На Одеській кіностудії останніми днями я мимоволі став оператором і режисером художнього повнометражного фільму «Карпатська Джульєтта» (зробили спільно з литовцями). Це — сучасна мелодрама у співавторстві з Шекспіром. Наостанок знімали проїзди старої «Волги» по Одесі: Гораціо везе Джульєтту, показує місто, зокрема Оперний театр.
— У чім родзинка цієї мелодрами?
— Всі ми люди і маємо любитися, схід і захід — єдине ціле. Немає між нам розділу.
Балуваний герой фільму — син дуже заможного крутелика, він навіть не знав, що його дід грає в театрі (в дитинстві лише раз був на виставі). Він приїхав на вже вщухлий Майдан відмітитися, щоб можна було сказати своїм друзям: «Я теж був на Майдані». Бо це модно. І там він бачить дівчину, яка дивиться на сцену. Каже їй: «Что, мечтаешь петь?» Вона відповідає: «Так, мрію. Але не на цій сцені, а на великій оперній». — «Ти звідки?» — «Я з Карпат». — «О, бандера». Так розпочинається фабула фільму.
Головні ролі виконують дівчина з Карпат, випускниця Калуського мистецького коледжу Мар’яна Будзан, та Сашко Піскунов, студент Національного університету театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого (майстерня Дмитра Богомазова), а його побратима одесита Гораціо грає росіянин Костянтин Мезін, який за сумісництвом є оператором і айпі-спеціалістом як у житті, так і у фільмі.
— Отже, основа — документальна?
— Авжеж. Всі події достовірні, як і шарм Одеси. Дівчина настільки сильна, вольова, що незалежно від будь-кого добивається мрії, співає в опері.
Фільм знято, в ньому звучатиме геніальна музика Мирослава Скорика, зокрема фрагменти опери «Мойсей», яка успішно йде на сцені Київської опери.
Паралельно працюю над кількома сценаріями, приміром завершую сценарій наступного фільму (робоча назва «Три сонати», а називатиметься він, певно, «Учень генія»), який теж чекає Одеська кіностудія. Я хочу розповісти про студента Театрального інституту, який вирішив учитися не у тих учителів, що є сьогодні (їм не вдалося робити кіно, вони вийшли на пенсію і викладають у виші), а в геніїв, зокрема вирішив повторити Довженка. Вчителі за це його мало не викидають із вузу, але хлопець настирливий, учиться, робить фільм, який потрапляє на студентський конкурс.
Він так відчуває Довженка, як років сімдесят тому відчув його Франко Дзефіреллі, основоположник італійського неореалізму. І то вже друга — італійська — новела, вона зніматиметься в Італії з живим Франко Дзефіреллі, він зіграє сам себе, а український учень братиме у нього майстер-клас. Італієць розповідатиме, як треба робити українське кіно, бо він отримав від Довженка заряд. Третя новела — про Олександра Довженка при житті (в тому числі про його кохання), коли йому все забороняли. Він мріяв писати музику (про це мало хто знає). Писав дуже цікаві листи до жінок. У цю новелу увійде образ литовського художника Чюрльоніса, бо Довженко писав музику на його картини.
Я завіз дуже точні копії сорока шести картин Чюрльоніса на Одеську кіностудію — там відкривається виставка, яку зможуть відвідувати і звичайні люди, звучатиме музика, на цих фонах демонструватимуться фільми про Чюрльоніса, пейзажні фільми. Там ми будемо знімати, мабуть, фінальну сцену. А вона така: коли цей учень входить до залу, де висять картини Чюрльоніса, там уже стоять — як декорація — сто гарних білих стільців (з надписом позаду «Режисер»). І на цих режисерських стільцях сидять сто манекенів...
— Пане Петре, у Вас довгі руки і вони простираються аж до Дзефіреллі. Розкажіть про Ваші закордонні зв’язки.
— Це не довгі руки, а велике серце, в яке я можу пустити і Папу Римського Іоанна Павла Другого, і Софі Лорен, з якими зустрічався. Я 15 років працював в Італії і вже робив документальний фільм про Франко Дзефіреллі. У мене багато друзів в Італії, там живуть мої онуки, до яких я часто їжджу. Але зараз я свою любов розділяю між Італією та Литвою. Якраз найновіші кінороботи є копродукцією литовських та українських кінематографістів.
— Що змусило Вас покинути сонячну комфортну Італію і поринути в український бедлам?
— Якось я летів в одному літаку з Іоанном Павлом Другим у Латинську Америку (я, до речі, багато літав із ним як журналіст у Ватикані, де й режисером працював), він знав, що я — українець, читав мої вірші, я пробував перекладати його поезію з польської. Він сказав мені такі пророчі слова: «Ви не розумієте, в якій країні Ви народилися. Україна найближчим часом стане найкращою країною світу. А Ви перебуваєте далеко від пульсу, який дав Вам життя і дає натхнення».
