Глобалізація створила вільні умови доступу (ледь не для всіх країн) не тільки до внутрішніх, але й до зовнішніх запозичень і, відповідно, до прискореного нагромадження боргів.
Кризи трактувалися як випадковості, зумовлені помилками гравців ринку, а зовсім не результатом системних провалів у механізмах ринкового регулювання.
У деяких випадках нові запозичення дозволяли країнам запроваджувати успішні реформи, створювати передумови для довгострокового стійкого зростання, однак часто боргові ускладнення розросталися до повномасштабних боргових криз. Апогеєм стала глобальна фінансово-економічна криза 2008–2009 років. Її передумови визріли у США (іпотечна криза). За нею настала криза в єврозоні й охопила низку країн ЄС, найбільш гострою вона була у Греції.
Незважаючи на те що після осмислення причин фінансово-економічних збурень у світовому господарстві міжнародні фінінститути застосували численні коригуючі заходи, які помітно зміцнюють інституційні рамки й правила проведення фіноперацій, загальні засади розв’язання боргової проблематики все ще залишаються недостатньо опрацьованими, констатують експерти Центру Разумкова.
Баланси й чинники
Україна, яка тривалий час інтенсивно позичала гроші на міжнародних ринках, також не змогла уникнути боргових негараздів і потрапила в число найбільш проблемних держав-боржників, яким загрожує дефолт.
У процесі економічної діяльності, яка має циклічний, нерівномірний характер, виникають ситуації, коли певні економічні агенти отримують тимчасово надлишкові ресурси. Інші потребують ресурсів для своєї діяльності, результати якої настануть лише через деякий час. У таких випадках перші (кредитори) можуть надати певні ресурси другим (позичальникам), так утворюються боргові зобов’язання або борги.
Виникнення таких боргів — абсолютно нормальне явище для ринкової економіки, без цього був би неможливий нормальний економічний розвиток, процеси інвестування та інновацій, зазначають експерти ЦР. Якщо позичальником виступає держава, то запозиченнями утворюється держборг, який згідно з чинним законодавством України визначається як загальна сума боргових зобов’язань держави з повернення отриманих та непогашених кредитів (позик) станом на звітну дату, що виникають внаслідок державного запозичення. Тобто державний борг є абсолютне й безумовне зобов’язання держави і держава несе повну відповідальність за виконання умов випуску державних боргових цінних паперів чи укладених кредитних договорів.
При цьому держзапозичення є раціонально обґрунтованими, коли вони спрямовані на розв’язання найбільш важливих (системно значущих) проблем розвитку країни, що може сприяти значному поліпшенню загальних умов господарювання, зростанню конкурентоспроможності вітчизняних виробників. А також якщо вони сприятимуть ліквідації випадкових екзогенних збурень, які час від часу виникають у країні та загрожують її соціально-економічній стабільності.
Загальновизнано, що ВВП країни має дорівнювати сумі витрат на кінцеві товари та послуги, тобто витратам на споживання плюс валове інвестування плюс чистий експорт (експорт мінус імпорт). Це забезпечує збалансування сукупного попиту (попит на споживчі та інвестиційні товари, а також зовнішній попит на нацтовари та послуги) і сукупної пропозиції (вироблені в країні товари та послуги плюс імпорт).
Далі, ВВП разом із доходами факторів виробництва й поточними трансфертами утворюють валовий дохід. Оскільки національні заощадження є різницею між наявним доходом і внутрішнім споживанням, то шляхом нескладних перетворень можна отримати баланс заощаджень-інвестицій у розрізі державного і приватного секторів, пояснюють експерти ЦР.
Іншими словами, різниця між заощадженнями та інвестиціями приватного сектора плюс різниця між заощадженнями та інвестиціями держсектора дорівнює сальдо рахунку поточних операцій платіжного балансу. Це сальдо є сумою чистих потоків товарів та послуг (зовнішньоторговельне сальдо), доходів та поточних трансфертів, що здійснюються між країнами. Для переважної більшості країн сальдо рахунку поточних операцій несуттєво відрізняється від зовнішньоторговельного (товарів і послуг) сальдо, нагадують експерти ЦР.
