Вітальня[col=130]
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Субота Лютий 22, 2020

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 06 Грудень 2019 15:09

Михайло Фіца: Щастя неможливе без любові!

Rate this item
(1 Vote)

2019 рік став багатим на події для заслуженого артиста України Михайла Фіца. Нещодавно відбулася прем’єра моновистави «Ревізор» за його участі, у серпні виповнилося 10 років відтоді, як пан Михайло заснував Монотеатр «МІФ». Також у митця нещодавно народилася донька. Про нову виставу та історію «МІФу» наша з ним розмова.

— Чому Ви вирішили обрати такий непростий вид театрального мистецтва, як моновистави?
— Я ніколи не плив за течією, як багато хто з моїх колег-акторів, а завжди проти неї. За роки роботи змінив багато театрів, грав і хороші ролі. Але часто не влаштовувало те, що пропонували. Не можу, як інші актори, грати все те, що дають, і бути від цього задоволений.

Я в Монотеатрі маю можливість робити те, що хочу. Тому вирішив створити такий театр. Тут отримую справжню насолоду від того, чим займаюся. Ніхто не може зіпсувати моєї роботи, крім мене самого. А якщо щось роблю, то з повною відповідальністю від початку до кінця.
Гра у моновиставі від звичайного спектаклю відрізняється тим, що на тобі лежить уся відповідальність. Якщо задіяний у звичайній виставі актор має можливість вийти у гримерку і набратися сил, то тут на відпочинок немає жодної секунди. Весь час потрібно тримати зал, бути максимально сконцентрованим. Я не маю права на помилку. Цим мистецтвом займається не так багато артистів. Це складно, а люди зазвичай бояться складнощів.
— Якими були перші кроки Монотеатру «МІФ»?
— Ще в 90-х роках грав у моновиставі «Записки божевільного» за Гоголем у Львові. За основу тоді взяв чудовий переклад Максима Рильського. А коли доля закинула до Сімферополя, то режисер Борис Мартинов запропонував поновити цю виставу вже мовою оригіналу на сцені місцевого Театру ім. Горького.
Ми тоді провели лише дві репетиції. Цей варіант я граю й зараз. 2009 року зареєстрував Монотеатр «МІФ». Спочатку грав лише у Києві. Згодом почав їздити по інших містах. За десять років по п’ять-шість разів об’їздив 55 міст країни.
У столичному Будинку актора ходив на моновистави у виконанні Петра Миронова. Побачив, що він має великий досвід у цьому виді мистецтва. А мені потрібна була людина, яка б збоку дивилася на мою роботу і спрямовувала. Ми заприятелювали. А вже в лютому 2011-го поставили виставу «Освідчення» за Антоном Чеховим. Працювати з Петром було дуже легко і комфортно. Ця вистава була зовсім несхожою на попередню.
Наступною стала вистава «Кроткая» за Федором Достоєвським. Режисер — народний артист України Юрій Одинокий. Із ним працювати теж було дуже добре. Він мене лише спрямовував. Ми розуміли один одного без слів. Під час репетицій майже не розмовляли, а говорили вже після того, як вони закінчувалися. До того ж переважно на зовсім інші теми.
— Прийшов час, коли Ви, крім російської, вирішили звернутися і до української літератури.
— Прагну працювати з класикою. Вона вічна. Але вся проблема завжди полягає в матеріалі. Насправді обрати матеріал значно складніше, ніж потім втілити його в життя. Особливо складно знайти якісний матеріал українською мовою.
Саме таким матеріалом виявилася п’єса Ярослава Стельмаха «Синій автомобіль», яку мені запропонував Юрій Одинокий. Цей твір може бути автобіографічним для будь-якої людини. Адже кожен у своєму житті хоча б раз відчував подібне, від, здавалося б, на перший погляд дріб’язкового моменту, коли герою в дитинстві подарували синій автомобіль.
У чому щастя людини? Я звертаюся до глядачів у кінці вистави. Хочу, щоб у житті кожної людини хоча б раз був такий «синій автомобіль». Пригадую, я жив у сім’ї, де було шестеро дітей. Разом із батьками і маминою сестрою-інвалідом нас було дев’ять осіб.
Усі ми мешкали в одній кімнаті, а друга була за льох, де зберігалися продукти. Але я відчував тут такий затишок, таке душевне тепло. Тому що тут була любов. А інколи людина може мати навколо себе будь-які зручності, навіть жити в палаці, однак їй буде незатишно і недобре. Найголовніше у житті — душевне і духовне, те, чого не можна нічим виміряти. Є речі, які не можна придбати. Вони або є, або їх немає.
