Десь через два місяці бабусі порадили перевести мене до секції спортивної гімнастики, що розташовувалася під дахом міського спортзалу «Авангард».
Саме там і розпочався мій шлях у великий спорт! І досить удало, бо буквально через два місяці я перемогла у першому ж турнірі!
Невдовзі за сімейними обставинами переїхала з мамою до Кишинева. Там мені пощастило: я потрапила на очі досвідченому тренеру з гімнастики Володимиру Куксі, який, побачивши мої тренування і виступи, сказав, що «це — справжній злиток золота, але його потрібно добре шліфувати...»
Під словом «шліфувати» малися на увазі тривалі тренування. Не переповідатиму, як відбувалося це «шліфування», а скажу лише, що вже у 1974 році мене взяли до молодіжної збірної СРСР з гімнастики! А незабаром ми опинились у Києві.
— Знову через сімейні обставини?..
— Ні: справа у тому, що спортсмени-гімнасти Української РСР тривалий час залишалися без нагород. А тоді кожна республіка дбала про свій авторитет на всесоюзній арені, спорт, звісно, не був винятком.
От хтось зі спортивних чиновників і згадав, що у Молдові є юна і перспективна дівчина. Тож мене і відкликали до столиці України разом із тренером.
— Не помилились?..
— Напевно, ні: у 1976-му я увійшла вже до складу дорослої збірної Радянського Союзу, а у 1979-му на етапі Кубка світу, що проходив у Токіо, здобула пальму першості.
— Це тоді, коли Ви обійшли Надю Команечі — румунську спортсменку, якій, як писала тоді спортивна преса, «в усьому світі немає рівних» і яка кілька років перед цим завоювала олімпійське золото...
— Так. Окрім Наді, там виступали й інші світові знаменитості. Відтоді минуло 40 років. А я і досі пам’ятаю і свій виступ, і як мене зустрічали глядачі.
— У 1976 році проходила Всесоюзна спартакіада школярів, на якій Ви здобули абсолютну першість, а незабаром посіли ще й почесне 2-е місце на молодіжному чемпіонаті СРСР.
Про Вас почали писати центральні газети, Вас узнавали на вулицях рідного міста. Скажіть, головокружіння від слави, що так неждано і негадано звалилося на голову, не було?
— Ні. Мій тренер тримав мене в їжакових рукавицях — у доброму розумінні цього слова, не дозволяючи розслабитися, мовляв, я стала зіркою і мені все дозволено (усміхається).
Але ми не тільки тренувалися: Володимир Іванович дбав і про наш культурно-освітній рівень. Тож ми, зокрема, багато читали художньої літератури, відвідували кінотеатри, музеї, виставки.
Візитівка співрозмовниці
Гімнастикою президент Міжнародного благодійного фонду «Спорт і діти», заслужений майстер спорту, олімпійська чемпіонка Стела Захарова почала займатись із раннього дитинства. У 1976 році, коли дівчинці виповнилося 13 років, її взяли до молодіжної збірної СРСР. У 1979му вперше завоювала Кубок світу, згодом стала срібним призером чемпіонату світу, що проходив у США.
«Зоряний час» Стели Захарової наступив улітку 1980 року — на Олімпійських іграх у Москві, де вона стала чемпіонкою. Того ж року стала абсолютною чемпіонкою світу, виграла срібло у стрибках і бронзу на брусах. Стела Захарова — 12кратна чемпіонка СРСР і багатократна володарка Кубка України.
У 1985 році закінчила Київський інститут фізкультури і спорту. Чоловік — Віктор Хлус, відомий футболіст київського «Динамо». Близько 10 років, після завершення Віктором спортивної кар’єри в Україні, сім’я жила і працювала у Швеції, де Хлус грав за одну зі шведських футбольних команд, а також працював тренером. У подружжя двоє дітей — син і донька.
— Ви — всесвітньо відома спортсменка, титулам якої може позаздрити будь хто. У виснажливих поєдинках прославляли країну, яка називалася Радянським Союзом і якої сьогодні немає на політичній карті світу. Як Вам віддячувала держава?
— Так, як і іншим спортсменам подібного рівня: отримала 3-кімнатну квартиру, придбала «Волгу», нам установили телефон. Колеги з інших країн, насамперед тих, які у нас називалися капіталістичними, ставали мільйонерами. Ну а ми і цьому були раді...
— Нашим читачам, напевно, буде цікаво дізнатися про змагання, на яких перемоги далися Вам найважче, які забрали найбільше моральних і фізичних сил.
— Легких перемог у мене ніколи не було: за кожною перемогою — щоденна копітка, а то й виснажлива праця, нехтування іншими, окрім спортивних, інтересами. І все ж дуже важко дався мені виступ на Спартакіаді народів СРСР, де я захищала спортивну честь України.
Ситуація, в якій ми опинилися, була складною: йшлося не про перше місце, а про те, аби посісти хоча б третє. Як максимум.
За тиждень до Спартакіади отримала два розриви сухожилля. Але президент Федерації гімнастики УРСР благав — у буквальному сенсі цього слова — виступити: інакше Україна могла опинитися на останніх місцях, чого ні він, ні його колеги та і, врешті-решт, ми, спортсмени, не бажали.
Зібравшись з останніми силами, стягнувши ноги бинтами, я виступила. Під час виступу мені здавалося, що ось-ось знепритомнію, але, слава Богу, цього не сталося. Перед виступом мені замотали ноги, а коли розмотали, то вони на очах у мене роздулись...
