На сьогодні у Польщі стверджують, що від азбесту треба позбавлятися. Є визначена дата — 2032 рік. До цієї дати ми теж повинні позбутися всього азбесту з Польщі. Це правовий аспект. Наступний аспект — медичний. Азбест є хитрим убивцею, тому що наслідки проявляються через 5–7 років.
Марцін Руцай: З програмою відмови від азбесту в Любліні я пов’язаний ще з 2004 року. Поляки мають виконати кілька умов. Має бути запроваджена заборона виробництва, розповсюдження та продажу азбесту. Якщо із забороною виробництва в Польщі ми впоралися — немає легальних заводів чи інших виробників такого типу виробів, то стосовно обігу, розповсюдження є проблеми. Легально цього робити не можна.
Натомість, аналізуючи оголошення в пресі і вслухаючись у розмови людей, які хочуть щось зробити з даховою покрівлею, частенько чуємо, що цей товар можна купити або продати з рук. Це свідчить про те, що існує велика група людей, які хочуть заробити на купівлі-продажу шиферу. Щоб цю процедуру припинити, на жаль, доведеться вжити радикальних заходів.
У Польщі є положення включно з карними санкціями — це питання роботи поліції, і треба діяти, бо в іншому разі матимемо ще проблеми з цією продукцією. Людська винахідливість не має меж. Якщо щось не лежить на даху, то його можна прибити до тину, якщо його не прибили до тину, то можна прибити до стіни. Якщо вона не буде даховою покрівлею, то буде дахом для собачої будки тощо. Ці матеріали все ще використовуються.
— А скільки азбесту є на території Польщі?
Роберт Шлезак: Інвентаризовано азбесту на території Польщі — тисячі мільйонів тонн. Лише в Люблінській області — понад 2 мільйони тонн азбесту у вигляді шиферу, стін будинків, матеріалів, які використовуються для будівництва, наприклад, трубопроводів. Насправді інвентаризовано лише 74 тисячі тонн. Понад мільйон тонн азбесту міститься на Люблінщині, але ми не знаємо, де саме. Громади повинні проводити інвентаризацію, а потім планувати, як знищувати азбест, але це практично не діє.
— Чому не діє?
Роберт Шлезак: Польща має програму фінансування з усунення азбесту. Національний фонд охорони довкілля Польщі за допомогою Воєводських фондів охорони довкілля повертає кошти за усунення, перевезення і складування азбесту. Стосовно складування — в законі про управління відходами написано, що складування азбесту звільнене від оплати. Окрім того, на території Люблінщини функціонує швейцарсько-польська програма співпраці, в рамках якої фінансується не лише знімання азбесту, а й нове дахове покриття.
Проте ці процеси проходять дуже повільно. Було створено ініціативу, яка намагається поєднати кілька речей: усування азбесту, нове дахове покриття, використання цих дахів до виробництва електроенергії. Перед нами постають дуже важливі енергетичні проблеми. Уже кілька років довкілля та середовище громадської енергетики відновлювальних джерел енергії просить план маломасштабної енергетики для того, щоб протидіяти проблемам, пов’язаним із відсутністю електричного струму.
Хто живе на території Польщі, зокрема Любліна, має мікрохвильові печі і знає, що годинники почали запізнюватися. Частота мережі почала спадати, і годинники, які заряджаються від мережі, запізнюються. 30 років у Польщі годинники запізнювалися. Це означає, що мережа не справляється з навантаженням. Цього року були випадки, коли підприємці були змушені протягом шести годин затримати виробництво, тому що в плані не було струму на наступний день.
Наша ініціатива полягає в тому, щоб усунути азбест і перевірити, чи нова екологічна дахова покрівля витримає 15 років. Якщо вона витримає, то покладемо фотопанелі і ще заробимо гроші. Завдяки тому, що ці панелі будуть працювати, ми покриємо витрати коштів, пов’язаних із цим проектом, оскільки індивідуальні особи не мають грошей для того, щоб заінвестувати цей проект із власних коштів. Тому ця інвестиція має відбуватися з державних коштів. І повертатися пізніше так само.
— Чи вдасться Польщі позбутися усіх матеріалів з азбесту?
Роберт Шлезак: Окрім комунальних відходів, відходи з азбесту є однією з ключових проблем, з якими маємо справу в Польщі. Щоправда, в нас є кільканадцять років на її розв’язання. Але нам за десять років реалізації цього проекту вдалося усунути лише один відсоток усієї проблеми. Якщо ми в наступних кілька років будемо просуватися в такому темпі, то нам їх не вистачить.
Марцін Руцай: Потрібно забезпечити спосіб управління відходами з дотриманням усіх екологічних норм. Їх необхідно відвезти на полігон, але не всі азбестові відходи потрапляють на полігон. У деяких місцях ми все ще їх знаходимо: в лісі, ровах тощо. І це небезпечно. У шиферних плитах є шкідливі речовини для здоров’я. Це не жарти. Має бути система фінансування.
— Пане Олеже, Ви займаєтеся питаннями збору та утилізації ртутних ламп на території Львівщини за люблінським досвідом. Розкажіть про цей досвід.
Олег Гладчук: Управління відходами — це проблема на сьогодні. Вона потребує системних рішень. Добре, коли така система функціонує. У нас є система збирання, складування комунальних відходів. Гірше, коли таких систем немає. Така ситуація у Львові була з управлінням електронними відходами. Тож було ухвалено рішення про створення такої системи.
— Чому цього раніше не було?
