Хоча основними галузями Криму вважають обробну промисловість, сферу торгівлі, транспорт, відносно значну частку у всеукраїнському масштабі займає обробка вантажів у портах (12,1%) та видобуток газу (7,6%). У той же час Крим завжди був дотаційним регіоном. Дотації сягали 40% сукупного бюджету півострова. Російські експерти оцінюють розмір необхідних Криму дотацій у 3 млрд дол. на рік.
Крим тісно пов’язаний з Україною інфраструктурно — півострів забезпечується питною водою та електроенергією на 80% з території України. Залізничне сполучення з Кримом можливе лише через територію нашої країни. Ще один важливий нюанс — в Крим їздили відпочивати переважно українці. Їхня частка в загальному турпотоці — 70–75%. Скорочення кількості охочих відпочити в Криму — як українців, так і росіян (частка яких у турпотоці оцінюється у 25%) — не викликає сумнівів. Тож основний висновок експертів — Крим економічно та технічно сильно залежить від України, зворотної залежності не спостерігається.

Прямі втрати
Враховуючи економічні зв’язки України з Кримом, експерти стверджують, що прямі втрати Криму будуть більш значними, ніж втрати України. Основний прямий економічний наслідок анексії півострова — втрата чорноморських родовищ газу та ймовірне погіршення стану в енергетичному секторі. Україна втратила газові родовища, що знаходяться на шельфі Чорного моря в районі Кримського півострова.
Ресурси в північно-західній частині Чорноморського шельфу оцінюються в 495,7 млрд кубів газу та 50,4 млн т нафти й конденсату, Прикерченської зони — 321,2 куб. м і 126,8 т нафти й конденсату, континентального схилу — 766,6 млрд кубів природного газу та 232 600 000 т нафти й конденсату. На кінець минулого року Україною було розроблено лише 4% від загальної потужності родовищ.
Розробка шельфових родовищ потребувала чимало фінансових ресурсів. Але поступова розробка чорноморських покладів розглядається як дієвий шлях зменшення залежності від поставок газу з Росії. Зокрема, планувалося збільшення видобутку газу з 1,8 млрд куб. м до 5 млрд. Націоналізацію українських підприємств на території Криму також слід відносити до прямих економічних втрат. Під неї можуть потрапити державні й приватні підприємства. Серед них — низка потужних підприємств хімічної промисловості, порти, понад 130 туристичних об’єктів, численні приватні підприємства.
Очевидно, доля приватних підприємств залежить від домовленостей між Україною та Росією. Сумна доля стратегічних держактивів — активи «Чорноморнафтогазу» (100% акцій належить українській державі) та «Укртрансгазу» було націоналізовано 17 березня. Очікується, що активи «Чорноморнафтогазу» увійдуть до складу «Газпрому», і Росія почне активно освоювати газові й нафтові родовища на шельфі Чорного моря.
Експерти вважають, що для більшості підприємств націоналізація є досить віддаленою загрозою. Проте в українських власників кримських активів виникають проблеми їх перереєстрації. Після відділення Криму від України вся приватна власність, включаючи землю, нерухомість, підприємства, має бути переоформлена відповідно до російського законодавства. Необхідність переоформлення реєстрів акціонерів виллється у різке зростання трансакційних витрат для представників середнього та великого бізнесу.
Втрата кримських морських портів може призвести до короткострокових втрат у їхніх великих клієнтів — експортерів зерна. Після анексії Криму Україна втратила портові потужності з перевалки 4–4,5 млн т зернових вантажів із загальних потужностей у 40,2 млн т, тобто близько 10%. На терміналах півострова основний товар — зерно, вирощене в Криму та у південно-східних областях України. Блокада транспортного сполучення півострова викликала переорієнтування вантажопотоку з кримських портів до терміналів Миколаєва, Херсона й портів Азовського моря.
Кораблі, які відшвартовуються з азовських портів, можуть вийти в Чорне море через Керченську протоку. Тож Росія видаватиме дозволи на пропуск суден з Азовського моря в Чорне. Заборона проходження торговельних кораблів через Керченську протоку негативно вплине на експортерів аграрної та металопродукції, які активно використовують Маріупольський порт.

