Як зазначив міжнародний експерт з розробки політики на ринку праці Френк Кеван, презентуючи в Києві результати аналізу досвіду впровадження послуги супроводу на робочому місці та підтримки зайнятості людей з інвалідністю у країнах Європи, залученню інвалідів до праці сприяють кілька факторів. По-перше, втілення добре продуманої національної стратегії зайнятості людей з інвалідністю.
По-друге, модернізація Державної служби зайнятості (ДСЗ) щодо обслуговування та підтримки інвалідів. «Більшість державних служб зайнятості у країнах з розвинутою системою реабілітації обирають один із двох можливих механізмів: або функціонування спеціального підрозділу у структурі ДСЗ, що надає послуги людям з інвалідністю, — Данія, Франція, Італія, Мальта, Швеція; або залучення висококваліфікованих консультантів, які спрямовують інвалідів — шукачів роботи до громадських організацій, що спеціалізуються на конкретному виді супроводу залежно від інвалідності. Таке практикується у Фінляндії, Німеччині, Ірландії, Нідерландах, Великобританії. Для забезпечення належних послуг для людей з інвалідністю ключовим є й наявність потужного громадського сектора, що фокусується на проблемах інвалідності».
У Європі право на працю людей з інвалідністю захищає Конвенція ООН про права інвалідів. Цю Конвенцію Україна ратифікувала у 2009 році. Згідно зі ст. 27 Конвенції, держави-учасниці визнають право осіб з інвалідністю на працю нарівні з іншими в умовах відкритого, інклюзивного та доступного для інвалідів ринку праці. Підтримка на робочому місці є одним з ефективних інструментів реалізації права людей з інвалідністю на працю.
Політика зайнятості
У деяких країнах започатковано національні програми для підтримки зайнятості інвалідів та супроводу на робочому місці, що фінансуються державою. В інших така підтримка надається місцевою владою, є більш різноманітною та розгалуженою. У Європі інвалідам доступні всі заходи активної політики на ринку праці, до яких вдаються ДСЗ. Передбачені й додаткові форми підтримки інвалідів.
Зокрема, супровід на робочому місці, профорієнтація, гранти на адаптацію робочого місця, субсидії для роботодавців, які беруть на роботу інвалідів (такий інструмент найбільш розповсюджений і потужний, дає хороші результати). А також допомога при читанні сліпим, гнучкі умови праці, соціальна допомога впродовж певного часу після працевлаштування. Передбачені й квоти для працевлаштування інвалідів, які вмонтовані в законодавчу базу.
Приміром, в Австрії квоти діють на приватних і державних підприємствах. За їх невиконання передбачені штрафні санкції. У Данії, Норвегії, Швеції квот і штрафів немає, але багато інвалідів працевлаштовані. В Ірландії квоти передбачені лише для держсектора. У Польщі та Чехії квоти і санкції діють у державних і приватних компаніях. Чехи іноді трохи хитрують — не беруть на роботу інвалідів, а купують товари в компаніях, де працюють люди з інвалідністю, у так званих майстернях.
Так чехи уникають штрафів у 2500 євро за недотримання квот із працевлаштування інвалідів. Якщо на польських підприємствах трудиться більш як 25 працівників, то серед них має бути 6% інвалідів чи 3% з найважчими формами інвалідності. Діють квоти і в Україні. Нині в Європі точаться дискусії щодо ефективності застосування квот для інвалідів. Є думка, що треба їх збільшити для галузей, де найбільше травмується людей та втрачається здоров’я, зокрема для металургійних, хімічних підприємств, будівельної галузі.
Основна ідея квот — змусити інвалідів вийти на відкритий ринок праці й змусити працедавців брати інвалідів на роботу. Але, за висновками фахівців, у багатьох країнах система квот для мотивації роботодавців наймати людей з інвалідністю не діє. Трохи краще працює широке інформування населення про субсидії та підтримку роботодавців, які наймають людей з інвалідністю. А найбільш ефективним інструментом є налагодження системи підтримки та супроводу інвалідів через ДСЗ або консультантів із супроводу.
