкращий захист від смерті

Rate this item
(0 votes)

Наш спів­роз­мов­ник — зна­ний ук­ра­їн­ський пись­мен­ник Вік­тор ПогрІб­ний, по­ет, про­за­їк, гу­мо­рист, пуб­лі­цист. За­слу­же­ний жур­на­ліст Ук­раї­ни. Ла­уре­ат пре­мій ім. І. Не­чуя-Ле­виць­ко­го, ім. Є. Ма­ла­ню­ка, ім. Оста­па Виш­ні. З 1969 р. — не­змін­ний ке­рів­ник об­лас­но­го лі­те­ра­тур­но­го об’­єд­нан­ня «Степ» (м. Кропивницький).
Ав­тор кни­жок з вель­ми ха­рак­тер­ни­ми на­зва­ми: «На­пис на шиб­ці», «Прос­ти мій гнів», «Жер­тов­не вог­ни­ще», «Се­ред укра­їн­ців», «Ца­ри­на», «Мар­ко­ве пек­ло», «Гріх і честь»...
Про стри­жень сво­го жит­тя Вік­тор Олек­сі­йо­вич ка­же так: «Шев­чен­ко на­си­тив сер­це моє з са­мо­го ди­тин­ства і вже — до ско­ну на­пов­нив гні­вом до не­спра­вед­ли­во­сті, до тих, хто гні­тив укра­їн­ців....
Тож сьо­го­дні ме­ні за­ли­ши­ло­ся лиш кли­ка­ти свій на­род до ни­щен­ня ни­щи­те­лів Ук­раї­ни і укра­їн­ців. На­ші сльо­зи їх не роз­чу­лять, на­ші пал­кі про­мо­ви не про­б’ють шка­ра­лу­щу їх­ніх осо­руж­них душ. Сво­бо­да при­хо­дить лиш то­ді, ко­ли кай­да­ни і пу­та роз­ру­бу­ють ме­чем».

— Вік­то­ре Олек­сі­йо­ви­чу, які до­ле­нос­ні ме­та­мор­фо­зи від­бу­ли­ся у ва­шій твор­чій до­лі? Або ж які впли­ви на ва­ше жит­тя і твор­чість вва­жа­єте най­ва­го­мі­ши­ми?
— Все було надто банально. Не був я хуліганом, щоб потім сказали про мене: «Яке складне життя було в цього чоловіка. Був хуліганом, а потім, полюбивши золоті завитки над ніжними вушками, почав писати вірші і став відомим в Україні...» Просто, коли отара, яку пас у дитинстві, у спекотний полудень збивалася до купи, я шукав височенький бур’ян, може, й татарник, і на тінь від нього клав книгу зі своєї полотняної торби і читав, читав, читав. Незрозумілі мені слова записував у словничокблокнотик.
У такий спосіб перечитав усю колгоспівську бібліотеку, а потім випрошував у рідного мого дядька Гриші, Великого українця, «Чисту криницю» Поповкіна, «Мушкетерів», «Чорну раду». Саме він навчив мене пісні «А вже років двісті, як козак в неволі...» Був постійним відмінником.
А «метаморфозою» були великі, як горошини, мамині вдовині сльози від збиткування ланкових (бо довго вовтузилася над своїми рядками, хоч після маминого сапання ті рядки сміялися, а їхні з несапаних бур’янів виглядали), від бригадирів з матюччям, від сусідів, які з її городу робили балалайку, від рідного брата Ваньки, який давав їй пару волів і пару коней, щоб десь аж в середині травня зорати той город, як і від того мішечка збіжжя, якого мельник відкладав у бік, бо першою чергою молов пшеницю дебелих дядьків, вчорашніх поліцаїв...
Мені вже літ та літ, а ось недавно я написав такі рядки;

Ма­мо! Я ви­тру твої сльо­зи твоєю хус­ти­ною
І на хус­ти­ні не за­ли­шить­ся плям...
Ма­мо! Як­би так чис­то я лю­бив Ук­раї­ну...
Я ви­тру їх, чис­ті сльо­зи, мам...
Ні­що не кла­діть в остан­ню мою ха­ти­ну:
Хай бу­де ти­хо і прос­то­ро там,
Лиш при­хи­літь си­нє не­бо Вкра­їни
І ма­ми­ну бі­лу хус­ти­ну без плям...
Оце головна «метаморфоза» у моєму житті.
— Роз­ка­жіть про ро­ди­ну. Чи є в іс­то­рії ва­шої сім’ї сю­же­ти, які б мог­ли ста­ти ос­но­вою для за­хоп­лю­ючо­го ху­дож­ньо­го тво­ру?
