Пам'ять
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Вiвторок Травень 26, 2020

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

Четвер, 15 Травень 2014 03:00

«Українців так і не поклали на коліна...»

Rate this item
(0 votes)

18 ТРАВНЯ — ДЕНЬ ПАМ’ЯТІ ЖЕРТВ ПОЛІТИЧНИХ РЕПРЕСІЙ
Лише минулого століття і саме у мирний час Україна зазнала мільйонних втрат. Людських: штучні голодомори, політичні репресії відібрали життя у багатьох українців.
Напередодні Дня пам’яті жертв політичних репресій, який відзначаємо 18 травня, я зустрівся з Лесем Танюком — одним із засновників Всеукраїнського товариства «Меморіал» і попросив розповісти про витоки політичного геноциду нашого народу, перебіг багатьох трагічних подій, які відбувалися на нашій землі. 

— Вони сягають початку 20-х років, — говорить Лесь Степанович, — бо ж відразу після жовтневого перевороту, коли було проголошено створення Української Народної Республіки, радянський уряд розпочав проти неї тотальний наступ, який, на жаль, закінчився для Москви перемогою. Та для більшовиків цього було замало: вони жадали крові. Людської крові.
— Побутує думка, що її проливали саме українські більшовики — українці за походженням...


— Але натхненниками, організаторами цього кровопролиття були їхні російські «старші брати», які не могли навіть у страшному сні уявити, що на політичній карті світу може з’явитися незалежна Українська держава. Такий факт: у 1921 році Михайло Фрунзе визнавав, що «Червона Армія України на 85–90% складається з росіян, а українців у ній 5–7%».
Із ким вона воювала? Наприклад, війська сумнозвісного Муравйова, які, зайнявши Київ, своєю поведінкою мало відрізнялися від гітлерівської, по-звірячому розправляючись із мирним населенням, насамперед з українцями — розстрілювали за вишиванки, українську мову і навіть портрети Тараса Шевченка в помешканнях. Я ніскільки не перебільшую: цьому є безліч документальних підтверджень.
— Коли саме після встановлення в Україні радянської влади почалися репресії? Прийнято вважати, що в 30-х роках.
— Війна більшовиків проти українського народу розпочалася водночас з його намаганнями бути господарем на своїй землі. Недарма той же Троцький писав, що «Радянська влада на Україні змогла втриматися лише силою Москви, великоруських комуністів Червоної Армії». Подібних зізнань, які належать вождям російського більшовизму, я міг би навести вам сотні, якщо не тисячі.
— Чи можна сьогодні, на двадцять третьому році української незалежності, назвати точну кількість жертв тривалого панування на нашій землі радянської влади?
— Ні, зважаючи на ряд чинників, можемо оперувати тільки приблизними даними. Однак при підрахунках слід відштовхуватися від цифри 15–20 мільйонів.
— Чому? Адже відтоді, як Україна стала суверенною державою, чимало води утекло в Дніпрі. Маємо різні структури, які могли б дати вичерпні відповіді на подібні запитання. Наприклад, Інститут національної пам’яті...
— Справа у тім, що репресії, про які ми говоримо, велися не рік і не два, а практично сім десятиліть. За цей час були знищені мільйони, десятки мільйонів людей. Помилково вважати, що українці гинули виключно при Сталіні. Так, тоді маховик репресій досяг апогею, проте хіба при Хрущові чи Брежнєві ми стали жити в демократичній державі, де б не карали за вільнодумство? Ні, звичайно.
Згадаймо імена Василя Стуса, Олекси Тихого, Валерія Марченка, В’ячеслава Чорновола, Левка Лук’яненка, які поплатилися життями і десятками років неволі за сміливість мати своє бачення тих чи інших подій.
Загиблих при цих вождях було, слава Богу, значно менше, аніж за часів їхнього старшого товариша, але вони були. Та найбільше загинуло українців у 20–30–40-х роках і на початку 50-х, коли жив і керував державою один із найбільших тиранів людства.
А голодомори, які пройшлися по Україні тричі? Хто в ті ж 20-ті роки вів бодай якийсь облік? Він якщо і був, то зусилля обліковців спрямовувалися на зменшення кількості померлих голодною смертю. Вчені-дослідники дотепер не можуть дати точної відповіді на запитання щодо кількості їх жертв, хоча схиляються до 8–10 мільйонів.