В Ярослава Стельмаха була така любов у дитинстві. Мати піклувалася про своїх дітей, а потім вона зникла. І він виніс це на розсуд глядача. Можливо, цього й не треба було робити. Але це особисте бачення письменника. До речі, він загинув на Бориспільській трасі в автомобілі, який загорівся. Можливо, цей автомобіль був синього кольору.
Щастя — в любові. Можна подарувати людині не мільйон доларів, а якусь невеличку листівочку або іншу дрібничку і вона буде щасливою, зберігатиме її все своє життя.
Ярослав Стельмах писав про муки творчості, про своє особисте життя. А починається все і закінчується сім’єю. Якщо людина цінуватиме свою родину, то й цінуватиме все довкола. А якщо не цінуватиме рідних, то не буде цінувати й нікого іншого, бо значить, що в неї немає душі, немає любові.
— Напевно, невипадково після Ярослава Стельмаха Ви звернулися до творчості Тараса Шевченка?
— 2014-го відзначали 200 років від дня народження Кобзаря. Такі дати бувають лише раз на сто років. Хотілося щось зробити до ювілею. Я й раніше виконував окремі твори Шевченка, але вони не були оформлені у виставу.
Колись я працював у Львівському національному українському театрі ім. Марії Заньковецької. Народний артист України Богдан Козак тоді грав виставу «Посланіє» за поезією Тараса Григоровича.
Я попросив дозволу перенести цю виставу у свій театр. Він сказав: «Будь ласка, я із задоволенням тобі її даю». Богдан Миколайович дав мені деякі настанови в телефонному режимі. А виставу я підготував у принципі сам. Дещо змінив по-своєму, так, як відчуваю. Додав кілька нових віршів.
Шевченка називають пророком. Не зовсім погоджуюсь із цим твердженням. Він писав про те, що було тоді, але за 200 років нічого не змінилося. Напевне, тому його слова виявилися пророчими. Він не писав, що так і далі буде. Навпаки — прагнув змін. Але ці зміни, на жаль, не відбулися.
Я граю цю виставу в багатьох містах. Люди підходять до мене, вони у захваті. Кажу їм, що зміни залежать від кожного з нас. А якщо ми будемо пасивні й далі, якщо будемо погоджуватися з тим, що відбувається, то змін і далі не буде.
— Свою наступну виставу — «Крейцерову сонату» за Львом Толстим Ви теж спочатку хотіли грати українською мовою?
— Так. Навіть замовляв переклад, потім сам його правив. Але це не звучало, це був не Толстой. Зрозумів, що він може звучати лише в оригіналі, так, як написано. Грав цю виставу у Львові, Тернополі, Ужгороді, Мукачеві. Всюди аплодували стоячи і кричали: «Браво!»
Я не пропагую якісь політичні речі, я кажу про речі вічні, людські. А вони зрозумілі будь-якій людині. У Тернополі підійшов один одинадцятикласник і сказав: «Ви нам немов скальпелем душу розрізали». Такі слова — висока оцінка творчості.
Я відчув цей твір, відчув усе, що в ньому відбувається. Одного разу в Ніжині до мене підійшли учні художньої школи і сказали, що рік тому ходили на «Крейцерову сонату», але досі перебувають під враженням від побаченого.
Спочатку хотів робити цю виставу з Юрієм Одиноким. Він сказав, що «Крейцерову сонату» не зрозуміють. Бо на вистави переважно ходить жіноча аудиторія, а жінка не сприйме таку річ, як убивство дружини.
Я ж кажу, головне — не те, що ти робиш, а які зробиш висновки. Намагаюсь, аби мій герой усвідомив, що цього робити не можна. А усвідомлення — як покаяння. Коли розбійник, який зробив за життя багато поганих речей, покаявся на хресті, він урятувався лише одним словом. Христос сказав йому: «Сьогодні ти будеш зі мною у Царстві Небесному». Тому що головне, аби людина усвідомила.
Ми часто не усвідомлюємо, ми не хочемо каяття перед собою в першу чергу, я вже не кажу перед іншими. А якщо є покаяння всередині душі, тоді будь-яка людина викликає співчуття.
Це була наша друга спільна робота з Петром Мироновим.
— Але «Ревізор» Миколи Гоголя Ви все ж вирішили ставити у перекладі українською мовою.
— »Ревізор» дуже добре звучить українською. Так само добре звучали і україномовні «Записки божевільного». І глядач прекрасно сприймає ці переклади. Можливо, тому, що Микола Васильович має українське коріння. Напевно, є ще якісь невидимі речі, які сприяють цьому. Вважаю, що робота здійснена прекрасно. Буду й далі удосконалювати виставу.