Олег Гладчук: З різних причин. Їх багато. Передусім — український закон, який регулює цю сферу. Є також інші проблеми господарювання відходами. Якось до цього не доходили руки. Ми вирішили спробувати таку систему збудувати. І постало питання — з чого почати? Треба було взяти якусь модель. Звідки? Звичайно, з ЄС. Польща — найближча країна ЄС. Але до якого міста звернутися? Довідалися, що в Любліні є система управління електронними відходами. Вона функціонує кілька років і дуже ефективна. З цією ідеєю приїхали до Любліна до наших партнерів. Було обговорено та вирішено зреалізувати спільний проект, який би полягав у тому, щоб побудувати систему управління електросміттям у Львові на основі досвіду міста Люблін.
— Що вже було зроблено у Львові?
Олег Гладчук: Ми отримали дофінансування нашого проекту з ЄС у рамках програми закордонної співпраці. До проекту залучили трьох партнерів як українських, так і польських. Потрібно було проаналізувати, на якому рівні ця система діє в Любліні і що ми можемо запровадити у Львові. Спочатку провели анкетне дослідження — запитували мешканців, чи готові вони до участі в такій системі, чи знають про загрози електричних відходів. Зробили тести електронних відходів у Львові та Любліні, а також провели аналіз правових основ у мережі управлінням електровідходами. У Польщі польська сторона реалізувала, а в Україні — міська рада Львова спільно з громадською організацією.
Відбулася міжнародна конференція «Електровідходи в місті». На ній виступили ключові експерти зі Львова та Любліна, які розповіли, як ця система працює в Любліні. Наступним етапом було опрацювання і введення програми управління електровідходами. Така програма у Львові створювалася з нуля. А в Любліні вже була стратегія розвитку.
— І що у Львові було запроваджено?
Олег Гладчук: Ми придбали апаратуру, мобільний центр для збирання електровідходів у Львові. За українським законом, для того, щоб помістити контейнер на зберігання відходів першого класу для захоронення, треба отримати дуже багато дозволів різного виду. Ми вирішили, що легше буде зробити такий центр мобільним. І ці контейнери поміщати в різних місцях, тому що їх і так треба було обслуговувати, і транспорт все одно був потрібен. Тож краще зробити одразу мобільний центр.
У Любліні наші партнери купили контейнери для великих електровідходів. Оскільки система в Любліні більш розвинута, такі контейнери там уже були. Докупили ще більшу кількість, щоб краще було ними управляти. Також ми придбали контейнери для збирання батарейок у Львові та Любліні. У Львові — 80 контейнерів, а в Любліні — 150.
Спочатку у Львові ми встановили контейнери в таких місцях, до яких люди завжди мають доступ. Це комунальні підприємства, університети та міська рада. Найбільш дорогим етапом реалізації проекту була закупівля апаратури для утилізації ртутних ламп у Львові. Виявилося, що ринок не такий великий. Небагато підприємств випускають таку апаратуру. По завершенню реалізації проекту стало зрозуміло, що найкраща апаратура, найбільш ефективна — продукована шведською фірмою MRT. Після процесів перетворення відходів отримуємо скло, алюміній і пластик та інші ресурси. Це все сортується на першому приладі.
На другому приладі є резервуар, де міститься ртуть. Методом високотемпературного нагрівання і конденсації отримуємо чисту ртуть, а також очищений люмінофор, який може бути використаний у хімічній промисловості. Ми не маємо взагалі відходів після переробки. А це дуже важливо, тому що в Україні не було жодного підприємства, яке могло б переробляти такі лампи. Було одне таке підприємство в Горлівці Донецької області, але зараз воно не працює (зона АТО).
— Як люди дізнавалися про вашу акцію?
Олег Гладчук: Ми провели інформаційну кампанію в ЗМІ. Це також були дії з обох сторін — як у Любліні, так і у Львові. У Львові видрукували рекламні матеріали на тему проблеми збирання електронних відходів і їх сегрегування, сортування для комунальних відходів — близько трьох тисяч екземплярів, які потім розповсюдили у місті. Також видрукували і розмістили 20 бігбордів у Львові та Любліні. Створили інтернет-сторінку для висвітлення проблем в управлінні відходами: чому вони небезпечні і де у Львові їх можна віддати. Така сама сторінка в Інтернеті була створена в Любліні. Також створили та демонстрували рекламний фільм про управління електронними відходами на каналах місцевого телебачення (близько 500 разів показали).
У рамках цієї програми була едукаційна кампанія з обох сторін у Львові та Любліні. У Львові провели конкурс малюнка для дітей та конкурс збирання батарейок серед дітей у школах. Дітям це дуже сподобалося. Було розроблено методичні поради для вчителів з цього питання та представлено на семінарі вчителів. Вони отримали корисну інформацію про екологічну ситуацію. Ця сфера в Україні дуже слабо розвинена, вчителі не мають звідки брати інформацію. До Любліна зі Львова приїхали діти — переможці конкурсів зі збирання батарейок та на найкращий малюнок.
— Який ефект від програми очікуєте?
Марцін Руцай: У Польщі існує система фінансування і управління електровідходами. Вона спирається на два принципи. Перший: той, хто забруднює, той і платить. Другий, що функціонує в цій системі, — принцип розширеної відповідальності виробника. Перший свідчить про те, що коли ти виробляєш сміття, то мусиш платити за управління ним. Кожний, хто викидає телевізор, холодильник, пральну машину, має заплатити. Виявляється, це занадто велике обтяження для кишені пересічних громадян — користувачів такого обладнання. І був втілений інший принцип — принцип розширеної відповідальності виробника. Виробник, який випускає, наприклад, пральну машину, повинен покривати кошти управління відходами, якщо ця пральна машина буде використана та викинута.
Інна БОРИСОВА, фото автора