— Старша сестра, Галина Олексіївна, юність і дівоцтво якої припало на воєнний і післявоєнний час, певною мірою є праобразом моєї героїні Гані Кравець у романітрилогії «Гріх і честь». Хоч Ганя Кравець — образ збірний, але багато там є сестриного. А щодо сімейних сюжетів, то їх — доволі. Головний — батькова куля, яку він носив від «басмачів». Рідний брат моєї мами виніс його, пораненого, на коні з поля бою. І на знак вдячності батько мій одружився на його рідній сестрі, моїй мамі.
Коли збиралася родина — тітки, дядьки, — то кликали й мене, парубчака: «Йди сідай між нас, ніби Альоша буде: ти так схожий на нього». А він же ж геть про себе не думав. Все — за інших». Це мене й повело в життя і визначило мою хресну долю. Рідний дядько мій, полковий розвідник, мав одержати Зірку Героя, та докопалися, що він був у полоні. Втім, найдраматичніший сюжет — власне моє життя. Якби в мене вистачило таланту і сил підняти цей сюжет...
— Які свої книж­ки вва­жа­єте етап­ни­ми (з ог­ля­ду на те, що Ви прой­шли шлях від ін­тим­ної лі­ри­ки до тво­рів гро­ма­дян­сько­го зву­чан­ня)?
— Найкраща моя книга — книга віршів «Напис на шибці». Тому що перша. Як перша любов, якщо вона була. Я суворий був у відборі. Та й допоміг мені в цьому мій товариш по молодості, по чарці і пісні («За Сибіром сонце сходить...») Володимир Базилевський. Він був безжальним до моїх поетичних вправ, хоч до його віршів я демонстрував конкретний пієтет (все, що вилітало зпід його пера в ті молоді роки, приземлялося на шпальтах молодіжки, яку я тоді редагував). Ми й зараз не заперечуємося погомоніти за склянкою «сухарика». Радий, що він, талановитий, відомий, божевільно працездатний, залишився порядною людиною. Дай, Боже, віку й здоров’я!
Цю книжку я майже всю продекламував у нашому театрі на своє 80річчя. Слухали, аплодували. Бо щире і з вогнем. Казав один чоловік: все помирає у світі, вічний тільки вогонь. Якщо вогнилася твоя душа перед чи під час писання, то воно запалює й іншу.
Найперший читач — я сам. Відчую, що вдалося, вловив, послав Господь — радію і поціновую руку свою. А читач — створіння непередбачуване. Якщо поет, то йому, читачеві, хочеться, щоб він загинув десь на дуелі або у вуличній бійці, або щоб зарізався чи щоб його зарізала його люба, і щоб помер він не пізніше 30–40!
А прозаїк — щоб борода була (Толстой, Хемінгуей) і довгі, мудрі літа виглядали зпід великих насуплених брів. І щоб був він безсмертний. У мене досі бороди немає. Мучуся щодень з тим голінням... Обскубую лице харківською бритвою. Шкребе, але ж шкребе своя. Не боляче...
— Як би Ви са­мі ви­зна­чи­ли фі­ло­соф­ський на­прям сво­їх ос­нов­них тво­рів?
— Добро і любов. Це від землі. Подивіться на неї, на землю. Скільки вона посилає і віддає, і дарує добра. Вона пришила мене до себе. Їй радо, що я ходжу по ній, гупаю лопатою, щоб посадити деревце (кожної весни і осені і від самого школярства й до нині). Приїздіть у мій Матусівський сад. У людей на городі що росте? Картопля, буряки, гарбузи. Є й у мене це на городі біля маминої хати, але по сусідству з тим — липи, ясени, а ще дуби, ялини.
Одного з дубів я назвав «Професором», бо він був першим, коли садив я на маминому обійсті дерева, приїхавши з Києва після закінчення Шевченкового університету. А той он — «Вискочко», бо першим викидає листочки навесні, а той — «Тугодум», бо своє листя викидає, як уже вишні зацвітуть...
— Чи по­ді­ля­єте Ви по­гляд, що має­мо роз­кіш­ну су­час­ну ук­ра­їн­ську по­езію, а в ца­ри­ні ук­ра­їн­ської про­зи си­ту­ація гір­ша?
— Я відкрив, спонукаючи до видання сього доробку, талановитого поета Олександра Косенка. І такі відкриття є в усіх кутках України, бо ми, українці, — народ з поетичною душею від своїх пращурів — сонце, степ, весняне кипіння цвіту і трав, пісня, козацька шабля при бандурі. Тож щодо здобутків української поезії згоден.
