Друга тенденція ХХІ сторіччя — колосальне зростання у світовому господарстві кількості міжнародних інтеграційних угруповань і об’єднань. Наприкінці минулого сторіччя було підписано понад 130 угод про економічну інтеграцію. За п’ятнадцять років їх кількість зросла в чотири рази. Рівень розвитку країни залежить від участі у певному інтеграційному об’єднанні, наголошує науковець. Якщо держава не бере участі у жодному об’єднанні, вона потихеньку відсовується на економічну периферію.
Ці дві тенденції тісно пов’язані між собою. Коли йдеться про глобальні виробничі мережі, це означає, що треба потихеньку відкривати кордони для руху товарів, послуг, інтелектуальної власності, робочої сили задля підвищення ефективності суспільного відтворення. Це робиться в межах інтеграційних угод.
В Росії на законодавчому рівні сформульовано концепцію інтеграційної політики. В Україні такої немає. Росія намагається створити власний простір для розвитку інтеграційних процесів, свій хаб. Такі економічні хаби є в США, Євросоюзі, Латинській Америці, Китаї. Схожий за структурою та значущістю РФ хоче облаштувати в межах СНД, Митного союзу, Євразійського економічного союзу (Євразес), який почав діяти з 1 січня 2015 року.
Тож Росія матиме певний політичний та економічний вплив на країни, які є по сусідству. Росія — єдина велика економіка, яка раніше посідала восьме місце у світі за обсягами ВВП, зараз — чотирнадцяте, не бере участі в інтеграційних угодах поза межами Євразес. Це означає, що РФ хоче побудувати самодостатню інтеграційну структуру з певними рисами автаркії, імпортозаміщення, спираючись на власні сили.
Самодостатність чи інтеграційність?
Росія не входить у коопераційні об’єднання і ланцюги, бо вважає себе цивілізаційно й ресурсно самодостатньою. Більше того, РФ переконана, що міжнародна кооперація не потрібна й сусідам, причому не тільки на пострадянському просторі. Коли оформиться об’єднавче ядро навколо РФ, вона почне рухатись до міжнародних об’єднань. Основою для цього в Росії є нафта і газ. Наразі РФ не втягується в глобальні мережі виробництва, хоче мати лише локальні виробничі мережі з Білоруссю, Казахстаном, Україною. Українські зараз у стадії колапсування.
Угода про зону вільної торгівлі (ЗВТ) у межах СНД, до якої ніби хоче долучитись Індія, з точки зору правил СОТ не є такою, бо у сотівських правилах чітко зазначено, що режим ЗВТ має поширюватися на переважну більшість взаємної торгівлі (90–95%). У ній не має бути вилучень. У 2012 році 40% взаємної торгівлі між Росією та Україною не підпадали під режим вільної торгівлі.
Тож зазначена угода є не інтеграційною та всеохоплюючою, а преференційною. В її межах Росія надавала певним українським галузям преференції. В нашій країні зараз формується концепція участі в міжнародних інтеграційних процесах. Раніше планувалася двовекторність — ЗВТ із Росією та країнами СНД і Угода про зону вільної торгівлі з Євросоюзом.
Якби Україні вдалося реалізувати цю модель, вона б досягла унікального ефекту від участі у міжнародних інтеграційних процесах, переконаний науковець. Незважаючи на невисокий рівень розвитку, наша країна була дуже привабливою для китайського, європейського, американського капіталу. Росіяни ж не поспішали вкладати гроші в нашу економіку, навіть потихеньку зменшували свою присутність у ній. Очевидно, знали, що двовекторна модель приречена на невдачу.
А ось Китай, за попередніми оцінками, планував інвестувати в Україну за перші три-п’ять років 25 млрд дол. і готував перший пакет у 7 млрд зелених. Піднебесна хотіла створити в нашій країні виробничий майданчик, втягнути її у глобальні виробничі мережі, через які прагнула організувати доступ до збуту товарів в Європі та Росії. Але такі наміри — у минулому.
Дратівлива модель
В Україні залишилась одна модель, яка зараз реалізується, — інтеграція з ЄС. Фактично наша країна виходить із регіональних виробничих мереж, які пов’язували її з Росією. Донедавна розподіл виробництва продукції практикувався в основному з РФ, трохи — з Білоруссю та Казахстаном. Нині вітчизняне виробництво не втягнуте ані в глобальні виробничі мережі, ані в регіональні з європейськими компаніями.