І я у 2006 році поїхав до Києва, немов у ніщо, тобто не маючи квартири, машини (в Італії я все залишив), це було моє третє повернення в Україну. Нині маю все. Найголовніше, що маю творче наповнення. А взагалі-то мені більше подобається Довженкове «Я належу світу», і мені комфортніше жити у світі вільному і там, де є краса. То і Карпати, і Ірпінь, і, звичайно, Європа, така собі старенька, але серцю люба. До речі, в Карпатах, де я народився, міститься центр Європи — географічний.
— Пане Петре, часто чуємо, що українського кінематографа немає, а Ви без кінця знімаєте українські кінопроекти, українські фільми та ще й ігрові...
— Це я тепер ігрові почав знімати, а зробив більше сорока документальних фільмів. У мене є нагороди солідних європейських фестивалів, я в Італії отримав за фільм про Чорнобиль премію «Ексельсіор-97» — таку саму, як Тарковський у 1987 році. В Італії я пропрацював майже десять років у тій самій кімнаті на тій самій студії, де і Тарковський.
Багато цікавого сталося в Італії. Там я робив українське кіно, наприклад «Рим до запитання», «Прийшла до Вас» і ще деякі короткі фільми. Потім в Україні зробив десь із двадцять документальних фільмів, зокрема цикли «Подорожі Україною в пошуках українців», які на каналі «Культура» дотепер крутяться.
Якраз у ті часи на рівному місці відкривав таку людину, що всі ахали, казали: «Це неможливо». Так зробив фільм «Прийшла до Вас» про дуже цікаву буковинську поетесу Анну Дущак, яка 35 років була прикута до ліжка, але вона була вільніша, ніж ми ходячі і зрячі, мала душу, яка літала.
Серед найкращих моїх вражень — музикант і вишивальник Іван Рябчук, якраз із ним ми розпочали великий міжнародний проект «Рушник європейської єдності» (європейське дерево з гербами всіх країн).
Почалася ця акція освятою сувою білого полотна у Володимирському соборі. Перший фрагмент дев’ятиметрової вишивки декоративних орнаментів створювався у Вільнюсі, де Україна не використала свого першого шансу доєднатися до ЄС бодай асоціативно, а завершиться все в Києві. Рушник європейської єдності буде презентований у всіх країнах Європи та в українських діаспорах у світі.
— Я так розумію, що Ви дуже ініціативна і пробивна людина.
— Ви покажіть мені стіну і там завтра будуть двері, якщо це комусь потрібно. А хто б ще пробивав мені дорогу в житті? Коли мені не було двох років, мама потрапила у велику автомобільну катастрофу і вижила чудом. Було дві операції, на другій помер хірург: від перенапруження і бажання врятувати мені маму не витримало серце.
Аварія відбулася з вини батька. Він був головним інженером на МТС, підписав дозвіл, щоб виїхала несправна машина, керована п’яним водієм. У Карпатах вона перекинулася. Мама страшно постраждала. Змалечку я знав: матуся або в лікарні, або її нема вдома. У три роки я навчився чистити картоплю від себе, бо дід мені сказав: «Чисть від себе, бо поріжешся». У дванадцять років я косив траву для нашої корови і для колгоспу. У тринадцять із бригадою валив ліс (гілки обрізав), адже були потрібні гроші. В складі майстрів збудував млин у селі (досі стоїть), пишаюся. Зробив своїми руками поряд із током стіну з блоків. Я збудував разом із Назарієм Яремчуком велику хату в Карпатах аж на 500 квадратних метрів. Сад посадив у селі.
Є у мене добрий приятель журналіст Андрій Цаплієнко, який пройшов усі гарячі точки світу, він зняв великий цикл фільмів «На лінії вогню». Якось приїжджає до мене в гості, коли я був в Італії. Я пропоную: «Андрію, давай знімемо фільм про армію, яка налічує сто чоловік і жодного разу за майже тисячу років не воювала. Це — Папська швейцарська гвардія, армія Держави Ватикан». Він каже: «Це неможливо. Ніхто дозволу не дасть». — «Якщо захотіти, то все можливо». Ми були перші у світі, кому це дозволили, ми зняли документальний фільм про швейцарську гвардію у Ватикані цікаво, канонічно, з деякими нюансами і секретами.
У моїй біографії є рік Колими. Я поїхав до Магадана, «висланий» за любов до жінки, по-простому кажучи, їй потрібно було багато грошей. У радянські часи мені назначили зарплату у кілька тисяч рублів на місяць, коли в Україні люди за рік могли заробити тисячу (по 100–150 рублів за місяць), проект коштував сто тисяч.
— Тобто через кохання до жінки Ви поїхали на Колиму заробляти гроші?