Не згоден, що з українською прозою гірше. Мене тільки турбує в поезії набридливе читачеві авторове длубання у своїй кісточці, де йде дослідження поруху його печінки чи мозку, який скеровує сантиметри до хтивого потягу, та інше, а в розмові про нинішню прозу ми плещемо в долоні тому, хто доброчесно списав з життя: «Це дійсно було! Ось коли я вчився, то був серед нас один...» І далі — про фактичну відповідність змальованого тому, що вчилися десь, колись і з кимось.
Як правильно підкреслює Ольга Слоньовська, це різні речі: художня правда (і вона потрібна читачеві) і добросовісне журналістське списування подій і характерів. Хочу тут підтримати Галину Пагутяк, яка в одному з інтерв’ю «ЛУ» закликала не гнатися за успішними і модними, а прагнути писати, як писали класики. Я їй вдячний за таку позицію, бо часом мучився над тим, що в мене багато «класики», а ось «матюків» геть немає...
— Іс­нує дум­ка, що пись­мен­ник має орі­єн­ту­ва­ти­ся на чи­та­ча, бо са­ме для ньо­го він пи­ше. Чи не є це пер­шим кро­ком до пе­ре­тво­рен­ня на пись­мен­ни­ка для мас, бо са­ме так мож­на за­ро­би­ти на пись­мен­ниц­тві? Як Ви ста­ви­те­ся до та­кої ко­мер­ці­алі­за­ції лі­те­ра­ту­ри?
— Читача я аж дуже поціновую і називаю його моїм Царем. Але це не означає, що Цар мій — велелюдні маси. Мене влаштовує один, але щоб прочитав і був справедливим. Про більшу кількість у нинішній Україні, яка своєю духовністю зовсім не прагне до еверестів, а задоволена стояти над прірвою, годі мріяти.
Нині ж державні мужі думають, у який спосіб знищити й українське село (яке муляє скоробагатькам), запроваджуючи так звану «децентралізацію», щоб легше загребти головне і єдине, що залишилося в українців, — землю. На жаль...
— Фу­ту­ро­ло­ги най­час­ті­ше прог­но­зу­ють два сце­на­рії роз­вит­ку люд­ства: ду­хов­ну дег­ра­да­цію та кі­нець зем­ної ци­ві­лі­за­ції і ви­хід на но­вий ща­бель ду­хов­но­го роз­вит­ку, на який під­ні­ме пе­ре­ос­мис­лен­ня ре­лі­гії, мо­ра­лі, ети­ки.
— Якщо прийде кінець земної цивілізації, то це й буде кінцем загалом. І ніякого переосмислення релігії, моралі, етики (злучатися прямо на вулиці?) Не буде нового щабля і ніякого переосмислення. Хай зараз мислять, поки не пізно! Глобалізація сконструйована «світовим урядом» для полегшення панування над народами світу, над людським матеріалом, який вони прагнуть вкоротити, вишукуючи ефективні методи.
Тож духовний порятунок земної цивілізації — це боротьба за збереження національних держав. А у нас, в Україні, накачують мускули україножери, яким ще вчора заважала у нашій культурі і літературі «шароварщина», а зараз муляє вся наша «вишиванщина» — свята ознака нашої української нації. І письменницьке слово тут — вірний і випробуваний у боротьбі за торжество земної цивілізації меч. «Кайдани розрубуються мечем» — так я назвав передмову до своєї поетичної збірки «Прости мій гнів. Знайдені записники».
— До ре­чі, про во­ро­гів. Вас зра­джу­ва­ли?
— Ненависне для мене вчинство людей починається з невдячності. Ти йому допомагав, як він спинався на свої ще кволі «творчі ноги». Не шкодував ні часу, ні сил. Сьогодні, щоб не привітатись, переходить на інший бік вулиці. Більше того: може й попаплюжити тебе. Це щоб себе вивищити. Гляньте: я й батька, крутий, обматюкав. Та я цим не переймаюся, бо з урятованих Ісусом десяти лише один повернувся до рятівника, щоб йому подякувати. «А де ж решта — дев’ять?» — запитав Спаситель.
Де ті дев’ять з десяти сьогодні в нашому житті? Ми живемо в епоху чи навіть періоді невдячності матері і батькові, своїм дітям, сонцю і вітрові, які дають тобі здоров’я, дереву, яке для тебе цвіте і з гілля якого тобі співає птаство, щоб твоя душа не перетворилася на скол залізобетону.