Як і Шевченко, Гоголь писав про те, що відбувається зараз. Він сміється над чиновниками, глузує з тих, хто має владу. Він показує, які вони недалекі, навіть огидні люди. Вони постійно у страху, бо винні. А нікого й нічого не боїться лише та людина, яка немає вини. Їй немає кого боятися і що втрачати, бо її виправдовує сам Господь Бог.
Нічого не змінилося. Просто люди одягли інші костюми, мають машини, квартири. А всередині такі ж, як і були. Людей завжди псує влада і рідко хто може протистояти її згубному впливу.
Всі ми начебто про це знаємо. Тільки забуваємо. Людям треба про це нагадувати час від часу. Потрібно пам’ятати, що все минає, але залишаються вічні речі. Хочу, аби глядачі зупинилися, подивилися на себе збоку. Якщо після вистави хоча б одна людина зміниться, це вже буде щастя. Проросте зерно добра в одній людині, а потім проросте і в інших.
Над виставою знову працювали з Петром Мироновим. Інсценізацію робив Петро, я щось змінював. Репетиції тривали майже півроку. Зустрічалися рідко, однак останній місяць — частіше. Всього було близько 20 репетицій.
Декорації і костюми добирав сам. Намагався, аби у сценографії все було мінімально. А Хлестаков у мене вишукано одягнений, адже люди мають не лише слухати, але й сприймати очима. Також сам добирав і музику.
— Перший показ вистави у Будинку актора відбувся при екстремальних умовах, вимкнули світло. Напевне, було непросто грати?
— Було важко психологічно. Для кожного актора це стрес. Треба грати не лише в темряві, а ще й без музики. Завжди себе ставлю на місце глядача, який хоче насамперед бачити. До того ж бачити все повністю, в об’ємі, з музикою і світлом. І як би не старався актор, втрачається прекрасне таїнство.
Повноцінна вистава не може складатися лише з якогось одного чинника. Також це спільна робота актора і глядача. Хотіли перенести виставу на інший час. Але люди захотіли, аби прем’єра відбулася саме того вечора попри непрості умови. Я пішов їм назустріч.
«Ревізора» вже встиг показати у Павлограді, Дніпрі і Кривому Розі. Після кожного показу ретельно аналізую виставу. Щось змінювати кардинально не збираюся. Можливо, будуть дещо змінені характери, деякі інші деталі.
— Напевно, вже розмірковуєте над тим, яка вистава буде наступною?
— Хочу зіграти «Дон Кіхота». Намагатимуся наголосити на двох таких речах, як любов і влада. До того ж влада і любов безкорисливі. Згадайте, як Санчо Панса керував містом, але зрозумів, що це не його, тому сказав: «Я йду, подивіться, у мене нічого немає».
А зараз людей неможливо відтягнути від влади. Не можуть, не вміють, але все одно рвуться до неї. Я ж хочу показати — не можете або робите погано цю справу, то відійдіть, звільніть місце іншим.
А в любові треба бути щирим і справжнім. Не лукавити, а любити так, як любив Дон Кіхот.
Також про роботу над «Ревізором» ми попросили розповісти режисера Петра Миронова.
— Знайомий з Михайлом Фіца більше десяти років, він бачив мене в багатьох моновиставах, зокрема бачив мого Хлестакова, — згадує Петро Григорович. — Через деякий час він мені запропонував працювати разом. Вистави за творами Чехова і Толстого йдуть із великим успіхом.
Новим нашим проєктом став «Ревізор». Ми вирішили, що це буде позиція Городничого, який розповідає про всі події і вчинки жителів цього міста. Це провінційний анекдот від людини, яка все це пережила.
Ще Шекспір говорив, що актори ставлять перед людьми дзеркало, аби вони бачили, що в них усередині. Гоголь теж сповідував цю ідею. І ми вирішили, що наша вистава також буде дзеркалом. Показуємо, що трапилося з нами, як ми ходимо перед керівництвом навколішках.
Задоволений роботою. Бачу, яка енергетична віддача в актора. По-іншому й бути не може, тому що глядач заслуговує на щиру розмову. А бути щирим — це повністю себе віддавати.
Я не мав можливості разом із Михайлом поїздити по інших містах. Але читав багато вражень про його виступи у соціальних мережах. Люди в регіонах сприймають ці вистави особливо тепло, бо не звикли до такої щирості, такої відвертості. Я — режисер, а сам плакав на прем’єрі «Крейцерової сонати».

Спілкувався Едуард ОВЧАРЕНКО

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».