Зараз у Європі більше уваги надають неповній та гнучкій зайнятості інвалідів. Приміром, у Данії активно розвивається європейська модель «гнучкого соціального забезпечення». Зайняті за нею можуть отримувати повну зарплату, а за потреби працювати меншу кількість годин. У Данії люди з інвалідністю становлять 12% усіх працівників з неповною зайнятістю. Чим вищий ступінь інвалідності, тим важливішою є можливість працювати неповний робочий день.
У Європі серед працюючих людей із тяжкими формами інвалідності близько 32% зайняті неповний робочий день, а серед працюючих із середніми формами інвалідності таких 27%.
У 2010 році в ЄС ухвалено стратегію щодо інвалідності до 2020 року. Вона заснована на принципах Конвенції про права інвалідів і акцентує на суттєвому збільшенні працевлаштованих інвалідів на відкритому ринку праці, аби інваліди не були бідними, адже бідність і інвалідність міцно пов’язані між собою.
Різні моделі
Нині в Європі практикується дві моделі співпраці з інвалідами — медико-реабілітаційна та реабілітаційна через працевлаштування. На початку 90-х у Європі відбулися великі зміни — вона почала більше практикувати другу модель. Але чеська поки ближча до медичної. Інвалідність перевіряється медпрацівниками у райуправлінні соцзахисту. Там неурядові організації забезпечують супровід інвалідів на робочому місці.
Гроші для їх працевлаштування та соцпослуг Чехія отримує з державного, регіонального, муніципального бюджету, Європейського соціального фонду (ЄСФ), спонсорів. Нині послугами ДСЗ користуються лише 15% інвалідів. На робочому місці їх переважно супроводжують фахівці недержавних організацій. У середньому один фахівець працює з сімома клієнтами. Діє програма підготовки таких фахівців. Підтримують інвалідів до двох років.
Чеські роботодавці отримують субсидії на виплату зарплатні інвалідам (до 100% протягом першого року), на транспорт, для них зменшені податки та виплати до фонду соцстраху. Фінансово підтримується самозайнятість інвалідів. Пошукачам роботи компенсується вартість проїзду, житла, зменшуються податки, надається помічник з пошуку роботи, супровід, а також гнучкі умови пенсії з інвалідності — вона може виплачуватись і після працевлаштування.
Ірландія робить акцент на працевлаштуванні інвалідів, розробила стратегію та план дій з питань інвалідності. Тамтешній закон про здоров’я та безпеку містить положення щодо людей з інвалідністю. Перша контактна установа для інвалідів — ДСЗ. Подальші послуги переважно надають недержавні організації, вони часто самі збирають кошти для інвалідів, зокрема залучають пожертви від громадськості.
Створюються й «майстерні» для інвалідів, які мають дохід від своєї діяльності. Фахівці, що опікуються інвалідами, проходять університетську підготовку з питань профорієнтації та консультування інвалідів. Мають також розвинуту мережу супроводу на робочому місці та підтримки зайнятості інвалідів, видаються підручники зі сприяння зайнятості.
Ірландським роботодавцям надається фінансова допомога для адаптації робочого місця інваліда, а також субсидія на виплату зарплатні для тих, хто працює менше, ніж 20 годин на тиждень. Діє грантовий механізм утримання працівників (якщо інвалідність отримана під час роботи). Пошукачам роботи пропонують долучитися до профперепідготовки у спеціалізованих навчальних центрах, гранти для проходження співбесіди, програми підтримки зайнятості, допоміжні технології для адаптації до робочого місця.
Традиції
Тривалу історію активізації працевлаштування інвалідів має Австрія. Закон про інвалідність там ухвалено в 1969 році. Інвалідами опікується Федеральна служба соціальної політики (вона фінансує та координує національну програму зайнятості) та ДСЗ, регіональні страхові фонди. Для програми підтримки зайнятості інвалідів надходять гроші з держбюджету (40%), від ЄСФ (35%) та з фонду штрафів. У країні розроблена національна стратегія та план дій з питань інвалідності до 2020 року. У середньому один спеціаліст із супроводу на робочому місці працює з 15 клієнтами.