Складно віднайти українське підприємство, яке б виробляло комплектуючі для європейських партнерів. Хіба що Луцький завод співпрацює з «Фольксвагеном». Вітчизняні підприємства вже активно не втягнуті й в російсько-українські виробничі мережі, які зараз колапсують і зникають. Фактично експорт до Росії з дніпропетровських та харківських підприємств припиняється, започатковуються процеси переорієнтації на інші ринки.
Нині Україна перебуває на етапі виходу з регіональних виробничих мереж. Один із варіантів подальшого розвитку підприємств — інтеграція в ЄС, входження в європейські регіональні або глобальні виробничі мережі. Туди, де є інтерес американського та європейського капіталу. До речі, з п’ятнадцяти великих світових компаній одинадцять є європейськими, які могли б розміщувати своє виробництво на наших підприємствах.
Угода про асоціацію з ЄС, через яку Росія почала війну з Україною, за своїм статусом є економічною асоціацією з Євросоюзом. Це означає, що Україна стає членом єдиного ринку ЄС без набуття членства. За такою моделлю працюють Норвегія, Ісландія, Швейцарія, які не є членами ЄС, але користуються його преференціями у виробництві товарів і послуг та торгівлі ними. Це — дуже хороший варіант для нашої країни.
Але проти такої моделі співпраці виступає Росія, бо Угода про асоціацію України з ЄС передбачає, крім інтеграції нашої країни у внутрішній ринок ЄС, певні зміни у процесі ухвалення рішень Україною — часткову передачу економічного суверенітету нашої країни до ЄС. Експерти кажуть, що В. Путіну впало в очі це положення Угоди про асоціацію у серпні 2014 року. Тоді й почалась активна військова агресія Росії.
В. Янукович мав намір підписати Угоду, потім дав задній хід через позицію РФ. Євросоюз і Україна пішли на поступки Росії, відтермінувавши повноцінне втілення Угоди про асоціацію, аби зменшити політичний, дипломатичний, економічний тиск РФ. Мети не досягли, отримали війну на Сході України, аби наша країна не реалізовувала Угоди з ЄС і могла приєднатись до Євразес.
У стенограмах останніх зустрічей президентів держав — членів Митного союзу можна зустріти часті запитання очільника Казахстану Н. Назарбаєва до В. Путіна про 300 млн населення для МС. Економічна теорія твердить, що більш-менш самодостатню економічну систему можна створити, якщо вона охоплює 300 млн людей із середнім рівнем достатку й середнім попитом. Тож 45 млн українського населення розглядається як потенціал для розвитку Євразес.
Втрати і компенсатори
Дослідження свідчать, що втрата економічних зв’язків із Росією не буде компенсована розширенням доступу до ринків Євросоюзу. На ці ринки наша країна може вийти лише із сировиною. Скільки такий розклад і фундаментальна криза в економіці триватимуть, залежить від ситуації на Сході України. Раніше експерти казали про п’ять років. Зараз точно спрогнозувати не можуть. Хоча покладають надії на пожвавлення нашого внутрішнього ринку.
Угода про асоціацію з ЄС, каже Олександр Шнирков, як модель для реформування внутрішньої економіки є ресурсомісткою. Тобто переважну більшість реформ в Україні можна провести, лише маючи чималі кошти. За рахунок ресурсів, які є у держбюджеті, національного споживача та бізнесу реформувати країну нереально.
Країни Центрально-Східної Європи проводили реформи завдяки імпорту іноземного капіталу. Через ситуацію в Криму та на Сході України іноземний капітал до нас не прийде. Це ставить під питання реалістичність Угоди про асоціацію з ЄС, вважає О. Шнирков.
Директор енергетичних програм Центру «НОМОС» Михайло Гончар зазначає, що недостатність ринку ЄС для України була очевидною ще у 1990-х. Аби збалансувати торговельно-економічні відносини Росія — ЄС, нашій країні треба орієнтуватися на ринки третіх країн, де її продукція може бути конкурентною. Це держави від Туреччини до Китаю.
Але системно така політика не проводилася. Більше того, вона була безсистемною. Як можна було одночасно експортувати метал і сировину для його виробництва (залізну руду) в Туреччину і Китай, коли ці держави розвивали своє металургійне виробництво? В результаті наші традиційні ринки для експорту металу стали нашими конкурентами.
Державна допомога
Завідувач відділу Інституту економіки та прогнозування НАН України Лідія Шинкарук підкреслює, що відносини з Росією сформували певну структуру вітчизняного виробництва і торгівлі, що були ранжовані за певними товарними групами і за певним призначенням товарів. Кооперація з Росією була показушною. Приміром, при виробництві авіапродукції в Росії на тисячу доларів Україна експортувала комплектуючих лише на 28 дол.