За часів радянської влади десятки тисяч, якщо не сотні тисяч українців судили так званими трійками і відправляли для відбуття покарань за тисячі кілометрів од рідних домівок — у табори сумнозвісного ГУТабу, мешканці яких трудилися на будівництві залізниць, заводів, інших промислових об’єктів. Умови там були страшні, і більшість із них не вижила.
Чимало було просто розстріляно. Тож мусимо визнати, що ніколи не дізнаємося точної кількості наших батьків і дідів, яких знищили лише через те, що вони були українцями. Це була війна на виживання України як нації.
— Утім, багато з них знайшли у розквіті сил вічний спочинок і на рідній землі...
— Ваша правда: встановивши свій лад в Україні, більшовики не терпіли ані найменшого вільнодумства, караючи за нього у кращому випадку засланнями, а в гіршому — розстрілами. Україна посідає перше місце за кількістю поховань людей, які померли минулого століття насильницькою смертю. Це просто жахливо!..
— Одне з них — Биківнянський ліс, що неподалік Києва. Ви, пане Лесю, безпосередньо причетні до його виявлення, причому ще у 60-х роках, коли за подібні витівки можна було і самому повторити долю жертв...
— Про те, що у цьому лісі ховали жертв більшовицьких катів, я довідався у травні 1962 року від учительки, що мешкала в Броварах, після вечора пам’яті Леся Курбаса. Не переповідатиму всіх подробиць, а скажу лише, що через кілька днів разом з Аллою Горською, Василем Симоненком ми були вже на місці, де, за її словами, покоїлися останки тисяч невинно убієнних. І побачили, як хлопчаки грають у футбол, а за м’яча їм слугує... людський череп, знайдений біля одного з поховань!..
— Не побоялися докопуватися до страшної правди?
— Ми якось не думали про небезпеку: молоді, гарячі. Обнадієні хрущовською відлигою, прагнули передусім правди, не здогадуючись, що вона виявиться такою страшною.
— Якщо можна, Лесю Степановичу, розкажіть про Биківнянську трагедію детальніше.
— Про неї не тільки можна, а й конче потрібно розповідати, щоб українці знали: відсутність власної держави надто дорого обходиться, за це розплачуються мільйонами людських життів. Тому маємо розбудовувати, зміцнювати Україну, особливо після останніх подій...
Так ось, у цьому лісі знайшли останній свій притулок понад 100 тисяч розстріляних: точної цифри ніхто не знає. Відомо лише, що тут лежить майже тисяча монахів Києво-Печерської лаври, яких розстріляли у 1929–1941 роках, військові, представники влади та інтелігенції. А ще — понад 400 прокурорських працівників, серед яких 5 генеральних прокурорів Української РСР!.. Це є свідченням того, що від кулі в колишній радянській імперії ніхто не був застрахований: Сталін міг кого завгодно, в тому числі і з найближчого оточення, знищити будь-коли.
Зауважу, що безпосередньо у самому Биківнянському лісі розстрілювали не так уже й часто — за більшовицькими, звісно, мірками: «усього» кілька сотень людей. І сталося це у вересні 1941 року — буквально за кілька днів до того, як Київ захопили німці.
— Тоді звідкіля взялися десятки тисяч страчених, про які Ви кажете?
— Людей нищили поза Биківнею — у Києві. Якщо говорити більш конкретно, то найпоширенішими місцями страти були Лук’янівська тюрма та будівля нинішнього Жовтневого палацу, який кати НКВС перетворили на такий собі забійний центр. Звідти автомобілями трупи звозили до лісу, де їх і закопували у спеціально виритих траншеях.
До речі, першими правду про жахи, що творилися у Жовтневому палаці, оприлюднили німці, які, облаштовуючись у столиці України, вирішили розмістити там одне з управлінь міської управи. Та коли вони, наводячи з німецькою пунктуальністю порядок, дійшли до підвалів, то побачили там десятки трупів, яких НКВС, утікаючи з Києва, не встиг вивезти до Биківнянського лісу...
— Коли Ви намагалися з’ясувати правду про його жертви, влада не чинила на Вас і Ваших колег тиску?
— Усіляко було. Вона насамперед безсоромно брехала нам, мовляв, там покояться останки радянських воїнів і мирних громадян, яких розстріляли гітлерівці у роки війни. Історія ця тяглася дуже довго. Навіть у 1987 році, в роки перебудови, коли творча інтелігенція вкотре порушила це питання, нас запевняли, що «там поховані жертви німецького фашизму». Проте часи змінилися, і в липні 1989 року влада, нарешті, визнала, що там лежать останки репресованих громадян України.