А щодо ворогів, то спробуй добру справу зробити — і обростеш ворогами, як реп’яхами. Хотів фермер забрати приміщення колишньої школи для свого збіжжя і мишей, зайшов п’яний на зібрання релігійної громади і з нецензурною лайкою її вигнав. Довелося добиватися мені повернення школи в комунальну власність через прокуратуру і суд. То тепер є ворогом тому фермерові до його або мого скону. А ще я клопочуся, щоб у пришкільному саду встановили пам’ятник малому Тарасові Шевченку, який тутешнім колишнім поштовим трактом добирався до Єлисаветграда. А дехто той сад запланував на дрова.
То скільки ще ворогів буде на мою письменницьку голову? Тут же, в глибині саду, планую поставити невелику Христову церкву святого Тарасія. То плещуть в долоні? Показують пальцем на скроні: дурний чоловік. Замість того, щоб збудувати собі будинок замісто материної хатирозвалюхи, він будуватиме церкву — хаха! Обурився зрубуванням ясенів у заповіднику, ткнув носом у їхнє злочинство. Минули роки, а ті люди й досі не вітаються і пошепки посилають тобі прокльони. Виступив на захист української назви Кіровограда на громадських слуханнях — і став ворогом для вчорашніх приятелів«єлисаветградців». Навіть священників.
— Іс­нує та­ке твер­джен­ня: твор­чість про­ду­ку­ють та­лан­ти, але тіль­ки ге­нії здат­ні ство­ри­ти ше­девр. Як Ви у цьо­му кон­тек­сті роз­різ­ня­єте по­нят­тя: «ге­нії» і «та­лан­ти», «ше­дев­ри» і «твор­чість»?
— Безсмертні слова Павла Тичини: якщо талант є, то він є, а якщо його нема, то його нема! Ви зачепили дуже серйозне й болюче питання. Бо куди дівати гори і гори тієї «творчості», яка не є шедевром? Це питання мене мучить десятками літ, бо доводилося друкувати і видавати авторів заради одного, двох рядків, які насправді є перлинами.
Хочеться ж підтримати, як ви кажете, «талант». Бо той же Олександр Петрович Довженко говорив, що літературу рухає доброзичливість, а не довбня. І це так! «Геній» і «талант», «шедеври» і «творчість» я тлумачу так: вершинавосьмитисячник не може здійматися в моїх рівнинних степах під Матусівкою. Там — лише косогори. Але це не означає, що на землі не повинно бути мого благодатного степу.
Просто вершини виростають і стоять на плоскогір’ях, які є підніжжям тих вершин. Не буде плоскогір’я — не буде вершини. Не може бути «генія» без «таланту» і «шедевра» без «творчості». Просто одній талановитій людині Бог давав ще, а іншій — зупинився на таланті.
— Що пи­шеть­ся? Що го­тує­ть­ся до дру­ку?
— Новели. Особливо з часів минулої війни. З роду своєї професії журналіста я спілкувався свого часу з десятками її учасників, і вони, між рядків про шлях роти, полку і дивізії, розповідали мені про будні війни, про людину у війні, про що тоді оприлюднювати — в будьякому жанрі, газетному чи художньому — можливості не було. Тих людей уже немає. І якщо я не розповім, то воно піде прахом до прахів їхніх.
Тут уже не до натхнення. Я повинен! Актуальне воно чи не актуальне. У видавництві «Український пріоритет» — трилогія «Гріх і честь. Дівчина Ганя Кравець». Це епічна розповідь про жінку виняткової краси, сили і мужності, юність і дівоцтво якої припало на воєнний і післявоєнний — без хлопців і чоловіків — час. Я провів її майже через усе ХХ сторіччя й початок двадцять першого. Драматичне особисте в книзі переплітається з драматичним у житті українського народу та й планети Земля.
— А як Ви ста­ви­те­ся до по­нят­тя «до­ля»?
— «Така її доля. О, Боже мій милий, за що ти караєш її, сироту?..» Найчастіше співала мама цю пісню. З дрібним і великим горохом з очей. У мене серце зупинялось. Терпло воно й у моєї рідні, яка слухала маму, що поховала двох своїх чоловіків і двох синочків (праобраз у «Гріхові і честі»). Знаю одне: Бог мене рятував у багатьох випадках. І зараз я приймаю його дар — після інсульту він дав мені сил і мудрості написати за якихось три роки низку новел, есеї, п’єсу, згадану трилогію.
Вранці перед зарядкою просто неба я здіймаю до Нього руки і кажу: «Святі небеса, прийміть мої подячності за те, що я живу і насолоджуюсь дарами Божими, Його творіннями». Бо ні квітуючий сад не зможе відтворити й найталановитіше людське слово, ні фарби в людській руці...
— Що для Вас є твор­чість?
— Праця, праця, праця. «Лупайте сю скалу...»
Во­ло­ди­мир КОС­КІН

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».