— Ще якісь нестандартні ситуації під час виступів можете пригадати?
— На чемпіонаті СРСР мені пошкодили спеціальні накладки, які одягають на руки під час виступів на брусах. Проте мені вдалося мінімізувати наслідки цієї «диверсії». У майбутньому я ніде і ніколи не залишала їх, знаючи, що знову можуть знайтися «доброзичливці»...
— Полишивши великий спорт, на відміну від багатьох своїх колег, продовжуєте залишатися «на радарах» українців. Зокрема, очолюєте Міжнародний благодійний фонд «Спорт і діти», спортивні клуби, проводите міжнародні турніри зі спортивної гімнастики...
— Цей Фонд я організувала у 2000 році, а вже наступного, 2001-го, відбувся перший турнір. 30–31 березня ми проводитимемо вже 18-й турнір.
До Києва приїдуть представники майже 20 країн світу — практично з усіх континентів: Польщі, Хорватії, Фінляндії, Ізраїлю, Єгипту, В’єтнаму, Австралії, Монако та інших.
Це спортивне свято проходитиме у столичному Палаці спорту, оренду якого нам оплачує Міністерство молоді і спорту, а також проживання і харчування спортсменів.
Наші спортсмени попри безліч проблем, що заважають їм як слід тренуватись і йти до перемог, показують непогані результати.
Наприклад, торік жіноча збірна України у складі Ангеліни Дейнеко, Єлизавети Чубарової та Вікторії Іваненко перемогла у командній першості. А 15-річному Назарові Чепурному у загальному заліку юніорів дісталося «золото».
Хочу наголосити, що Ukraine International Cup є єдиним міжнародним заходом такого масштабу, що проводиться у нашій країні, популяризуючи спорт і піднімаючи імідж Української держави на міжнародній арені.
Користуючись нагодою, запрошую всіх киян, гостей міста на це дійство. Розпочнеться воно 30 березня у Палаці спорту і супроводжуватиметься виступами зірок українського шоу-бізнесу. Вхід — вільний.
— Переможці, наскільки мені відомо, отримують призи: ювелірні вироби, телевізори останнього покоління, іншу побутову техніку кращих світових виробників тощо. Їх купуєте державним коштом?
— Ні, звичайно: нам допомагають небайдужі люди, яких прийнято називати у подібних випадках — спонсорами. І я за це їм дуже-дуже вдячна.
— Ви, пані Стело, опікуєтеся майже 10 школами олімпійського резерву зі спортивної гімнастики. Звідси й запитання: охочих займатися нею вистачає?
— Сьогодні багато чинників позначаються на відвідуваності дітьми гуртків та занять. Більшість із них мають фінансове забарвлення, адже далеко не всі батьки можуть їх оплатити, хоча це не такі вже й шалені гроші. При цьому більшу частину зароблених грошей ми віддаємо за оренду залів, покупку інвентарю, проведення змагань.
Загалом сьогодні наші діти мало цікавляться спортом, більшість часу проводячи за комп’ютером. Але необов’язково займатися спортом задля досягнення високих результатів: спорт — це завжди здоров’я. Ось про що треба завжди пам’ятати усім нам.
— Свого часу Ви разом із Володимиром Гришком організували і провели в Театрі ім. Івана Франка незвичайне дійство, зібравши відомих артистів і спортсменів. Скажіть відверто, навіщо це Вам знадобилося? Злі язики казали, що Ви захотіли зайвий раз нагадати про себе...
— Я не належу до людей, які намагаються використати будь-яку можливість, щоб нагадати про себе: мене і так знають, повірте. Але мова не про особисті амбіції.
Замисливши з паном Гришком те дійство, ми запросили багато відомих українців. Зокрема, боксерів Віталія і Володимира Кличків, Сергія Дзинзирука, Володимира Сидоренка, футболістів Леоніда Буряка, Андрія Баля, Олександра Заварова, плавчиху Яну Клочкову, гімнастку Катерину Серебрянську, велогонщика Ярослава Поповича, гандболістку Зінаїду Турчину, баскетболіста Олександра Волкова.
А також Аду Роговцеву, Євгенію Мірошниченко, Богдана Ступку, Ніну Матвієнко, Ольгу Сумську, Юрія Рибчинського, Аллу Кудлай, Павла Зіброва та багато інших творчих людей.
Захід відбувся, але, м’яко кажучи, не зовсім розрахували свої можливості. Насамперед фінансові. Та все ж попри всі проблеми і негаразди ми його провели і, як говорили мені як самі учасники, так і глядачі, досить професійно і цікаво. А ось повторити його не ризикнули...
— У Вас із чоловіком Віктором Хлусом, відомим у минулому футболістом, двійко дітей. Вони не пішли, як батьки, спортивним шляхом. Хоча б коротенько, але розкажіть про них.
— Син Олег закінчив Інститут міжнародних відносин Національного університету ім. Тараса Шевченка, вільно володіє англійською, шведською мовами. Свого часу працював в Єгипті, а сьогодні трудиться у НАК «Нафтогаз України».
Донька Христина — студентка того ж вишу, де навчався Олег, студіює журналістику.
— Дякую, Стело Георгіївно, за цікаву і змістовну розмову.
Інтерв’ю провів
Сергій ЗЯТЬЄВ