Нині в Биківнянському лісі на місці масових жертв більшовицького режиму споруджено Національний історико-меморіальний заповідник «Биківнянскі могили».
— Кількість жертв тоталітарного режиму важко встановити. А чи відомі місця масового знищення «ворогів народу»?
— За радянських часів подібні об’єкти старанно приховувалися, існуючи під грифом «цілком таємно»: часто радянська влада військові об’єкти так не маскувала, як місця масового захоронення репресованих. Утім, у деяких випадках місцеве населення здогадувалося про них, а то й достеменно знало, але мовчало: за розмови про це можна було постраждати. А з настанням перебудови правда про наше страшне минуле почала поступово відкриватись.
Ну а з проголошенням Україною незалежності про сталінські злочини заговорили, як мовиться, у повний голос. І не лише заговорили, а й почали проводити відповідні роботи щодо встановлення нових місць звірячих убивств людей. Згодом, з першого дня свого існування (а сталося це 4 березня 1989 року) цією благородною справою став опікуватися наш «Меморіал» — громадська організація.
У результаті копіткої роботи в архівах, проведення інших пошукових робіт, у тому числі розкопок, нам стали відомі понад 20 масових поховань людей, закатованих нелюдами з НКВС. Перефразовуючи відомий вислів, скажу так: місця злодіянь не приховати.
— Назвіть, будь ласка, деякі з них.
— Так, на Лук’янівському цвинтарі взимку 1934 року були розстріляні близько 30 видатних діячів культури і літератури, а в урочищі Суча балка, що в Луганській області, — понад дві тисячі «ворожих елементів». Неподалік Донецька наприкінці 80-х років виявили останки майже 500 чоловік.
Одне з масових поховань знайдено і в урочищі Дем’янів лаз, що в Івано-Франківській області: там знайдено й ідентифіковано останки 524 осіб, з яких установлені прізвища 422.
Нині Вінницький парк ім. Горького є улюбленим місцем відпочинку жителів цього подільського міста. І далеко не всі з них знають, що святкування днів міста, інші масові гуляння проходять — у прямому розумінні цього слова — на кістках людей! Адже тут у травні 1943 року німці виявили більш ніж 90 масових поховань. Переконливо доведено, що всі ці люди загинули від рук більшовицьких катів і були закопані на колишньому міському цвинтарі, де сьогодні якраз і шумить парк культури...
— А для чого німцям потрібно було знаходити, розкопувати та ще й ексгумувати останки цих нещасних людей?
— Усі свої знахідки вони старанно фільмували, розміщуючи потім ці світлини в газетах і розповідаючи з їх шпальт про «безневинні жертви більшовиків». Фашистські звірі, у яких самих руки були по лікті у крові від убивств мільйонів людей, робили це не для відновлення справедливості і вшанування пам’яті безневинно загиблих: цим самим вони хотіли зайвий раз переконати світ у тому, що вони, німці, рятують його від кривавого більшовизму.
Багато українців розстріляли за кілька днів, а то й годин до того, як у наші міста мали увійти німецькі війська. Приміром, у червні 1941 року за подібних обставин було знищено майже тисячу «ворогів народу», які на той момент перебували у львівській тюрмі, більш відомій як тюрма на Лонцького. За схожих обставин НКВС знищив понад дві тисячі в’язнів луцької тюрми. Серед замучених були виявлені і останки дітей, в тому числі малолітніх!..
— Завершуючи нашу розмову, не можу не поцікавитися діяльністю очолюваного Вами, пане Лесю, «Меморіалу».
— «Меморіал» — це громадська організація, основною метою якою є відновлення історичної справедливості та збереження пам’яті жертв політичних репресій на теренах України за радянських часів, а також позбавлення наших співвітчизників стереотипів щодо минулого. Позбуватись їх, як свідчить саме життя, дуже і дуже важко. Принаймні для значної частини населення.
Насамперед тієї, яка народилася і виховувалася за радянських часів, коли «чорне» прийнято було називати «білим» і навпаки. Але це потрібно робити. Інакше в той час, коли інші народи, які існували при тоталітарних режимах, розбудовують власні держави, ми і надалі будемо тупцювати на місці.
Насамкінець хочу наголосити на тому, що саме завдяки кращим синам і дочкам України, більшість яких згинули в більшовицьких таборах, нас, українців, так і не поклали на коліна.

Інтерв’ю провів Сергій ЗЯТЬЄВ 

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».