Австрійські роботодавці отримують субсидії на виплату зарплатні (до 100% протягом перших трьох місяців + 50% — на додаткові витрати, наступні дев’ять місяців — 50% зарплатні та 25% — на додаткові витрати). Через рік їм виплачується постійна допомога у зв’язку з додатковими потребами людей з інвалідністю. Інваліди мають посилений захист від звільнення, але цей механізм може бути контрпродуктивним, бо роботодавці розуміють, що велика кількість молодих інвалідів може зловживати своїм статусом, тож не поспішають їх брати.
У Данії держава сплачує 35% пенсії за інвалідністю, 50 — соцдопомоги та 65% — коштів, пов’язаних із гнучким режимом роботи. Державна служба зайнятості там надто децентралізована, важливі управлінські функції передані муніципалітетам. Передбачені щорічні угоди з ДСЗ. Діють регіональні консультативні ради. Є нацплан з питань інвалідності. А нова модель (2013 р.) для людей з інвалідністю до 40 років є доволі радикальною.
Супроводом інвалідів на робочому місці займаються фахівці ДСЗ та недержавних організацій. Роботодавці в Данії два роки забезпечені субсидіями на виплату зарплатні для тих, хто залишає навчальні заклади. Також мають субсидії для виплати допомоги, адаптацію робочих місць, спецнавчальні матеріали. Субсидія у 65% для гнучких робочих місць фінансується з муніципального бюджету.
Гнучкі робочі місця запроваджені в Данії у 1998 році. Ними можуть користуватися інваліди, які втратили 50% працездатності. При цьому може зберігатися допомога у зв’язку з безробіттям. Ці місця можуть бути розраховані на повний або частковий робочий день та дають право на велику допомогу у зв’язку з безробіттям у разі втрати роботи. У 2012 році було проведено реформу, яка визначила, що праця на гнучкому робочому місці не може тривати довше п’яти років.
Досягнення і промахи
Низьким рівнем загального безробіття (3,8%) і тривалими традиціями підтримки зайнятості може похвалитися Норвегія. Пріоритет там надається підтримці інвалідів на робочому місці — цим опікується ДСЗ. Субпідрядниками є недержавні організації. Інваліди можуть звернутися до агентства зайнятості та соціального забезпечення, ДСЗ, національної страхової адміністрації, муніципальних управлінь соцдопомоги.
Діє асоціація підприємств із реабілітації, кооперативи для людей з інвалідністю. Робочі місця адаптовані під потреби інвалідів. Три роки інвалід має супровід на робочому місці, а ті, які страждають на психічні захворювання, — до п’яти років. У середньому один спеціаліст працює з 12 клієнтами. Існує й добровільна програма підготовки таких фахівців.
У Польщі менш розвинена система послуг, а медично-реабілітаційна модель використовується активніше, ніж орієнтована на можливості інвалідів. Польська ДСЗ надто децентралізована, її діяльністю керують місцеві органи влади. Немає й комплексної національної системи підтримки зайнятості. Недержавні організації відіграють там значну роль. У Польщі створено державний фонд з реабілітації інвалідів, фонд праці, надає підтримку і ЄСФ, однак фонди для підтримки зайнятості та супроводу інвалідів на робочому місці обмежені. Супровід надають недержавні організації та частково ДСЗ. Національний фонд реабілітації реалізує проекти супроводу інвалідів на робочому місці.
Швеція надає особливу увагу залученню інвалідів до праці. Там діє спеціальна система з підтримки інвалідів на робочому місці. Вона добре організована і добре фінансується. У 68 місцевих відділах ДСЗ працює п’ятсот фахівців, які займаються питаннями супроводу інвалідів на робочому місці. Супровід надається від шести до дванадцяти місяців.
Практикується квазіринковий підхід залучення підрядників до надання послуг людям з інвалідністю. Спеціальна система з підтримки виходу на ринок праці та на робочому місці фінансується з держбюджету. Деякі обсяги фінансування йдуть з місцевого та регіонального бюджетів. Європейський соціальний фонд підтримує соціальні проекти.
В Україні право на працю людей з інвалідністю визначено та гарантується ст. 43 Конституції. «Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом».
Отже, відповідно до задекларованих Основним законом прав громадян, люди з інвалідністю мають таке саме право на працю, як і люди, що не мають інвалідності.
Олена КОСЕНКО