Українці виготовляли продукцію, яка була затратною для виробництва в РФ чи Росія не могла її швидко замінити. Це призвело до того, що заточені на обслуговування Росії вітчизняні підприємства в основному зосереджувались у східних регіонах нашої держави — Дніпропетровській, Харківській, Луганській областях, деякі приладобудівні — у Вінницькій. Саме у цих підприємств і виникли проблеми.
Через ці підприємства Росія може нарощувати соціальний негатив у східних регіонах України. На «Південмаші» цей процес уже почався. З підприємствами, монозаточеними на Росію, українська держава має працювати, не залишати їх наодинці зі своїми проблемами, адже соціальний сплеск і ризик від цього можуть бути надто потужними.
Хоча й виникають запитання, чому ці підприємства залишилися монозаточеними на РФ і нічого не зробили, аби переорієнтуватись на інші ринки. В основному це машинобудівні заводи, їх продукція конкурентоспроможна. І з нею за допомогою західних партнерів можна вийти на світові ринки. Зокрема, через імплементацію Угоди про асоціацію з ЄС вмонтуватись у глобальні виробничі ланцюги.
Гроші від міжнародних донорів доцільно спрямовувати на інвестиційні проекти, які допоможуть конкурентним підприємствам зі східних регіонів долучитися до міжнародних ланцюгів доданої вартості. На жаль, їх фахівці не володіють навичками міжнародного менеджменту. Їм складно сформувати інвестиційні пакети, але вони не звертаються до уряду за підтримкою, бо вважають, що все знають.
Санкції
Важливо звернути увагу і на товари, які ми імпортуємо з Росії, — харчі, косметику, метал, продукцію побутової хімії, нафтохімії, легкої промисловості, сільського господарства. Все це можна виробляти в нашій країні, коли збільшиться пропозиція, зменшаться ціни. Потенційна шкода для економіки Росії — 3 млрд дол., аналогічна вигода для вітчизняних виробників.
Експерти радять заборонити експорт у Росію будь-яких товарів, пов’язаних із високими технологіями і військовою справою. За розрахунками фахівців, Україна постачала до РФ такої продукції на майже 1,8 млрд дол. Сума невелика, але ця продукція конче необхідна російському військово-промисловому комплексу, нафто- і газовидобувній індустрії. Аби компенсувати втрати, треба шукати нові ринки збуту в ЄС, в державах, що розвиваються, і США.
Аналітики радять заборонити експорт до Росії продукції сільського господарства, що є дефіцитною в Росії, зокрема м’яса. Це не дуже вигідно Україні, але відчутно вдарить по добробуту російського суспільства. Розмір таких санкцій не буде значним для України (на більше 0,5 млрд дол.), проте суттєво нашкодить російській економіці, ВПК, громадській думці.
Можна застосувати і більш жорсткі санкції — підвищити ціни на експорт нашої електроенергії й води до Криму. Однак там живуть українські громадяни (де-юре), хоча де-факто їх записали росіянами. Жорсткі санкції боляче вдарять по кримчанах.
Лідія Шинкарук зазначає, що деякі товари Росія не зможе швидко замінити, якщо ми введемо заборону на їх експорт, і буде купувати їх через треті країни. Під час Другої світової війни американці продавали німцям багато товарів саме за такою схемою.
Аби врятувати нашу економіку, виробництво високотехнологічних товарів варто переорієнтувати на оборонну сферу. В Україні є великі приладобудівні заводи, що можуть випускати продукцію, яку держава закуповує в іноземних компаній. Наша продукція дешевша і не гірша за якістю. Чимало конкурентних оптичних виробів наша держав експортує на зовнішні ринки, а вітчизняний оборонний комплекс імпортує аналоги з-за кордону.
Науковець радить створити карту економіки війни, ранжувати підприємства, які орієнтуються на Росію і Захід, для надання почергової підтримки, і цим мінімізувати негативну реакцію суспільства і ризики збурень. Треба використовувати різні методи вирішення складних проблем. Вони мають бути розумними і давати можливість виграти економічну війну в майбутньому.
Нині перемога може бути меншою і нівелювати здобутки. Уряд має прописати тактику і стратегію своїх дій на середньострокову перспективу. Не вдаватися лише до тактичних дій.
Олена КОСЕНКО