— Так. Але режисером, не золотошукачем чи ще кимось. Я там зняв кілька фільмів: «Шоферы-дальнобойщики», «Вчерашней тундре не бывать», «Неизвестное золото». Багато подорожував, жив у Синьогор’ї (там Колимська ГЕС). Бував у різних ситуаціях. Скажімо, в такій. Зима, їдемо зимником із шофером, який на довжелезній фурі везе цемент. Морозець за бортом мінус сорок, але вже передали, що на трасі буде мінус 57 градусів. Водію дуже хотілося до дівчини, а мені хотілося зафіксувати, як цей шофер доїде до Синьогор’я.
Десь на двохсотому кілометрі, коли позаду залишився притулок з їдальнею та місцем ночівлі, а попереду було ще двісті кілометрів і ні живої душі на трасі, у нас замерзла солярка. Я був у кожусі, але попереду смертельний подих нескінченної ночі. А жити хочеться. Водій попросив, щоб я скинув зверху запасні камери. Я заліз, скинув одну, вона вдарилась об землю і розлетілась, як скло. Можете уявити силу морозу! Однак не це найстрашніше. Вогонь розпалити неможливо. Солярка не горить, бензину нема... Врешті, якось вимудрили багаттячко з ганчірок, зібрали камери, розпалили біля колеса. На ранок, коли вже поїхали машини, я відчув, що від кіптяви я — негр. Вся вантажівка (шістнадцять коліс) стояла на дисках, а ми були чорні, як після Майдану, але живі.
— А кохання справдилося? Чи мали продовження стосунки з жінкою, заради якої Ви поїхали на Колиму?
— Вона отримала гроші, все. Хотіла добре жити, я їй висилав, це була моя перша дружина. Повернувся, і скоро вона не стала дружиною. Життя, всяко буває. Та я ніколи не шкодую. Я, до речі, зо всіма колишніми жінками (а у мене їх три було) не ворогую.
З дружиною Анною їздив до дочки та онуків в Італію, сталася також зустріч і з першою дружиною. У них вікова різниця десь років 25, то перша приймала Анну дуже добре, пригощала, хвалила мене. Все нормально, культура, Європа.
— Як Вас позаочі називають друзі?
— У мене є прізвисько — Десятий вал. Олександр Коваль, лауреат Шевченківської премії, професор (навчає студентів режисурі), коли я приходжу в Національний університет театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого, каже: «Студенти, тримайтеся, Десятий вал ідей іде! Зараз буде шторм!»
— Які абсурди і парадокси в українському житті Вас найбільше вражають і дратують?
— Почну з того, що дратує людину тільки те, що вона не може змінити, мене особисто дратує дур деяких людей, котрі йдуть у політику. Мало б діяти прислів’я: «Чому бідний? Бо дурний». Але найбільший абсурд, що цей бідний від попередників засвоїв один гріх, який в Україні не має ні Божої, ні людської кари. Крадіжку дехто вважає крутизною, а не гріхом і ганьбою, за що в деяких країнах донедавна відрубали руки.
Уявляю, коли б у нас діяв такий закон, чим би натискали кнопки... А парадокс у тому, що людці забувають, що в цей світ ми приходимо голими і земля нас приймає теж голими, бо прикраси можуть навіть із могил забрати вандали.
— Які імена, мистецькі явища Вас найбільше порадували останнім часом?
— Мене радує, що самодостатня людина Олег Павлюченко з «Техномедіа» знімає концерти української музики і зробив таких уже триста, навіть не записів, а справжніх кінопрочитань, які через Інтернет сколихнули світ.
Радує, що Іван Марчук прорубав мистецьке вікно в Європу. Радує рок-версія Гімну України. Радує, коли можу дивитися моновистави режисера Тараса Жирка — «Катерина» за Шевченком та «Момент кохання» за Володимиром Винниченком та моновиставу «Стара жінка висиджує» за участю неперевершеної Лариси Кадирової.
Роздвоєно тішить те, що для Андріївського узвозу роблять невдалі копії картин дивовижного художника й мого щирого друга Олега Шупляка, а китайці мріють мати його оригінали у своїх галереях.
— Що будете робити завтра?
— Жити і любити, і, звичайно, творити добро. На думку спадає моя давня новела «Корабель з одним пасажиром». Наприкінці лунають слова капітана: «Корабель не може бути без пасажира, йому потрібний хоч би один пасажир. Нехай він буде привидом, і то добре. Навіть море не має такої сили, щоб оживити мрію, це може зробити тільки жінка, яку полюбив на все життя...»
А чи правий був капітан? А може, і правда: якщо з тобою на кораблі хоч єдиний пасажир, то варто вирушати в плавання...
Живіть, любіть, радійте... Вчора вже не буде, а завтра почнеться, коли ви це наблизите, тобто доживете. То нам залишається жити у вимірі сьогодні і зараз...
Поспішайте творити добро — це все, що залишиться у всіх вимірах і навіть в таких, як учора, сьогодні і завжди... Це моє слово всім читачам.
Люблю вас, Петро Олар.
Володимир КОСКІН