Макрорахунки і взаємовпливи
Ресурси, які не використовують в економіці (або яких не вистачає в економіці із внутрішніх заощаджених джерел), можуть бути використані за кордоном (або отримані з-за кордону). Це відбивається у сальдо поточних операцій країни з іншими країнами світу.
Баланс заощаджень-інвестицій установлює взаємозв’язок між внутрішньою структурою економіки в розрізі державного і приватного секторів (і що особливо важливо — в аспекті формування ресурсів для довгострокового розвитку через інвестування) і поточними зовнішньоекономічними потоками.
Дефіцит рахунку поточних операцій платіжного балансу виникає внаслідок більших приватних інвестицій порівняно з приватними заощадженнями; перевищення держінвестицій порівняно з державними заощадженнями (по суті — дефіциту держфінансів), нагадують експерти ЦР.
Ця формалізована залежність вказує на те, що періоди інтенсивного економічного розвитку країни, коли суттєво зростають інвестиції (на що у менш розвинутих країнах, як правило, не вистачає власних ресурсів), мають супроводжуватися дефіцитами поточного рахунку. І, як наслідок, припливом у країну зовнішнього капіталу — у формі прямих інвестицій чи кредитних запозичень для фінансування нарощування капітальних активів.
Важливим наслідком формули балансу заощаджень-інвестицій, підкреслюють експерти, є те, що дефіцит держфінансів (при невисокому рівні приватних заощаджень, що не створює достатнього попиту на державні цінні папери в середині країни) супроводжується й дефіцитом рахунку поточних операцій (утворення подвійного дефіциту). Це може значно ускладнювати реалізацію стабілізаційних програм економічного розвитку.
Постійно утримуваний бюджетний дефіцит, зауважують експерти Центру Разумкова, гальмує економічний розвиток. Насамперед через зниження рівня національного заощадження та інвестування, підвищення процентних ставок і подорожчання капіталу, пригнічуючи виробництво. Крім того, зростання боргу, що супроводжує дефіцит, у найближчому майбутньому вимагатиме підвищення податкового тиску для забезпечення державних боргових виплат із подальшим наростанням негативних тенденцій в економіці за принципом ланцюгової реакції.
Важливі висновки
Експерти Центру Разумкова роблять важливий висновок: сальдо рахунку поточних операцій відображає не тільки прямі зміни в експорті та імпорті, у тому числі спровоковані змінами обмінного курсу нацвалюти (на що в Україні й звертають основну увагу), але й зміни у рівні нацзаощаджень та інвестування (що часто залишається поза увагою, хоча й має недругорядне значення), у тому числі спричинені змінами процентних ставок, рівня оподаткування, усвідомлення економічних ризиків.
Якщо дефіцит платіжного балансу надто високий, треба підвищити рівень національного заощадження або знизити рівень інвестування. Останнє — менш привабливий варіант, якщо немає надмірного інвестування, зокрема у фондові цінності або створення зайвих виробничих потужностей. Якщо рівень інвестування достатньо низький і не може відповідати завданням розвитку, то приватне та державне споживання мають бути узгоджені (зменшені) до рівня, який дозволяє збільшити ресурс для інвестицій.
Альтернативою цьому, зазначають експерти ЦР, є звернення до зовнішнього інвестування (розширення інвестиційного імпорту) за умови наявності ресурсів для фінансування зовнішньоекономічних дефіцитів, наявності умов для успішного освоєння зростаючих інвестицій (інфраструктура, кваліфіковані кадри, потенційні ринки збуту для додаткових обсягів товарів та послуг).