Опосередковані втрати
Непрямі економічні втрати можуть мати значно більший обсяг, аніж прямі. Основне питання — як розвиватимуться відносини зі стратегічним торговельним партнером і агресором — Росією, оскільки дві країни поєднують міцні економічні зв’язки. Торік РФ була найбільшим торговельним партнером України. На неї припадало 24% експорту товарів.
Серед найвагоміших статей експорту до РФ — продукція машинобудування, у багатьох товарних групах якого продажі до Росії переважали половину загального обсягу. А також металургійна, хімічна, аграрна продукція. Ядерних реакторів, котлів, машин ринок північної сусідки поглинав 58%, залізничних локомотивів — 78%. У таких умовах актуальним є питання — чи може Росія відмовитися від споживання нашої продукції.
Значну частину українського експорту в РФ купують державні компанії, тож російська сторона може не чекати створення виробничих потужностей, які поступово замістять нашу продукцію. Рішення щодо продовження контрактів може базуватися не лише на економічних, а й на політичних факторах. Скасування контрактів негативно позначиться на російській економіці, але цей вплив буде меншим за вплив на нашу економіку.
Історично українська продукція була розрахована в першу чергу на російський ринок, стандарти якого відрізняються від європейських, а відтак часто продукція є несертифікованою. Тому виникає серйозне занепокоєння щодо її конкурентоздатності на інших ринках. Швидко переорієнтувати товарні потоки на ринки інших країн дуже складно.
У північної сусідки Україна купує в основному енергоносії — торік у структурі товарного імпорту їхня частка сягала 62,2%. Порівняно з попереднім роком обсяг зменшився майже на 20% — до 14,5 млрд дол. Крім того, значний обсяг імпорту з РФ традиційно становить продукція машинобудування, металургії та хімії. 2013-го Україна імпортувала ядерних реакторів, котлів і машин на 1,24 млрд дол. (94,7% показника 2012 р.); чорних металів — на 0,81 млрд дол. (73,6%), електричних машин — на 0,79 млрд дол. (73,6%).
Залежність України від поставок російського газу (на 75–85%) залишається дуже гострою. А різке підвищення ціни на блакитне паливо вдарить по галузях, які активно його споживають як сировину. Приміром, по хімічній, яка працює на зовнішній ринок: її продукція буде неконкурентоспроможною, якщо держава не дасть дотацій. Так звана харківська знижка на газ у розмірі 100 дол. була прив’язана до оренди кримської землі для дислокації Чорноморського флоту РФ. І хоча Україна не визнає анексії Криму, у світлі останніх подій Росія не тільки скасувала знижку, а й підняла фактичну ціну на газ.
Зростання вартості блакитного палива, незважаючи на очевидні мінуси, має певний позитив, зауважують експерти. На жаль, за 22 роки уряд зробив лише 5% від того, що було потрібно. За рік втраченого не надолужити. Ефект нових потуг можна буде відчути лише в середньо- та довгостроковій перспективі.
Йдеться про вимушене, проте конче потрібне зниження енергетичної залежності від Росії, яка використовувала цей фактор як привід для політичного шантажу. Про довгоочікуване впровадження в промисловості енергозберігаючих технологій, альтернативної енергетики, про вимушене виконання актуальної вимоги МВФ щодо підвищення тарифів на газ для населення. Бізнес уже частково зменшив споживання газу, варто долучитися до цього й населенню.
Експерти вказують і на подальше зниження інвестиційної привабливості України для зовнішніх і внутрішніх інвесторів через гостре протистояння з агресором й можливе захоплення наших територій російськими агресорами. Така ситуація суттєво ускладнює отримання довгих інвестицій як від внутрішніх, так і від зовнішніх інвесторів. Це в середньостроковій перспективі має шанси негативно вплинути на темпи економічного розвитку. Власне, цьогоріч розраховувати на позитивні темпи економічного зростання вкрай оптимістично, зазначають експерти.

Що робити?
Мінімізація економічних наслідків втрати Криму значною мірою лежить у політичній площині, наголошують експерти. А саме у здатності уряду домовитись із Росією щодо проблемних кримських питань та актуальних торговельних, налагодити постачання газу з альтернативних джерел. Коли держави «розлучаються» мирно, міжнародні договори з новоутвореними суб’єктами у випадку наявності доброї волі укладаються відносно безболісно і досить швидко.
З утворенням так званих сірих зон і невизнаних територій ситуація складніша. Виконання законів попередньої держави на їх територіях не забезпечується. А нові закони не визнаються світовим співтовариством.
Аналітики підкреслюють, що не варто перебільшувати значення «Чорноморнафтогазу» для континентальної України. Він на 80% забезпечував Кримський півострів природним газом, такою його роль була в енергокомплексі України. Експерти оцінюють вартість цієї компанії з усім її господарством у 2,5–3 млрд дол. До того ж вона має суттєві борги, зокрема «Нафтогазу» винна 2,2 млрд дол. У березні «Нафтогаз» подавав позов до суду щодо їх повернення.
«Чорноморнафтогаз» працює на 17 невеликих родовищах, розвіданих ще за радянських часів, більшість із них розташована на шельфі, а не на глибокій воді. Для України вони мали несуттєве значення, хоча торік компанія збільшила видобуток газу на 35%. На глибокій воді «Чорноморнафтогаз» не працює, бо не має фінансових і техніко-технологічних можливостей.
У видобутку газу в Чорному морі були задіяні чотири бурові — дві сучасні та дві старі радянські, які треба ремонтувати. З таким технічним забезпеченням Україна навряд чи могла мріяти про великі здобутки у газовій сфері на Чорному морі. Активно пробують бурити на морських шельфах Росія, Румунія, Грузія, Туркменістан, Туреччина, у деяких їхніх компаній є спільні мільярдні проекти з компанією «Шелл». Не відстає й Болгарія, якій раніше допомагали радянські фахівці, а нині іноземні.
На ділянках глибокої води серйозних геологічних розвідок за часи незалежності України не велось. Торік за допомогою американських спеціалістів було відкрито поклади газу у понад 40 млрд кубів на глибині понад 1 км. Але видобуток того палива був би надто вартісним.

Наміри
«Нафтогаз» заявив, що судитиметься за «Чорноморнафтогаз» і газовидобувні вишки у міжнародних судах. Але якщо й відсудить цю власність, обладнання не зможе працювати без технологічної бази, портів, розташованих у Криму. Бурові реально перетягти до Одеси, але навряд чи можна там експлуатувати, адже вся технологічна база залишається у Криму. Правда, можна було б здавати їх в оренду румунам чи болгарам, як практикувалося за радянських часів, якщо їх не обтяжуватимуть юридичні нюанси. Кримська влада може нехтувати рішеннями міжнародних судів і продовжувати експлуатувати бурові установки.
Російська військова кампанія матиме негативний вплив на іноземних інвесторів, які мали намір працювати в Криму, зокрема на шельфах Азовського й Чорного морів. Деякі іноземці започаткували бізнес у сонячній та вітровій енергетиці й успішно працювали завдяки зеленому тарифу, що діяв в Україні і перевищував середньоєвропейський. Невідомо, чи діятиме він за кримської влади і як повертатимуть банківські кредити українські виробники альтернативної енергії.
Нині Крим на 80% залежить від поставок електроенергії з України. Росія обіцяє за півтора року облаштувати альтернативні маршрути. Це реально, кажуть експерти, але надто дорого. Від’єднувати півострів від нашої електромережі безглуздо, треба продавати електрику за ринковими цінами.
Зараз кримська влада починає масштабні роботи з буріння свердловин для видобутку прісної води. Таким чином вона сподівається хоча б частково забезпечити потреби півострова у воді. Води з підземних джерел не вистачає в Криму і для зрошення, вода для поливу в дефіциті. Експерти кажуть: сподіватися на те, що в Криму можна віднайти підземні озера з чистою прісною водою, не варто.
Гідрогеологи вже добре вивчили Крим і стверджують, що знайти воду в Криму можна, однак вона буде непридатною чи малопридатною для пиття. Парадокс у тому, що навколо Кримського півострова води дуже багато — Чорне, Азовське моря й затока Сиваш. Саме через близькість морської води запаси води у підземних горизонтах надто мінералізовані.
Тож невипадково у 1960-х роках було прийнято рішення про будівництво Північнокримського каналу, аби перекидати дніпровську воду на Кримський півострів. Саме цей варіант визнали найоптимальнішим, інші були малоперспективними. Нинішню активність кримської влади щодо віднайдення прісної води на півострові експерти називають піаром. Влада бачить катастрофічність проблеми, проте вирішити її не може.
Український уряд 26 квітня обмежив постачання води на півострів по Північнокримському каналу. Причиною стала багатомільйонна заборгованість і небажання кримської влади підписувати угоду на постачання української води.

Олена КОСЕНКО