Якщо приватне споживання вже знизилося до певного (мінімального) рівня, тоді, кажуть експерти ЦР, необхідно обмежити державне споживання. Зростання дефіциту держбюджету (розриву між заощадженнями та інвестиціями у державному секторі) в умовах непогіршення сальдо рахунку поточних операцій стає чинником зменшення приватних інвестицій в економіці (ефект витіснення)
В Україні, зазначають експерти Центру Разумкова, вказаними принципами політики регулювання здебільшого нехтували упродовж усього періоду державної незалежності. Найчастіше — заради популістських політичних вимог. До певного часу, доки глобальна кон’юнктура залишалася для країни сприятливою, це не провокувало макроекономічних шоків, проте ситуація істотно змінилася, коли розгорнулися глобальні кризові процеси у 2008–2009 роках.
Це вимагало швидких і часто нетрадиційних антикризових заходів до різних макроекономічних складових. Зокрема, кризовий спад споживання в США означав відчутне зменшення зовнішнього попиту для багатьох країн (як розвинутих, так і висхідних). Оскільки саме США були головним «споживачем» у світовому господарстві.
Наслідком стало суттєве звуження світових ринків, яке хоч і сприяло скороченню торговельних дисбалансів (переважному зменшенню зовнішньоекономічних дефіцитів і надлишків), проте ускладнювало для багатьох країн доступ до фінансових ресурсів, а з тим і до можливостей прискореного економічного відновлення.
Це особливо торкнулося тих країн, у тому числі й України, де упродовж багатьох років не відбувалося кардинального технологічного оновлення. І внаслідок цього потенціал конкурентоспроможності на світових ринках був обмежений.
Витоки боргів
За цих ускладнених умов, що виникли внаслідок глобальної кризи, саме на державні фінанси найбільш проблемних країн лягло особливо велике навантаження, що зумовило критично швидке наростання державних боргів.
Ключовою складовою зростання державного боргу є дефіцит держфінансів, нагадують експерти ЦР. Він виникає внаслідок нарощування видатків держави на фінансування соціальних потреб, підтримку системно важливих структур економіки, насамперед банківської системи, а також внаслідок наростання сум з обслуговування вже наявних боргів.
Сукупні державні видатки є чинником формування частини сукупного попиту, вони впливають на приватний попит і на сукупну пропозицію в економіці. Зміна структури видатків не тільки спричиняє зміну величини сукупного попиту, але й впливає на розподіл доходів, розміщення ресурсів та інвестицій, бізнес-активність.
Найбільш поширеною формою фінансування видатків держави, а з тим і бюджетних дефіцитів, є розміщення державних цінних (боргових) паперів (облігацій). Тому часто йдеться про те, що держборг є загальним обсягом накопиченої заборгованості уряду власникам державних цінних паперів (не слід забувати про проценти за ними). Він дорівнює сумі минулих бюджетних дефіцитів за виключенням бюджетних надлишків (утворених позитивним сальдо держфінансів в окремі роки).
Упродовж другої половини ХХ ст. структура боргів у світовому господарстві вважалася зрозумілою і передбачуваною й такою, що піддається ефективному регулюванню. Розвинуті країни хоча періодично мали бюджетні й боргові ускладнення, могли досить ефективно розв’язувати їх, посилюючи жорстку фіскальну політику або вдаючись до виваженої монетарної експансії.
Україна упродовж останнього десятиліття проводила невиважену політику зовнішніх запозичень, констатують експерти Центру Разумкова, це сформувало високий рівень залежності її економіки від зовнішніх боргів. Проте в умовах прискорених темпів економічного зростання ці питання не становили істотної загрози і тому ще кілька років тому боргова проблематика не виглядала критичною.
Занурення України в глибоку кризу, зумовлену серйозними політичними ускладненнями, загострило питання про міжнародну платоспроможність країни та ймовірність суверенного дефолту. Розв’язання цієї складної проблеми, яка вийшла на авансцену політики кардинальних соціально-економічних трансформацій, стало одним із голових завдань влади у кризові 2014–2015 роки.
Ця проблема, підкреслюють експерти Центру Разумкова, вимагає комплексного аналізу з чітким визначенням її структурних особливостей, параметрів динаміки, інструментів впливу на ситуацію та альтернативних шляхів реструктуризації.
Елла НОВАК
